Він був не з останньої родини в княжому Києві: і прадід його, і дід були воєводами, батько – столичним тисяцьким (воєначальником міста), тож і йому, як гадали, стелилась така ж дорога. Проте ще юнаком став учащати до печерських монахів, а близько 1055 року прийшов до преподобного Антонія і попросив постригти його в ченці. Зробити це було доручено преподобному Никонові, та коли про це довідався Варлаамів батько – прийшов і заборонив. Та наступного разу батьківська воля поступилась перед покликом з неба – і юний вельможа став ченцювати. Коли ж братія досягла 12-ох осіб, молодого монаха, який проте відзначався особливою побожністю, обрали ігуменом, а засновник обителі св. Антоній відійшов в окрему печеру, в затвор. Невдовзі Варлаам спорудив невеличку дерев’яну церкву і це стало початком формування наземної частини Печерського монастиря. А коли князь Ізяслав заклав нову чернечу обитель, що згодом стала зватися Михайлівським Золотоверхим монастирем, Варлаам став і його ігуменом. Завжди він сумлінно дотримувався чернечих обітниць, піклувався про братію, навчав народ, чим заслужив любов і повагу киян.
Посада ігумена змушувала тоді отця Варлаама не раз покидати келію і рушати світами. Коли одного разу преподобний вертався до Києва через Волинь, занедужав у дорозіі в Зимненському Святогорському монастирі, що біля Володимира, відійшов до Бога. Поховали ж старця згідно з його волею – в Києво-Печерській обителі. Сталося це 1065 року.
Не вчинив цей угодник за своє коротке життя чудес, не загинув за віру від переслідувачів, але його нетлінні мощі, які й досі спочивають у Ближніх печерах, засвідчують: не помилилися ті кияни, котрі ще за життя мали ігумена Варлаама за святого. Не помилимося й ми, просячи його нині: «Преподобний Варлааме, моли Бога за нас!»
