Одного мого знайомого священника запитали: «Що таке піст?». Він, на якусь мить задумавшись, несподівано для самого себе (як пізніше зізнався) відповів: «Любов». Ця нібито парадоксальна відповідь насправді розкриває саму суть посту, і не тільки його. Адже чи можна без щирої любові будь-що зробити і виконати так, як слід? Скоріше за все, що ні. Очевидно, вищенаведена відповідь такою ж мірою стосується й нашого каяття. Бо часто запитують: «Чому після таїнства Сповіді люди знову повторюють свої гріхи так, ніби нічого не трапилось?». Ніби це таїнство не має ніякої сили чи впливу на людську гріховність, на людську душу. Адже справді – чому?
Один немолодий панотець якось поділився зі мною, що за всю душпастирську діяльність на Сповіді у нього плакало стільки людей, що їх можна перерахувати на пальцях однієї руки. Після таких сповідей виникало відчуття, що ці люди дійсно, по-справжньому покаялись і більше повторювати подібні гріхи, мабуть, не будуть. І тільки одного разу під час сповіді жінки він і сам з нею заплакав. Промовила декілька фраз – і вже не могла стримати сліз. «І раптом, – каже отець, – я теж заплакав, сам не знаючи чому». Цей спільний плач об’єднав на духовному рівні священика та каянницю. Вони ніби стали однією душею і відчували та переживали одне й те саме почуття, яке важко було однозначно виразити та передати словами. Це була водночас і любов до Спасителя, до усіх людей, щире каяття і жаль за свою гріховність та гріховність інших, щире бажання виправитись і більше уже не ображати своїми гріхами Господа, Котрий постраждав і вмер за наші гріхи на хресті, щоб усім відкрити ворота до раю.
У Святому Письмі згадується, як плакав Спаситель за Єрусалимом, передбачаючи страшну долю, що чекала на це місто через тридцять сім років. Або як Він заплакав, дізнавшись про смерть Лазаря, брата Марфи та Марії. Обидва рази ці сльози були виявом щирої любові. Можна також пригадати, як гірко заплакав ап. Петро, коли тричі відрікся від Господа до того як заспівав півень. То були сльози щирого розкаяння та щирої любові. У Старому Заповіті теж згадується, як цар Єзекія, коли дізнався від пророка Ісаї, що незабаром помре, то відвернувся до стіни та заплакав. Видно, він щиро тоді покаявся у своїх гріхах, бо після цього Бог продовжив його життя ще на п’ятнадцять років.
Після проповіді ап. Петра в день П’ятдесятниці три тисячі юдеїв, як написано в Діяннях апостолів, розчулились і запитали, що їм робити. У відповідь сказав Петро: «Покайтеся, і хай охреститься кожен із вас в ім’я Ісуса Христа для відпущення гріхів; і прийме дар Святого Духа...» (Діян. 2:38).
Отже, важливою передумовою нашого щирого, а значить і справжнього каяття є сердечне розчулення, сердечний жаль і сердечна любов. Зі сльозами чи без них, але без щирості каяття є поверховим, зовнішнім, формальним, таким, що не торкається людської першооснови – нашого серця, воно ніби тільки ковзає по поверхні холодного та не зовсім самокритичного розуму. Тому така сповідь часто не є достатньо дієвою для нашого спасіння, не приводить до зміни мислення, не приносить плодів покаяння, тобто звільнення від гріховності у словах, думках і поведінці. А з іншої сторони – як можна отримати прощення в тому, в чому ми щиро не каємось, за чим щиро не жалкуємо?
Згадаймо притчу Ісуса Христа про сіяча. У ній Він говорив, що тільки добре і щире серце приносить у терпінні плід стократний…
Страсної п’ятниці один священик вийшов на проповідь до плащаниці Ісуса Христа – і не міг сказати жодного слова. Він тільки стояв, і сльози текли по його обличчю. Думаю, що це була найкраща проповідь за всі роки його служіння. Хоча вуста мовчали, зате серце говорило, і говорило вельми промовисто. Та й так усе було ясно і зрозуміло… Без будь-яких слів...
