Іпатій був ченцем Києво-Печерської лаври у XIV столітті. Це був важкий час для нашої Русі.
Після нашестя Батия у 1240-му вціліли кілька десятків людей, які й складали населення столиці. Проте у наступному столітті Київ постає з попелу – як форпост Православ’я вже в складі Великого князівства Литовського. І хоча у 1482-му Менглі-Гірей знову спалює наш «слов’янський Єрусалим», місто в котрий раз швидко оживає.
Історики вбачають головним фактором цього дивовижного відродження Києва вплив його головної святині – Свято-Успенської Печерської лаври. Саме у глибині лаврських печер та у вівтарях її храмів зберігалося те нетлінне євангельське зерно, яке щоразу допомагало поновити разом із релігійним життям народу і всі інші сфери буття.
Носіями традицій лаври були передусім її ченці, один з яких – Іпатій.
Його життя – нагадування людині, якою може бути міра посту. Іпатій не споживав майже нічого, крім хліба та води. Цілитель спромігся постувати навіть у звичайному відпочинку, часто обираючи молитву замість сну.
Ченця було поставлено доглядати за хворими. Від Бога Іпатій отримав благодатний дар лікувати інших, покладаючи на них свої руки. При цьому він завжди підкреслював, що хворих зцілює Сам Господь.
Тоді існувало розуміння, що недуги тіла тісно пов’язані з проблемами душі, а молитва може бути сильнішою за мікстуру. Тому-то народ, почувши про Божого праведника, линув до нього, зцілюючись не лише тілесно, а й духовно.
Нетлінність справ преподобного Іпатія підтверджується нетлінністю його святих мощей, які спочивають у Дальніх печерах. Біля них і по сьогодні віруючі просять Бога про повернення здоров’я – тілесного й духовного.
В акафісті всім печерським преподобним про нього сказано: «Радуйся, Іпатію, бо святим отцям ти в недугах з усердям допомагав і за це благодать Духа зціляти недуги отримав».
