Свято людей похилого віку

Велике торжество зустрічі Христа у Храмі є торжеством людей похилого віку. Коли Свята Родина прийшла до Храму, щоб принести потрібну жертву для очищення Марії після того, як Вона народила Ісуса, Її Сина визнали Месією лише дві людини, обрані силою і просвітленням Духа серед усіх численних людей, які юрмилися у священних дворах, і ці двоє були людьми похилого віку. Христос був тоді фактично новонародженим Немовлям – Йому було трошки більше, ніж 40 днів – і Його Мати сама ще була дуже юною, можливо, 14 років від роду. Але ті двоє, які визначили Їх як Месію та Його Матір, самі були «вельми похилі віком» (так сказано у Божому Слові), й так молодь, із юними та свіжими обличчями, стрілася з помережаними зморшками обличчями старих.

Перше помережане зморшками обличчя належало Симеону. Бог обіцяв йому, що той не помре, аж поки не побачить Месії, і Симеон жив у цій просвітленій надії. Кожного дня він вставав з ліжка, замислюючись, чи, може, сьогодні – цей обіцяний день, і кожної ночі він відходив до сну в розчаруванні. Рік минав за роком, а він усе ще йшов спати й обіцянка не була сповнена. Тоді одного дня, керований Святим Духом, він прийшов до Храму і вказав на Тих, що були серед сотень людей у натовпі: молоду жінку, Яку супроводжував набагато старший чоловік, і в Її руках маленьке Немовлятко – і тим Дитям був Месія. Він сміливо підійшов до них і взяв Дитя до своїх старечих рук, кажучи: «Господи, нині Ти відпускаєш слугу Свого». Це було проголошення, навіть не молитва. Грецьке дієслово тут –
у теперішньому часі, і він знав, що ця Дитина була знаком того, що Бог відпускає його, щоб він тепер міг померти з миром. Його очі побачили Месію, Того, Хто мав просвітити всі народи світу і прославити людей Ізраїля. Вік Симеона не зазначено, але він однозначно був людиною похилого віку, бо тепер був готовий померти щасливим. (Традиції, які вказують на те, що він був одним із перекладачів Септуагінти – перекладу Старого Завіту на грецьку, містять поетичний символізм, а не сухі факти історії, інакше, відповідно до них, Симеонові мало б бути 250 років від роду).

Інша людина, що визнала Немовлятко в руках Матері Месією, також була похилого віку. Анна була пророчицею – не такою, що стояла і публічно проголошувала пророцтва, як Ісая, а жінкою, якій Бог повіряв таємні речі… Святий Лука оповідає, що в заміжжі вона жила з чоловіком сім років, а приблизно у віці ٢١ рік раптово овдовіла. Замість того, щоб вийти заміж удруге, вона зосталась
у такому стані, покладаючи своє горе перед Богом і залишаючись при Храмі день і ніч (не буквально день і ніч, бо немає причин вважати, що юдейський Храм забезпечував кімнати для жінок, – але майже день і ніч). Вона першою заходила до Храму, коли відчинялися його ворота, і виходила останньою, проводячи весь свій час у пості, молитві, поклонінні, виливаючи своє серце Богові. Грецький текст Євангелія від Луки (2:37) каже, що вона була «вдовою аж до вісімдесят четвертого року». Це може означати, що їй було 84, коли вона стріла Святу Родину, або ж те, що вона залишалася вдовою протягом 84 років, і тоді їй було б близько ١٠٥ літ. У будь-якому разі, вона була дуже, дуже старою жінкою.

Таким чином, Бог обрав як посудини для Свого одкровення двох людей, які йшли з Ним багато років і служили Йому десятиліттями. Він міг обрати будь-кого, включаючи молодших людей, людей сильних, енергійних, здатних перейти землю і море з важливою звісткою. Але Він цього не зробив. Натомість обрав двох людей зморшкуватих, сивих (чи лисіючих), закостенілих та зігнутих од віку, тих, які постаріли, служачи Йому, людей, які мали скоро померти. Що це означає? Це означає, що вірне служіння є важливим і що Бог шанує похилий вік. Це означає, що нашою метою повинно бути так само постаріти, служачи Богові, щоб Бог міг довіряти нам так, як Він довірився Симеонові та Анні.

Наша культура не цінує старості. Старість ганебна, і старших людей часто цураються, вони зникають, переселяючись у будинки престарілих, їхня присутність – це небажаний тягар, їхні свідчення, їхній голос не беруться до уваги. Наша культура натомість цінує молодість, і наші очі часто тішать óбрази 20-літніх знаменитостей, у яких беруть інтерв’ю по телебаченню,
і питають, які в них погляди на все – починаючи від політики і закінчуючи духовністю. Коли я бачу молодих знаменитостей (без зморщок), які сидять на ток-шоу і помпезно проповідують, я часто хочу закричати до телевізора: «Чому ви запитуєте їх? Їм ледь достатньо віку, щоб законно голосувати, вживати алкоголь чи водити машину, а ви думаєте, що вони мають якусь таємну мудрість, щоб передати іншим? Їхні дідусі та бабусі забули більше, ніж вони самі знають! Чому ви не спитаєте їхніх дідусів та бабусь?» На жаль, досвід старших, здобутий часто через страждання, занадто часто вважається за ніщо. Вони вчинили найважчий злочин: вони старі, зморщені й негарні. Навіть ботокс не прикриє їхню ганьбу.

Суспільства, здоровші за наше, дивляться на це по-іншому. Святе Письмо навчає нас «підвестись перед сивим волосом і особу старого шанувати» (Лев. 19:32) – тобто вставати, коли особа, достатньо старша, щоб мати сиве волосся, заходить до кімнати. Важливим чином ця заповідь базується на елементарній повазі не лише до людей похилого віку, але й до Бога, бо це речення закінчується словами: «і боятимешся Бога твого: Я – Господь». Справді, у багатьох суспільствах, якщо не в більшості, вимагають поваги до людей похилого віку. Навіть наша власна канонічна традиція наполягає на певній зрілості для служителів: дияконами не можна стати, поки людина не досягне віку 25 років, пресвітерами – до 30, єпископами – до 35. А в ті дні вік 30 років був старшим, ніж тепер, бо чоловік у віці 30 літ вже був якийсь час одруженим і міг сказати, щó виростає з його дітей. Тепер усе інакше: 30 – це по-новому 20. Головним є те, що Церква цінувала зрілість і робила її необхідною вимогою для тих, хто їй служив.

Таким чином, Симеон і Анна вчать нас утікати від абсурдності нашої культури, яка зневажає старість та ідолізує молодість, і знову повернутися туди, де поважають мудрість, яку може надати тільки плин років. Звичайно, є винятки. Деякі старі люди залишаються безглуздими та нерозумними, і деякі молоді сповнені мудрості не по роках. Але ці винятки лише доводять правило. Свято Стрітення привертає нашу увагу до вибору Богом людей похилого віку як Його посудин для Божественного одкровення. Слідуймо ж за ними і старішаймо у служінні
та мудрості Бога.

Про автора

Лоренс Фарлі, у минулому англіканський священик та випускник Вікліфського коледжу (Торонто, Канада, 1979), перейшов у Православ’я у 1985-му і тоді навчався в семінарії Святого Тихона в Саут-Кейнані (штат Пенсильванія, США). Після посвячення він переїхав до Суррею (Британська Колумбія), щоб розпочати нову місію Православної Церкви Америки у храмі Святого Германа Аляскинського. Церква, заснована як громада з дванадцятьох людей, значно виросла
з того часу, і тепер має власну будівлю у Ленглі (Британська Колумбія). Община заснувала велику кількість дочірніх спільнот, включаючи парафії у Вікторії, Комоксі та Ванкувері.

Отець Лоренс є автором багатьох книг, у тому числі серії з вивчення Біблії, «Відвідуймо: Подорож через православну Божественну Літургію», а також «Щоденний календар святих». Він написав серію акафістів, надрукованих у видавництві «Александер-Пресс», і його статті надруковано в численних виданнях.

Веде щоденну авторську передачу (подкаст) на радіо «Ancient Faith», яка називається «Коментарі з чашкою кави», і щомісячно дописує до блогу Православної християнської мережі. Він організував низку ретритів (усамітнень для прихожан – напр., на Великий піст) у США та Канаді, щорічно читає лекції у Ріджент-коледжі у Ванкувері. Також регулярно дописує на власному блозі: «Прямо від серця».

Отець живе у Сурреї, вони з матушкою Донною мають двох дорослих дочок та двох онуків.

Волин. єпарх. відом.– 2018.– № 2 (159)