Відомий російський поет Олександр Пушкін залишив нащадкам крилату фразу про головне білокам’яне місто: «Москва! Как много в этом звуке для сердца русского слилось! Как много в нем отозвалось!..». Воно й не дивно – кожен кулик за покликом серця зобов’язаний хвалити власне болото. Але як ставитись до тієї пернатої братії, яка ніяк не може второпати, де, власне, її рідне обійстя, а де чуже, і чи варто так заповзятливо возвеличувати, підтримувати і леліяти те, до чого вони аж ніяк не причетні. Більше того – і в нашому болоті останнім часом успішно водяться лихі сили, і що дивно – у духовному житті парафіян, які ще й досі вірять у безгрішну «канонічність» Російської Православної Церкви, яка настирно іменує себе Українською…
ЯК КОРАБЛИКА НАЗВЕШ…
Свого часу більшовицька Росія з войовничим атеїзмом геть вихолостила духовність громадян. З часом прийшло розуміння важливих істин, і тогочасні ідеологи взялись формувати «Кодекс будівника комунізму», який був оснований на постулатах… Святого Письма. І хоч, згідно із законом, релігія була відокремлена від держави, необхідність її «об’єднання» нагадувала про себе все гостріше. Особливо тоді, коли на руїнах Союзу створилися незалежні держави і «рука Москви» значно ослабла. Потреба громадян у зціленні духовністю через одвічні форми Християнства постала з новою силою. Ось тут і згадали московитяни дуже значимий важіль на свідомість уже не своїх, а закордонних громадян. Російська Православна Церква, підпорядкована Московському Патріархату, стала УПЦ і протиставила себе Київському Патріархату. Адже першу й основну канонічність Київська митрополія у складі Вселенського Патріархату отримала у 988 році із хрещенням Київської Русі, коли про таке поселення як Москва не було навіть писемної згадки. 1299 року митрополит Київський Максим переніс свою резиденцію у Володимир-на-Клязьмі; лише в кінці 1325-го місцеперебуванням київських митрополитів стала Москва.
Статус автокефалії де-факто РПЦ має з 1448 року, коли собор у Москві поставив на Руську митрополію (з центром у Москві) рязанського єпископа Йону без попередніх узгоджень з Константинополем. З 1448 по 1589-й Московська Церква (без Київської митрополії) управлялася фактично незалежними митрополитами. Починаючи з царювання Івана III, в Московії (так тоді називалась Росія) з’явилася концепція, згідно з якою, внаслідок політичного падіння Візантії, єдиним оплотом вселенського православ’я ставала Москва.
Коли православний народ здобуває державну незалежність, Православна Церква тієї країни рано чи пізно теж стає незалежною (автокефальною). Так було з Грецією, Грузією, Болгарією, Сербією, Московією… Так сталося і в Україні.
Але такий ласий шматок і важіль впливу на свідомість парафіян сусідньої країни Москва аж ніяк не збирається упускати. Щоб зрозуміти, за що бореться РПЦ, а отже й УПЦ (МП), потрібно нагадати про число православних храмів: у всій Росії їх налічується трохи більше одинадцяти тисяч, а в Україні – 12 тисяч… І не забудьте якісно порівняти прихожан: у Росії ходять у храм здебільшого на Великдень і Різдво, та ще на хмільні поминки, українці ж, хоч і не всі, – кожен сьомий, Господній день.
А ось ненав’язливий додаток до абревіатури УПЦ – МП – несе у собі цілий комплекс ідеологічних напрямків у розумінні прописних істин на користь московського «старшого» брата.
«ВЕЛИКИЙ, МОГУЧИЙ» І… НЕЗРОЗУМІЛИЙ
Диву даєшся, коли усвідомлюєш просту істину важливості рідного слова. Без мови нема народу. Це ж не тільки засіб спілкування, а й багатюща повноцінна скарбниця культурних надбань. Як можна у проханні чи із вдячністю звертатися до Всевишнього, сам не розуміючи змісту деяких слів?
Але Митрополит Київський і всієї України Онуфрій висловився різко проти здійснення богослужіння українською мовою.
Журналістами йому було поставлено питання про те, які кроки збирається робити керівництво УПЦ для «українізації» богослужіння. Чи планується готувати нові переклади богослужбових текстів українською мовою, і чи будуть видаватися богослужбові Євангеліє й Апостол українською?
Владика Онуфрій заявив, що «не потрібно плутати Божий дар з яєчнею». На його думку, церковнослов’янська мова – це «наша рідна мова», така, як і сучасні. На думку митрополита, в храмі допустимо лише проголошення проповіді українською мовою, що ж стосується богослужіння, то воно повинно відбуватися церковнослов’янською.
Далі митрополит заявив, що «на старих мовах» служать «скрізь». Висновок митрополита Онуфрія був категоричний: «Богослужбова мова Української Православної Церкви – це мова церковнослов’янська. Ми нічого не будемо міняти». Тим, хто хоче «заробити» спасіння, він порадив вивчати церковнослов’янську мову. Справді, в деяких Помісних Православних Церквах служать давніми мовами. Але це ж їхні рідні давні мови: наприклад, старогрецька для греків. А церковнослов’янська – це давньоболгарська, вона для нас не рідна.
Позиція, заявлена митрополитом Онуфрієм, входить у різке протиріччя з офіційними церковними документами минулих літ.
Вчинення богослужіння українською мовою було санкціоновано ще 6 червня (24 травня за ст. cт.) 1921 року Синодом православних єпископів України. Синод тоді визначив, що там, де цього бажають дві третини парафіян, богослужіння може відбуватися українською мовою. Це рішення в тому ж році було схвалено Московським Патріархом Тихоном, який визнав, що воно повністю відповідає «духу Православної Церкви». У 1922 році рішення про дозвіл здійснювати богослужіння українською було підтверджено київською нарадою православних єпископів України. Помісний Собор УПЦ, що працював 1–3 листопада 1991 року, ще раз підтвердив санкцію на вчинення українського богослужіння там, де цього бажають дві третини парафіян.
У 2012 році глава УПЦ (МП) митрополит Володимир (Сабодан) у доповіді на конференції «Українська Православна Церква на межі тисячоліть» цілком схвально відгукнувся про практику здійснення богослужіння українською мовою і заявив про необхідність активізувати в УПЦ перекладацьку діяльність.
У лютому 2012 року керуючий справами УПЦ митрополит Антоній (Паканич) в одному з інтерв’ю підкреслював: «якщо 2/3 парафіян хочуть службу українською або іншою мовою – жодних питань не виникне… На території України є парафії, де служби ведуться угорською, румунською, церковнослов’янською та українською мовами. Питання вибору мови богослужіння – НЕ проблемне для церковної свідомості».
Відомо, що в УПЦ є багато громад (в основному, на заході України), де богослужіння звершується українською мовою. У Києві українську використовують при богослужінні у Спасо-Преображенському соборі, настоятелем якого є митрополит Олександр (Драбинко).
Про все це митрополит Онуфрій у своїй заяві не згадав. Замість цього на парафії УПЦ (МП) в організованому порядку звозиться друкована продукція для масової роздачі парафіянам і жителям довколишніх місць, у якій доводиться «неповноцінність» української мови: її «непристойність» і «серйозна богословська помилковість» при використанні в богослужінні.
Серед мешканців Володимир-Волинського та Іваничівського районів у церквах Московського Патріархату на початку року масово розповсюджують брошури, які містять критику УПЦ Київського Патріархату, а також пропагують російський імперський погляд на характер війни в Україні.
У брошурі, яка складається з 24 сторінок, ідеться про те, що Київський Патріархат і Патріарх Філарет нібито хочуть продовження війни в Україні.
«Сьогодні в нашій країні триває громадянська війна. Українці з одних областей убивають українців з інших областей. Але замість того, щоб закликати до миру та порозуміння, Патріарх Філарет хоче продовження цієї війни. Прагне загибелі українців Донбасу», – йдеться у брошурі.
Також там наголошено, що лише предстоятель УПЦ (МП) митрополит Онуфрій є «справжнім миротворцем». Крім того, брошуру пронизано гаслами про «неканонічність» УПЦ Київського Патріархату, його «розкольницьку сутність». «Київський патріархат – це шлях у загибель», – зазначено у брошурі.
Брошура роздається разом з листівкою про необхідність використання у церквах церковнослов’янської мови. У листівці міститься критика ідеї переходу на українську мову, бо це нібито «відвертає народ від православної віри».
Як бачите, московитяни, аби достукатись до свідомості волинських прихожан, взялися пропагувати свої побрехеньки щирою українською мовою, а не церковнослов’янською, геть переплутавши «Божий дар з яєчнею»… І хоча Синод єпископів УПЦ (МП) осудив діяльність Ліги захисників Православ’я, що видала цю брошуру, її ж таки безборонно розповсюджували в храмах.
РОСІЯ ДАЛЕКО, А ЦЕРКВА – У НАШОМУ СЕЛІ
Нинішнім парафіянам – прихильникам «канонічної» Російської Церкви важко зрозуміти, як може храм, побудований власним коштом і своїми ж мозолястими руками, що розташований у рідному селі, бути «московським». Офіційна ж назва – «Українська Православна Церква» і рідний батюшка – настоятель храму кожен раз у проповіді наголошує, що ніякого стосунку до Москви вони не мають і російському Синоду не підкоряються. Кому ж вірити, як не «батюшці»? Він же посередник між Всевишнім і нами, грішними.
А насправді релігійний фактор виконує сьогодні роль одного з важливих інструментів залежності української держави від Російської Федерації, вважають експерти Національного інституту стратегічних досліджень. Влада не може собі дозволити споглядально-інертно ставитися до УПЦ (МП). Необхідним кроком на шляху демократичного зміцнення суверенітету України має стати нівелювання деструктивного впливу УПЦ (МП) на українське населення. Про це пишуть Сергій Здіорук і Володимир Токман, експерти Національного інституту стратегічних досліджень при Раді нацбезпеки і оборони України. На їхню думку, українські реалії підтверджують висновок американського політолога Збігнева Бжезинського про неможливість досягти реальної державної незалежності, якщо хоча б 20 % релігійної мережі (особливо Православної Церкви) в країні контролюється ззовні. «У цьому розрізі ситуація вельми невтішна: станом на 2015 р. майже 50 % осередків православної мережі України перебувають у юрисдикції Московського Патріархату. По суті, релігійний чинник сьогодні виконує роль одного з істотних інструментів залежності української держави від Російської Федерації. Найдієвіший спосіб цієї залежності позбутися – фундація власної Помісної Православної Церкви», – зазначають автори. У цьому контексті експерти вважають справедливою практичну реалізацію низки заходів: здійснити перереєстрацію та відобразити у своїй назві власну залежність від РПЦ, що покладе край введенню в оману мільйонів віруючих українців, ініціювання перед урядом країни питання про відмову підтвердити будь-які майнові права УПЦ (МП) на ключові національні святині, недопущення до участі в публічних урочистостях ієрархів УПЦ (МП), які мають проросійську позицію, дискредитують український народ і державну владу, заборона в’їзду на територію України одіозним функціонерам РПЦ, діяльність яких спрямовано на підрив територіальної цілісності й суверенітету держави.
Представники УПЦ Московського Патріархату на чолі з предстоятелем Церкви Онуфрієм не піднялися під час урочистого засідання парламенту, коли президент Петро Порошенко зачитував імена героїв України, які отримали це звання під час антитерористичної операції.
Порошенко повідомив присутніх, що звання Героя України отримав 21 боєць, 10 із них – посмертно. Цей список зал зустрів оплесками, піднялися навіть іноземці, а представники УПЦ (МП) виключно сиділи, ігноруючи урочистість ситуації (див. фото).
Світлини із життя ієрархів Московського Патріархату, що видають себе українцями, яскраво компрометують їх в очах усієї релігійної громади. На сайті МП, де верховодить Кирило, «наш» український митрополит Онуфрій представлений біографічними даними у розділі… «деятелей Русской Православной Церкви». На цьому ж сайті є світлини, де на засіданні Московського Синоду за столом, поруч із Кирилом, перебуває «незалежний» Онуфрій (фото). Яскравою доказовою вершиною фальшивого українства служителя УПЦ (МП) є світлина, де вбивця українських хлопців Владімір Путін прикріплює на мужні груди Онуфрія державну російську нагороду, яку вже аж ніяк не очистити від крові та гірких сліз убитих захисників нашої держави, вдів та осиротілих дітей (див. фото).
Аби замаскувати власну приналежність до Москви, предстоятель УПЦ митрополит Онуфрій дозволив як виняток не згадувати за богослужінням Патріарха Московського Кирила, якщо це тягне конфліктні ситуації і непорозуміння серед парафіян. «Якщо десь сьогодні гостро стоїть питання, то можна і утриматися від поминання Патріарха», – сказав митрополит.
Владика Онуфрій також навів приклад із практики інших Помісних Церков, згадавши про те, що в Румунії за Службою священик поминає тільки свого єпископа, а вже єпископ – Патріарха.
Не згадувати за богослужінням Патріарха Московського санкціонував попередній глава УПЦ митрополит Володимир (Сабодан). Проте не так давно на єпархіальних зборах у Києві владика Онуфрій строго підкреслював необхідність поминати Патріарха Кирила.
Можливо, свою думку він змінив після обговорення питання з ним самим, бо зустрічався під час поїздки до Москви на засідання Синоду РПЦ.
Також владика Онуфрій дозволив зміни в богослужбових текстах: замінити слова у молитві за «Российскую державу» на «державу Руську» або «нашу».
Підсумком прямої залежності онуфріївських служителів є пункт вісімнадцятий Структури РПЦ, який гласить: «Українська Православна Церква є самокерованою з правами широкої автономії. У своєму житті і діяльності вона керується Томосом Патріарха Московського і всієї Русі 1990 року і Статутом Української Православної Церкви, який затверджується її Предстоятелем та схвалюється Патріархом Московським і всієї Русі».
ГІБРИДНА ВІЙНА
Стає все більш очевидним, що Москва від воєнних дій переходить до дестабілізації та різних форм гібридної війни в Україні. А будь-яка інформаційна війна (як частина гібридної), тим більше, яку розгортає Росія, слідує власній стратегії та підпорядковується своїй логіці. Під неї створюється інфраструктура, мобілізуються ресурси та кошти.
Російські політичні й церковні кола через свій структурний та особистий вплив на УПЦ (МП) роблять усе можливе для того, щоб використати її як інструмент проросійського впливу на державу, владу і суспільство в Україні, причому за основу обрано негативний сценарій розпалення ворожнечі як найбільш простий для реалізації. Бо руйнувати – не будувати.
Структурам Московського Патріархату в цьому плані дестабілізації відведено одну з провідних ролей. Причому агентура відіграє роль розпалювачів протистояння, а рядові священики та віряни, які досі наївно вірять своїм провідникам, – роль жертв.
Щедрим інформаційним ужинком для перекручень фактів з боку ЗМІ, що служать МП, є події останнього часу на Волині: цілком демократичні та цивілізовані форми переходу парафіян із храмів Московського в Київський Патріархат у селах Угринів, Печихвости, Грибовиця, Залухів та інших подаються як суто політичні дії, організовані зацікавленими особами. До уваги не беруться збори підписів прихожан за добровільний перехід до іншої юрисдикції і те, чим вони викликані. Адже більше сотні сімей на Волині отримали зі Сходу тіла своїх синів, батьків, чоловіків – учасників АТО, які воювали, захищаючи Україну від посягань Москви, а тут, у тилу, процвітає московська філія, що іменує себе УПЦ. Яких іще аргументів потрібно, аби прозріти?
Прихожанам храмів, які іменують себе українськими і керуються з Москви, потрібно засвоїти просту істину: «Не тільки того світу, що у вікні». Сучасний рівень цивілізації дає можливість черпати інформацію із різних джерел, зіставляючи суб’єктивність з об’єктивністю. Не варто сліпо вірити проповіді батюшки, виголошеної навіть українською мовою, про «канонічність» свого храму і «розкольників» із чужого. Кожен має право сформувати власну думку і прозріти. Згадаймо свого поета Тараса Шевченка: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь!». Бо живемо ми на рідній землі, маємо свою державу, розмовляємо рідною мовою і мріємо, і віримо в єдину Православну Українську Церкву – без московської приставки. Бо «в своїй хаті своя правда, і сила, і воля!»
