Богомольці

Новела

Усі сиділи, втупившись у вікна. Підкидало на вибоїнах, минали кілометри, ставало все жаркіше. Їхали й мовчали.

Їхали в полон, уже полонені. Куди везли – не знати: чи в табір, чи на розстріл?

Врешті мовчати наскучило. Що буде, те й буде. Є на світі війни, є й полонені. Цього разу не пощастило їм.

– Давно хотів тебе спитати, сержант. В кожного з нас – свій позивний. Ну й позивні ж не просто так, з чогось же вони взялись. Он – Олівець, бо високий, худий і малює; он – Гицель, ну в нього характер такий, тільки собак бити; он – Рижий, ну то понятно чого. А чому в тебе позивний – Попик?

Попик зробив останню затяжку, щиглем вистрілив недопалка за вікно й неохоче відказав:

– Я й мав бути попиком. Виключили з семінарії.

– Тіпа фігово вчився?

– Нє, «за систематичні грубі порушення уставу духовної школи». Ну, там теж… свій устав. Ну от пішов до війська…

– Та ти й тут з гауптвахти не вилазиш… Куди нас везуть усе-таки?

– Та не так важно. Найгірше – серед них чеченці, кадировці, бачив? А ще пити сильно хочеться. І матюкатись.

Їхали далі, гуцались по вибоїнах, матюкалися.

За сто літ не митими віконцями проминали одні й ті ж види, що не було за що й окові зачепитися: скільки ока – пожухлий бур’ян, попалені посадки, ніде ні людини, ні тварини.

Закурили знов. Викурили.

– Реально, пацани. Ше ці – так-сяк. А кадировці раз-два вкоротять віку.

На цих словах зупинилися. Наказано виходити.

Пошикувались.

– Дальше пойдете пешком, – сказав один з бойовиків. – В поселок, – показав на хати, що виднілись одразу за мостом; за хатами, далеко, ряхтіло золото церковних бань. – Но «пешком» – не то слово. Будете идти на коленях. На коленях появитесь перед народом Донбасса. В колонну по два – стано-вись!

– Ну що будемо робити, Попику? – тихо спитав хтось. – Ти старший за званням.

І тут його сяйнула думка:

– Шапки зняти, перехреститись і стати на коліна! – голосно промовив Попик і вийшов очолити колону. – Перед Господом Богом, – додав із притиском.

Усі полонені шпарко наклали хреста й поставали навколішки.

– Шагом марш! – скомандував бойовик.

Колона рушила.

– Хресту! Твоє-мý! Покло-няє-мось, Влади-ко! – загукав Попик. – І святеє! Воскресеніє Твоє! Сла-ви-мо! Хресту! Твоє-му! Покло-няє-мось, Влади-ко!..

На третій раз дехто з побратимів, чи влад, чи невлад, підхопив «речівку», а за п’ятим-шостим разом уся колона крокувала навколінки, одним спільним голосом, мов на плацу перед начальством, вигукуючи:

– Хресту! Твоє-мý! Покло-няє-мось, Влади-ко! І святеє! Воскресеніє Твоє! Сла-ви-мо! Хресту! Твоє-му!..

– Чё это они? – спитав один бойовик другого.

– Это… я так понимаю… они стали на колени перед Богом и идут, как бы молятся. Я такое однажды видел, в паломничестве, в монастыре.

– И чё делать?

– Ну молятся вроде бы, пресекать не подобает… Мы ж… как бы… тоже…

Так уже проминули моста. Гучна молитва, що лунала раз-по-раз, уже привернула увагу селищан, люди стали виглядати з-за хвірток, а дехто зі сміливіших ступив і на тротуар.

– Хресту! Твоє-мý! Покло-няє-мось, Влади-ко! І святеє! Воскресеніє Твоє! Сла-ви-мо!

– Подержи мой автомат, – сказав один бойовик до другого. – Подержи, подержи…

– Э, э, да ты что?! Парень, дело нешутейное! Да ты ж говорил – некрещёный!

Бойовик підбіг до колони бранців, сам став навколінці й закрокував разом з ними:

– Кресту! Твое-му! Покло-няем-ся, Влады-ка!

Постріл! змусив бранців оглянутись і встати.

Позад них стояв на колінах бойовик, постояв, похитався і впав.

До нього підбіг офіцер, вистрілив знову:

– Шайтан! – і вистрілив ще.

Волин. єпарх. відом. – 2016. – № 4 (137)