Нині духовне життя в ньому відроджують 15 ченців
27 жовтня – особливе свято для ченців чоловічого монастиря Святителя Миколая Чудотворця в селі Жидичин Ківерцівського району. Бо згадують патрона своєї духовної обителі, в честь якого названо домовий храм, – Миколу Святошу, князя луцького. Таке пошанування він отримав за те, що зрікся влади і пішов служити в Києво-Печерську лавру звичайним ключником.
Монахи селилися тут ще до хрещення Русі?
Жидичинський монастир має величну історію. Це одна з найдревніших православних святинь України, яка, очевидно, була заснована ще до часів офіційного хрещення Київської Русі.
– Є історичні розвідки, що наш монастир міг існувати тут ще до 988 року, – розповідає благочинний чернечої обителі ієромонах Никодим (Смілий). – Волинь була на прикордонні з Європою, яка уже християнізувалася на той час. Згідно з візантійською хронікою, єпархія моравських братів Кирила та Мефодія включала в себе наш край, межі її проходили по річці Стир (а Стир протікає через Жидичин), а далі, вважалося, починався «варварський світ», де жили слов’яни-язичники. Отож, за переказами, перші проповідники-християни прийшли до місцевого князя луцького, але він їх вигнав. Так вони, йдучи далі по річці Стир, й дісталися у Жидичин.
Власне, маємо зачіпку, пов’язану із самою назвою села, наголошує благочинний. Адже у багатьох відразу виникає думка, що у Жидичині колись мешкали іудеї. Насправді ж, якщо подивитися на назву в контексті історичному, то колись християн у Київській Русі сприймали як «жидовинів» – тих, хто приніс «жидівську віру», віру з Ізраїлю. Коли біля ченців почали селитися ті, кого вони християнізували, сусіди їх стали називати «жидовинами».
Перша документальна згадка про це величне духовне місце уже є в Іпатіївському літописі (1227 рік). Тут написано, що «їхав князь Данило в Жидичин молитися і кланятися святому Миколі». Прив’язку назви монастиря до імені цього святого пояснює легенда. Мовляв, коли місіонери-монахи, яких вигнали з Луцька, зупинилися на території сучасного Жидичина на нічліг, всім наснився однаковий сон – святий Миколай, який сказав, щоб вони залишалися тут і засновували святу обитель. А недалеко в кущах вони знайшли його чудотворний образ. На жаль, ікона згубилася у віках, адже монастир кілька разів палили татари.
Король Данило був у Жидичині не раз
Жидичинський монастир вважався одним із найбагатших у Західній Україні. Йому було присвоєно статус архімандрії. У московському архіві в Росії до сьогодні зберігається Євангеліє з Жидичинського монастиря. На форзаці є підпис: «Аріхімандриту лаври Жидичинської». Це був подарунок від ктиторів (меценатів. – Авт.). Отже, серед населення і в церковних колах цей чернечий дім уже сприймався як лавра! Хоч офіційного статусу, очевидно, ще не мав – його не встигли присвоїти, бо монастир переходив з рук в руки…
Тут було високодуховне життя. Сам факт, що у Жидичин неодноразово приїжджав на молитву сам король Данило Галицький, свідчить, що свята обитель свого часу була потужним духовним центром. Велике значення монастир мав і для самого Луцька, бо він є у пригороді, недалеко від міста. Зрештою, покровителем обласного центру Волині не випадково є саме святий Миколай. В оборонній системі Луцька в окольному замку була башта, яка називалася «Архімандричою», бо утримувалася за кошти Жидичинського монастиря.
У ХVI-XVII століттях на Волині існувало більше шістдесяти православних монастирів! Їх підтримувала місцева знать. Тож коли тут стали хазяйнувати поляки, відразу почали православні святині насильним шляхом переводити в унію. Не минула сумна участь і Жидичинського монастиря. І духовне життя у цих стінах… завмирає.
– Невже поляки не спробували тут облаштувати католицький монастир? – цікавлюся в ієромонаха Никодима.
– Чому ж ні? Пробували. Але в них з цього нічого не вийшло – народ не підтримав, – розповідає благочинний монастиря. – Прадавні будівлі було розібрано і збудовано нові – церкву та палац митрополита, в якому ми перебуваємо нині. Його звели за часів Холмського митрополита Іосифа Левицького, як резиденцію холмських митрополитів. Коли після третього поділу Польщі ці землі відійшли до Російської імперії, багато святинь, які забрали католики, було назад передано православним. Але Жидичин як монастир уже не існував – тут було повністю зруйноване чернече життя. Тож не порахували за потрібне його відновлювати… А храм став парафіяльним.
Відновлення з руїн
Цікава доля церкви у радянські часи. Коли під час Другої світової війни Червона армія зайшла у Жидичин й погнала німців, у храмі хотіли зробити тимчасовий штаб. Кажуть, місцевий священик знав Сталіна й дав йому телеграму. Швиденько штаб звідти переїхав.
А в стінах палацу митрополита облаштували школу. Вона діяла аж до 90-х років минулого століття. Коли побудували нову – діти перейшли на навчання туди.
Чернече життя у колись потужному духовному осередку завмерло аж до 2003 року. Тоді був виданий указ про відновлення монастиря. І вже зовсім скоро сюди першим прийшов на служіння ієромонах Марк (нині єпископ Кропивницький і Голованівський).
Те, що предки зберегли впродовж трьох століть, сучасники зруйнували за десяток літ! У якому стані у 2003 році був монастир, важко описати словами. Варвари перетворили його у руїни! Рознесли, розтягли все, що могли. Грубки порозбивали, вікна повиймали, батареї позривали, навіть кабелі зі стін повиривали… І поріс грибок до стелі. Важко було першим ченцям доводити святиню до ладу. Це був справжній чернечий подвиг монахів Марка, Іова, Миколая та Святополка, які стали відновлювати монастир.
Сьогодні чернеча братія налічує 15 монахів, яку очолює архімандрит Константин (Марченко). За цей час вдалося повністю накрити і відремонтувати приміщення, провести опалення, зробити розпис стін у домовому храмі. Разом з професійними будівельниками до роботи бралася і чернеча братія. А ще монахи тримають чимале господарство: корову, овець, бичка, курей-гусей, фазанів, пасіку на десять вуликів. Обробляють чимале поле. І моляться. Перша молитва тут лунає о шостій ранку, коли ченці прокидаються, і завершується день «полуношницею» перед північчю…
