У жовтні 2008-го в італійському місті Равенна відбулася зустріч глав усіх Православних Церков із найвищими чинами Католицької Церкви. Ішлося про те, на яких основах можливе в майбутньому возз’єднання Християнства. Чітко було висловлено нашу точку зору: Православ’я згодом зможе об’єднатися з Католицтвом насамперед із тією умовою, що Папа Римський буде не главою Христової Церкви з безмежною владою, а «першим по честі й любові». Ватиканські власті сприйняли це вельми люб’язно, хоча, зрозуміло, до цілковитого порозуміння ще довгий шлях.
Напевне, святитель Петро Могила, якого і Київський, і Московський Патріархати не так давно визнали Божим угодником, порадів із цієї новини на Небі, бо ж іще у XVIІ ст. багато працював на ниві возз’єднання Християнства, міцно тримаючись Православ’я.
У житії, яке написав сам Патріарх Філарет, читаємо, що цей святець був дуже знатного роду: сином князя Молдавії, шляхтичем польським, багатим і впливовим у тодішній Речі Посполитій. Коли заможні українці переходили в унію, бо польська влада не визнавала самого існування нашої Церкви, молодий архімандрит Києво-Печерської лаври Петро, який уже встиг вивчитись у провідних університетах Європи, став фактичним очільником Благочестя на Русі-Україні. Свої великі статки він щедро витрачає на зведення нових монастирів і храмів та відновлення старих, на розвиток шкільництва і видавничої справи, бо добре розуміє: оборонити Православ’я можна лише просвітою, навчанням чистої віри.
У ті часи наша Церква була у великому занедбанні: єпископи й священики часто-густо провадили далеко не зразкове життя, освіченість православних була зовсім низькою. Тож коли отця Петра обрали митрополитом Київським і Галицьким та всієї Руси, він багато старань доклав для наведення канонічного порядку в Православ’ї. Укладає і видає своїм коштом «Православне сповідання віри» – книгу, яку розглянули на своїх соборах усі тодішні Православні Церкви і затвердили усі східні Патріархи. Тож відтоді не тільки у нашій Батьківщині, а й по всьому світу припинилися балачки недоброзичливців, що, мовляв, православні «самі не знають, у що вірять». Нарешті з’явилась офіційна книга, у якій стисло викладено православне віровчення, щоб ні усне передання, ні приватні переписувачі не внесли до нього хиб. Не секрет, що при її написанні владика Петро користувався католицькими книжками такого типу – катихізмами, із яких запозичив форму (запитання – відповідь) та побудову, при цьому ні на йоту не пошкодивши православного вчення.
Другою величезною працею Петра Могили було укладення й видання Требника і Служебника – книг, за якими священики служать. Тепер усі панотці по всій Русі мусили строго дотримуватись одного тексту й однієї послідовності відправ, а все невластиве Православ’ю, що проникло до наших служб за часи упадку духовної освіти, вилучалося. Проте святий Петро вніс до давніх текстів і деякі свої молитви та нові служби (наприклад, чин освячення криниці). При цьому він, знов-таки, користувався і католицькими книжками, але не сліпо наслідував усе те добре, що варто було запозичити, а наповнював його православним духом. Так з’явились, до прикладу, в нашій Церкві пасії – передвеликодні читання уривків з Євангелія про страждання Ісуса Христа. Спершу ці нововведення дехто сприймав насторожено, митрополита навіть звинувачували у таємному уніатстві, але врешті-решт навіть у Московії, де особливо ревно стереглися всього нового, прийняли доробок Петра Могили.
Багато працював святий на ниві возз’єднання українського Християнства – Православ’я з Уніатством, бо розумів, якої величезної шкоди завдає ця «боротьба Руси з Руссю». Він провадив богословські дискусії, писав дипломатичні листи, узгоджував плани, не був проти деяких другорядних поступок – але не поступався ні в чому головному. Одна з головних же перепон для скасування розколу полягала у ставленні до служіння Папи Римського. Ким він має бути – безроздільним володарем Християнської Церкви чи першим із рівних, показуючи в усьому приклад любові й доброчестя? На жаль, тодішній Ватикан стояв на позиції абсолютної влади Папи, тож настійний голос Петра Могили тоді не був почутий. Напевне, за молитвами таких подвижників, як святий Петро, часи таки змінюються.
