Як розуміє духовні проблеми учасників АТО, що захищають на Сході цілісність держави, настоятель парафії Різдва Пресвятої Богородиці в с. Кричевичі Ковельського деканату священик Олександр Добровольський
– Отче, Ви не так давно повернулися із зони АТО, виконуючи роль військового капелана. Знаю, що це не перший Ваш візит у горнило війни. Яку місію вважаєте пріоритетною?
– Насамперед – психологічну. Адже бойові дії це, по суті, – наркотик. Емоції, хвилювання, конкретний ризик втратити життя дають для свідомості неймовірне збудження, яке ніколи не забувається. Як не дивно, але приходить час і бажання не тільки згадувати ті події, а повернутися до них знову. У колишніх бійців виникає нав’язлива думка знову взяти до рук зброю, відчути специфічний запах пороху й відновити статус бійця. Недаремно прижилась негласна істина про те, що з фронту повернутись можна, а з війни – ні. Найкраще про цю проблему вам можуть повідати сім’ї демобілізованих солдатів.
– Тобто потрібна конкретна реабілітація. Останнім часом про неї не тільки говорять, а й займаються на державному рівні.
– Так, є такий реабілітаційний центр в Одесі. Знаю хлопців, які побували там, але покинули його через кілька днів. Можливо, там працюють і непогані спеціалісти, проте умови для їх діяльності потребують бажати кращого. Адже відновлення душевного спокою вимагає комплексного підходу – від приміщення, дозвілля, ставлення до змісту розмов та занять із пацієнтами. Мало виділити кошти на цю справу, – потрібно налагодити реабілітаційний процес на солідній та серйозній основі. Тут варто було б перейняти досвід інших країн, де психологічну допомогу потребуючим поставлено на високий рівень.
– Отже, капелани виконують місію не тільки в популяризації Святого Письма?
– Священики в зоні АТО перейняли на себе роль психологів. У першу чергу доводиться заспокоювати бійців, доводити їх стан до адекватності, а лише потім заглиблюватися в біблійні істини. Звичайно, послуговуємось цитатами із Біблії, наводимо конкретні приклади, переконуємо. Але щоб зрозуміти бійця із його проблемами, потрібно самому бути в курсі справи. Я особисто уже пройшов цю школу у рамках строкової служби на кордоні з Афганістаном. Знаю, що таке військові дії, зброя, порох і навіть смерть.
– Цього разу доводилось бачити смерть?
– Так. Буквально у перший день приїзду на передову. Я був у складі підрозділу морської піхоти безпосередньо у районі Гнутового, Талаківки, Широкіного. Ворожий снайпер поцілив у нашого бійця. Мені як священику довелося здійснити над тілом молитовний обряд. Побратими загиблого відразу «впали в ступор», заціпеніли. Це стан, далекий від адекватності. Він приходить із обстрілами важкими мінами та снарядами, перед відправкою на передову, де залишаються сподівання лише на випадок і Всевишнього. В даному випадку завдання капелана не тільки навчити молитви (яку не всі знають), а привести бійців у нормальний психологічний стан. Адже хлопці, як правило, молоді, з ними треба бути особливо делікатним. Я працював із контрактниками з півдня України: з ними важче, бо вони, на відміну від західняків, не настільки наближені до Церкви, щоб знати напам’ять молитву…
– Ваша форма одягу вирізняла Вас серед бійців?
– Ні в якому разі! Рясу вдягав тільки в приміщенні. На вулицю виходив у камуфляжі. В цивілізованих країнах під час військових дій заборонено стріляти в медичних працівників та капеланів. А в нашому випадку чеченські снайпери передусім полюють на священиків. За їхнім повір’ям, убивши капелана, їхні душі гарантовано потрапляють у рай.
– Чи змінилося ставлення до Вас парафіян сільського храму, де Ви служите?
– Спочатку навіть не вірили, що я там був аж двічі. Деякі вважали, що їздив туди задля кар’єрного росту. Лише згодом, коли показав світлини з АТО, – повірили. У селі є четверо демобілізованих бійців з АТО, з ними продовжую бесіди, виводжу «зі стану війни». В сусідньому селі таких воїнів більше, але там з ними працює місцевий священик. Хоча багато із атовців бажають розмовляти тільки з тими панотцями, які «нюхали порох». У цьому в мене є певна перевага.
– У Вас є перевага в порівнянні мирного і воєнного життя. Мабуть, завдяки цьому Ваше слово перед мирянами набуло ще більшої переконливості?
– Можливо, й так. Проте досі не можу переконати відповідні державні служби у Ковелі щодо набутого статусу учасника АТО. Чиновники вперто не хочуть визнавати моєї капеланської добровільної місії на Сході.
