26 лютого – благовірного князя Константина Острозького

2008 року Помісний Собор Київського Патріархату приєднав до лику святих Константина Острозького, тож тоді благочестивий люд уперше відзначав день його молитовного спомину. За що ж він сподобився такої честі?

Константин Константинович, князь Острозький, народився 1527 року. Він жив у часи, коли Русь-Україна перебувала під владарюванням об’єднаної литовсько-польської держави – Речі Посполитої, у якій дедалі більше переважала роль поляків і Римо-Католицизму. Щоб перевести русичів-українців на свою мову і віру, держава настійно вживала різних заходів – і збройних, і мирних, і беззаконних, і юридичних. Це врешті стало давати гіркі плоди. Українська еліта – магнати (з колишніх руських князів) та шляхта (з колишніх боярів) – рід за родом стали переходити на Католицтво, а відтак і на польську мову й культуру. На великій заваді цьому стояли князі Острозькі.

Яка то була знатна родина! Своє походження вона вела від самого Володимира Великого, мала серед предків багатьох видних діячів, навіть одного святого – преподобного чудотворця Феодора Острозького. Їхні землі – то була «держава в державі»: 80 міст (серед них – Острог, Володимир), 10 великих містечок, 2760 сіл... Серед посад і титулів князя – «староста Володимирський», «воєвода Київський». Велетенські прибутки (1 мільйон 200 тисяч золотих на рік), півторатисячне приватне військо робили Острозького однією із найвпливовіших постатей не тільки Речі Посполитої, а й усієї Східної Європи. Такої сили боявся і сам король: якщо до інших магнатів звертався «твоя вірносте», то до князя Константина – «Ваша світлосте». Та князь Константин і сам двічі кандидувався на королівський трон.

Але він хоч і мав успіхи в політиці та військовій справі, проте мало цікавився цим. Свої маєтності й зусилля спрямовував на оборону і розбудову Православ’я. А наша віра в ті часи перебувала у великому занедбанні. Вищих ієрархів призначав король із числа відданих йому багатіїв-мирян, тож вони, хоч і висвячені, вели зовсім світське, вельможне життя і нітрохи не дбали за Церкву. Чимало з нижчого духовенства і собі не відставало. Ні шкіл, ні друкованих книжок православних у нас не існувало зовсім. Не диво, що заможні батьки віддавали своїх синів до католицьких навчальних закладів, а виходили вони з них уже поляками і католиками. Були це також часи великого протистояння Католицизму й Протестантства. Ксьондзи та пастори доводили українцям свою правоту з Бібліями в руках, а в православних не було не тільки друкованого Святого Письма, а й повного рукописного.

Усе це не давало спокою князеві-патріоту. Передусім він вирішив створити вищу школу в Україні. В Острозі його коштом було засновано й утримувано такий заклад. Кращі наукові сили з усієї Вітчизни і з-за кордону (аж із Греції та Північної Африки!) на запрошення князя згромадилися в Острозі. Навчання було поважне, як у кращих європейських університетах. І хоча король не дозволив офіційно називати цей виш академією, проте це був перший вищий навчальний заклад у всіх православних слов’ян. За півстоліття існування його випускники розійшлися по всіх усюдах, ширячи освіченість у нашому народі. За прикладом Острозької академії почали з’являтися інші навчальні заклади, зокрема в Києві та Львові.

Але найголовніша справа князя Острозького – в іншому. У нас не було повної Біблії. Були, звичайно, перекладені ті її частини, що вживаються на відправах, а от повної – не було. Ба більше: під однією обкладинкою не мали її навіть греки. Тому католики насміхалися: мовляв, православні самі не знають, у що вірять.

На ту пору в Україні перебував у вигнанні диякон Іван Федоров (тут він іменував себе Федоровичем): друкарство, що на той час було новою справою, у Московії вважали «диявольським ділом», тож майстер мусив емігрувати. Князь Острозький запросив його до себе, придбав обладнання, рідкісне тоді й надзвичайно дороге. Одночасно по всіх православних країнах посланці розшукували старі рукописи Божого Слова. В Острозі їх ретельно досліджували, звіряли, перекладали, апробовували – для свого часу за останніми досягненнями богословської науки. І врешті-решт 1581 року Біблію було надруковано: як на ту епоху – великим накладом, на найвищому поліграфічному рівні. Острозька Біблія і донині є в певному розумінні зразковим церковнослов’янським перекладом.

То була дуже коштовна справа, і не лише в плані духовному. Так ми вперше одержали повний православний текст Священного Писання, у достатній кількості примірників. Але ж скільки грошей усе це потребувало: зведення будинків для академії й друкарні, утримання їх, відрядження посланців, закупівля рукописів, заробітна плата для вчених і перекладачів!.. А ще ж були десятки інших духовних книг, було піклування про 620 церков і 20 монастирів на своїх землях, було відстоювання Православ’я політичними засобами. І все це князь Константин Острозький чинив своїм коштом. Доки жив князь, доти в його особі полонізатори й окатоличувачі бачили твердиню Православ’я, і наша віра, наша мова й культура опиралася, не здавалась.

...А міг би магнат витрачати свої гроші, «як усі»: зводити все нові палаци, купувати ще і ще золочені карети й заморських рисаків без міри. Міг би відцуратися рідної мови й перекинутись у католики. Міг би – якби не почував себе сином України-Русі й сином Православ’я.

Нинішнім олігархам теж є на що потратити свої мільйони: ледь животіє українське православне книговидання, не має наша Церква своєї радіостанції, телеканалу, кіностудії... Їх мають інші, не ми. Але ми мали у своїй історії гідний приклад і промовляємо сьогодні: «Благовірний князю Константине Острозький, моли Бога за нас!»

Волин. єпарх. відом.– 2009.– № 2 (51)