Перед нами – зразок інтелектуальної церковної публіцистики. Ці непрості міркування православного священика зі США, країни індивідуалістів, можуть бути цікавими й для нас, адже крайній індивідуалізм, егоцентризм дедалі більше поширюється і в українському суспільстві – не тільки серед людей, далеких від Церкви, а й серед «воцерковлених». Сподіваємося, що такого роду публікації знайдуть свого читача й будуть корисними на шляху християнського вдосконалення – від егоцентризму до Богоцентризму.
Зараз, коли ми наближаємося до останніх днів Великого посту, я б хотів звернути увагу на тему, яка часто випливає на поверхню у моїх повчаннях та проповідях, на додачу до моїх роздумів та читань, – тему сучасного захоплення й одержимістю усім, що стосується «себе», чи «само-». Від психотерапевтів до ведучих ток-шоу і навіть «духовних учителів» нам пропонують «відкрити себе», чи «увійти в контакт із собою», чи «покращити себе». Зараз ми чуємо, як популярні особистості буквально «повторно винаходять» себе, коли «ідуть далі», до нової фази життя й досвіду. І, можливо, найбільш поблажливим із усього цього самовираження є феномен «селфі»! У всьому цьому, здається, є якесь внутрішнє розуміння того, чим є це загадкове «само-», бо ми так часто і з такою готовністю посилаємося на нього.
Однак чи є спільне підґрунтя стосовно того, що ми маємо на увазі під цим терміном? Якби ми мали залежати від більш-менш сучасної психології чи біхевіористських наук, ми могли б поставити таке питання: чи «само» означає нашу «персональну/особисту ідентичність», що становить кожного з нас як унікальну людську особистість? Ми вирізняємо один одного згадуванням «себе», таким чином зосереджуючи увагу на своїй чи нашій індивідуальності. Можливо, це відноситься до нашої свідомості та здатності розмірковувати над нашим існуванням – як у виразі «Я знаю, що живу, і що одного дня я помру, отже маю здатність до самосвідомості». Чи «само» є просто синонімом до «я» чи «еґо»? Буддизм, з іншого боку, відкидає саму ідею «себе», називаючи її ілюзією, створеною нашим постійним бажанням. Можливо, тоді буддисти менш егоцентричні за нас… Однак через те ми не погоджуємося з буддизмом із цього важливого питання і приймаємо «себе»/«само» як невідмінну частину того, що ми люди, тоді як християни ми б зрештою стали стверджувати, що цей термін – «само» – вказує на щось значиме. Ось що нам слід пробувати з’ясувати.
Тим не менше наша сучасна зайнятість собою межує з одержимістю та ідолопоклонством. Життя подається як довга та захоплива мандрівка «самовідкриття». Проте чи є це насправді «еґо-мандрівка», яка веде до «самообману»?
Відверто кажучи, значна частка сьогоднішніх розмов про «само-» і «себе-» звучить страшенно поверхово. Це відрізняється як небо і земля від стародавньої максими дельфійського оракула, яку перейняли Сократ і більш пізні філософи: «Пізнай себе!» Все сказане поки що у цій статті – просто кілька коментарів, як вступ до уривка з дуже глибоким змістом, на який я натрапив, читаючи книгу серйозного дослідника Нового Завіту Бена Візерінгтона Третього. Цей автор викрив модний напрям, що спостерігається у певних сучасних авторів, які трансформують теологію (реальність Богоцентрична) в антропологію (реальність як людиноцентрична). Іншими словами, пишучи про Бога чи Христа, вони зрештою перетворюють весь пошук на ще одну спробу «відкриття себе». Ось чому ці дослідники критикують Новий Завіт і намагаються надати більшої важливості деяким із неканонічних «Євангелій». Ці єретичні, гностичні «Євангелія» пишуть переважно про відкриття «бога у собі». Тоді «духовність» – це насправді «само-реалізація», якщо не «само-обожнення»!
Критикуючи деякі з таких сучасних духовних пошуків, Візерінгтон завершив свою працю таким абзацом – простим, прямим і доречним: «Проблема з порадою “будь собою” або “керуй своїм життям” полягає в тому, що ніхто з нас не є собою. Ми всі згрішили і позбавлені слави Божої, і ми потребуємо викуплення, яке пропонує нам Христос, а не ще однієї програми самодопомоги. Ми впали і самі – своїми силами – не можемо встати. Програми самодопомоги не перетворюють нас у нове творіння, навіть якщо вони можуть допомогти нам упоратися із залежністю чи стати добрішими, лагіднішими людьми. Чи ми хочемо бути собою – такими, як ми є, – а чи ми хочемо бути чимось кращим – бути як Христос, і дозволити життю Христа сяяти для інших так, що вони теж прагнутимуть бути, як Він?»
Ми не є самими собою, бо ми впали і грішні. Це біблійна правда. Визнання цього факту може слугувати лише як гарний початок шляху пізнання нашого «правдивого “Я”». І саме тому пустельник Евагрій Понтійський писав: «Самозасудження є початком спасіння». (Ви не знайдете книжки з такою назвою у відділі «Самодопомога» вашої місцевої книгарні!). Це не має ніякого стосунку до нездорової ненависті до себе. Це означає визнати наші гріхи і потребу в покаянні, звільнені від непотрібної втечі у самовиправдання. Яке б «само-» чи «себе-» могло мати стосунок до певних із запропонованих мною можливостей, справжнім питанням стає: яка основа, чи підґрунтя для «само-» чи «себе-»? Що гарантує цьому «само-» стабільність і тривалість? Що не допустить, щоб «само-» стало ще однією скороминучою ефемерною реальністю, таким же «порохом на вітрі», як і наші тіла? Якщо і є відповідь, то це має бути Бог. Або людське «Я» засновано й утверджено в Бозі, або воно засновано в нічому. Ми або походимо з джерела, яким є Бог, або ми походимо з джерела, яким є ніщо. В останньому випадку «Я» є нестабільним і постійно знаходиться на межі зникнення у порожнечі. Можливо, всі галасливі крики про «самоствердження», які ми чуємо сьогодні, є інстинктивною реакцією на, а чи навіть бунтом проти цього внутрішнього нігілізму. Безбожний пошук відкриття себе веде до тупикової зустрічі з нашим власним «ніщо»! Чи атеїстичні психотерапевти і світські порадники нагадують власним клієнтам про цей холодний факт?
Це останнє твердження має бути компетентним, для того щоб уникнути непорозуміння стосовно того, що я мав на увазі. Безсумнівно, існує багато чудових груп і психологічних тренінгів на зразок «Допоможи собі сам», які були і лишаються дуже ефективними у тому, щоб допомагати людям подолати велике розмаїття проблем із відхиленнями у плані поведінки, особливо що стосується різних видів залежності. Найбільш відомою, напевне, є «Анонімні алкоголіки», терапевтична практика, заснована на засадах Святого Письма, яка визволила від алкоголізму незліченну кількість чоловіків та жінок. До цього часу багато людей звертаються до таких помічних товариств, які допомагають їм подолати деструктивну поведінку… і таким чином рятують себе від ситуацій, які здаються безнадійними. У той же час у тих людях, які потребують такої зміни, культивується і відновлюється здорова «самонадіяність». Багато з таких груп самодопомоги визнають існування Бога і таким чином застосовують відповідні терапевтичні практики у теїстичному контексті. Це додає всьому процесові виміру смиренності. Однак ідеться не зовсім про це явище, але радше про порожні обіцянки і навіть псевдотеологічні вчення, які ведуть до будь-якого нездорового зосередження на собі.
Десь мусить дати тріщину ця сучасна одержимість собою, яка згенерувала і генерує нескінченний ринок для книжок, плівок, компакт-дисків, семінарів, програм, психологічних практик, гуру «самопомочі» й тому подібного. На противагу цьому, звучить вимогливе вчення нашого Господа: «Якщо хтось хоче йти за Мною, нехай зречеться себе» (Марка, 8:34). Це не буддистський заклик до «само-перевершення» у пошуку просвітлення. Це Христовий шлях, який навчає нас, що триматися за «себе» – зі страху, самозахисту чи навіть по-ідолопоклонницькому – як за якусь автономну одиницю зрештою призведе до втрати нашого «життя». Заперечити такий егоцентричний спосіб існування заради Святого Письма – означає фактично «врятувати» своє життя. «Життя» і «себе» у цьому уривку дуже тісно пов’язані. Далі, слово «життя» фактично означає «душа». Таким чином, біблійно ми виявляємо, що слово «себе» є синонімічним до слова «душа» чи «життя». Кожен із нас є «живою душею», яка сформована творчою силою Бога й отримала «подих життя», який підтримує нас і підіймає нас вище за суто біологічний рівень існування.
Якщо глибше користуватися нашою богословською мовою, ми також повинні прирівняти «себе» з людиною (теологічний термін hypostasis). Кожна жива душа є людиною – унікальною, неповторною і любленою Богом. Так як Три Божественні Особи Святої Трійці ніколи не є самоізольованими, самозануреними або егоцентричними, так само і ми розуміємо, що це був би неправильний спосіб існування. Справжня людина завжди повернена до іншої людини у порусі любові та спільності, так само як і Три Особи Трійці. Це дає нам глибоке розуміння вчення: «Люби свого ближнього, як самого себе» (Марка 12:31). «Бути» означає бути у причасті, спільності, як пояснював один із наших сучасних православних богословів. Якби ми могли скерувати свою енергію на пізнання «цілковито Іншого» – Бога – і багатьох інших – ближніх, тоді ми у процесі відкрили б своє «справжнє “Я”». Наше Передання вчить нас віднаходити себе в інших – у Бозі та ближньому. Життя живою душею, або людиною в такому разі описує спосіб буття, спосіб життя, який знаходиться так само далеко від ледь прикритого нарцисизму, який сьогодні видає себе як «самореалізація», «як далеко Захід є від Сходу»!
Православне християнство утверджує людське «Я», але як таке, що своїм самим існуванням залежить від творчої сили Бога і викупної благодаті Христа. Кожного з нас творить, підтримує і веде Бог – шляхом до призначення такого славетного, що його по суті неможливо описати. Саме це є смиренним визнанням нашої залежності від Бога, яке стає основою тривалого процесу, що проведе нас від зацикленості на собі, егоцентризму, до того, щоб бути «Богоцентричними». Можливо, ми навіть візьмемо на себе сміливість сказати: прагнемо врятуватися від свого «Я» для того, щоб бути правдиво самими собою в обіймах Бога. Сьогоднішній світ, здається, забув цю обіцянку.
Переклад з англійської Наталії ДОБЖАНСЬКОЇ-НАЙТ
