«Ти переміг, Ісусе!»

Так услід за давніми язичниками скажуть і сучасні

Не раз доводиться чути від деяких новітніх ультрапатріотів, що, мовляв, Християнство – не наша віра, «жидівська», тож українцям належить триматись «нашої», РУНвіри, себто «рідної української національної віри». Лиш тоді все в Україні піде на лад. І дарма, що невдовзі після земного життя Христа цілі народи переходили на сповідання Його віри, і мільйони українців уже понад тисячоліття – послідовники Того, Який прийшов для всього світу. І дарма, що всі народи Європи вже багато століть сповідують Християнство (чи Іслам), і нема жодного випадку, щоб повернулись до «рідної» віри.

Але таких переконаних «рідновірів» зовсім небагато. Частіше трапляються просто ті, котрі потрапили під їхній вплив мимоволі. От подекуди громади РУНвіри та інших течій неоязичників мають не тільки свої кумирні (вкопаний ідол посеред майданчика), а й проводять нібито фольклорні чи спортивні заходи. І люди беруть у них участь, не розуміючи до пуття, де перебувають. Більш того: були останнім часом випадки, що в пориві патріотизму палкі юнаки приймали якісь клятви в ім’я України-Русі, а потім виявлялося, що то язичницькі клятви.

Зрозуміло, що коли йдеться про так популярні тепер клуби історичної реконструкції, то це одне: хтось вбирається у костюми вісімнадцятого століття і влаштовує наче тодішні бали-маскаради, хтось одягає військові мундири століття дев’ятнадцятого і влаштовує «бої»… То чому не можна одягнутись по-давньоруськи і вдати – саме вдати! – із себе дохристиянських русичів із їхніми ігрищами?

Проте дехто заграє’ться, і вже йому Православ’я, навіть Київського Патріархату, – віра недостатньо патріотична. Бо ж, бачте, і Христос у Своїй людській природі був євреєм, і Діва Марія, й апостоли – теж представники того семітського народу. А при владі ж у нас – «відомо хто», і що вони коять з країною – «самі бачите»…

Такі спроби «дехристиянізації» – не нові, й характерні не тільки для сучасної України. У Великобританії, наприклад, тамтешні погани збираються на руїнах давньокельтського святилища Стоунхендж, грецькі – на місці колишнього гаю Аполлона тощо. Чи мають ці потуги якийсь відгомін у суспільстві? Щонайменший, якщо тільки не йдеться про якусь бійку біля кумирні, про втручання поліції.

Та був випадок, коли язичники знову захопили владу в християнській країні. Це сталося в Римській імперії після 361 року. По смерті імператора Константина Великого, який спершу зрівняв Християнство в правах із язичництвом, а потім проголосив Христову віру державною релігією, правити країною згодом став його племінник Юліан, названий в історії Відступником. Новий імператор не тільки скасував указ попередника про Християнство, а й в усьому силою державного апарату став насаджувати язичництво.

Щоправда, то вже було язичництво, реформоване за зразком Христової Церкви. Бо що являла собою греко-римська віра? Якогось святого письма вона не мала, ані зводу канонів: віра була розкидана по книгах поетів і філософів, по народних звичаях; ані поділу на парафії, ані ієрархії священиків-волхвів; жерці не збирались на якісь свої собори, не виголошували проповідей… Тож Юліан Відступник, побачивши, як ефективно функціонує Християнство, вжив заходів, аби і язичництво діяло подібним чином.

Та й що то був за час? Панування язичництва ще не стало далекою історією, воно було ще в багатьох на пам’яті. Чимало охрещувалися з примусу: неохрещені дорослі не мали громадянських прав, не могли вступити на державну службу, дарувати спадщину й таке інше. Іще в центрі Рима горів священний вогонь на честь Юпітера, верховного бога – покровителя держави, і до такого пережитку ставилися терпимо. Це в містах, а по селах язичницька віра ще трималася зовсім міцно (слово «поганин», до речі, походить від латинського paganus – сільський).

Проте спроба цезаря Юліана зазнала повного провалу. Наприкінці свого недовгого правління (трохи більше двох років) імператор побував у різних частинах тієї велетенської держави і переконався: повернення до старої віри не буде, її вже не сприймає народ, чиновницькі заходи пробуксовують. Тож невдовзі, помираючи на полі бою, Юліан Відступник вигукнув: «Ти переміг, Ісусе!»

Тепер погляньмо, що собою являє сучасне відродження дохристиянської віри наших предків. Віра ця теж не мала свого святого письма (відкрита в ХХ ст. «Велесова книга» не може претендувати на таку роль). Не мала, певно, й мурованих храмів, бо руїни жодного до нас не дійшли. Ми не знаємо, строго кажучи, чого саме навчали волхви, якими практиками володіли, ні навіть якими вони були на вигляд. Є тільки критичні згадки про них у середньовічних християнських рукописах та наш фольклор із численними реліктами дохристиянського часу.

Це можна порівняти з бенкетом, після якого ще лишилися крихти на столі, кілька крапель у келихах… Чи багато можемо сказати про сам бенкет, відтворити його? Але все з давньоруської культури, що витримало випробування часом, увійшло в життя християн окремими елементами: вишивка, різьба, розпис, що втратили магічне значення, приказки і звичаї, первісний смисл яких забувся, тощо.

Тому «рідновіри» насправді не відтворюють «рідної української національної віри», а створюють, вигадують нові культи, нові релігії в давно християнізованому суспільстві. Вони в куди гіршому становищі, ніж Юліан Відступник, тож муситимуть піти в історію слідом за ним.

Волин. єпарх. відом. – 2015. – № 12 (133)