Мучениця Олександра Анкірська та її святі тезки

Серед багатьох жінок, які, переповнені любов’ю до Христа, не побоялися прийняти за нього муки, Православна Церква вшановує і тих, вже саме ім’я яких свідчить про їхню відвагу. До них відноситься і мучениця діва Олександра Анкірська (Коринфська), ім’я якої в перекладі з грецької означає «мужня, захисниця людей». Якою ж була ця відважна жінка і що повчального з її житія ми можемо почерпнути для себе?

У святцях Олександра Анкірська згадується двічі. Перший раз – 31 травня із шістьма іншими мученицями-дівами: Текусою, Клавдією, Фаїною, Євфрасією, Матроною та Юлією. Другий раз – 19 листопада разом із шістьма мученицями, імена яких частково повторюють згадувані вище: Текусою, Полактією, Клавдією, Євфросинією (Євфрасією), Афанасією та Матроною.

Подробиці життя та мук Олександри знаходимо у «Житія святих» святителя Димитрія (Туптала). Вона та шість інших дів проживали в м. Анкіра Галатійська (тепер – турецька столиця Анкара). З юності утверджувалися в цноті та страху Божому, і в чистоті дівочій обручилися нетлінному й безсмертному нареченому – Христові, Сину Божому.

Досягнувши поважного віку, коли старшій Текусі було понад сімдесят літ, а інші – мало що молодші від неї, в часи гоніння римського імператора Діоклетіана на християн, вони були приведені на суд до жорстокого правителя міста Феотекна. Діви мужньо сповідували свою віру в Ісуса Христа, за що були піддані багатьом катуванням, але залишились непохитними. Після цього правитель, насміхаючись із християнського благочестя, віддав їх на осквернення блудним юнакам, але ті, розчулившись від слів Текуси, почали плакали і пішли геть, не виконавши свого нечестивого наміру. Насамкінець, за відмову взяти участь разом із язичницькими жрицями богині Артеміди в щорічному святкуванні обмивання ідолів, діви були засуджені до смерті. Кожній із них прив’язали на шию важкий камінь і втопили в озері.

Вночі Текуса з’явилася уві сні своєму племінникові Феодоту (в подальшому він також прийняв мученицький вінець) і попросила витягнути їхні тіла. Коли він та інші християни прийшли до озера, вітер відігнав воду до другого берега і вони, прийнявши останки мучениць, відвезли їх до церкви Святих патріархів, де й поховали. Однак, дізнавшись про це, нечестивці вигребли із землі їхні тіла та спалили. Все це сталося в 303 р.

Тезка Олександри Анкірської – мучениця Олександра Римська (Нікомідійська) вшановується Православною Церквою 6 травня. Вона була дружиною згадуваного гонителя християн імператора Діоклетіана і водночас таємною християнкою. Бачачи в м. Нікомідія (нині Ізміт у Туреччині) страждання та твердість віри святого великомученика Георгія, цариця привселюдно засвідчила свою віру в Христа вигуками: «Боже Георгієвий, поможи мені, бо Ти один всесильний!». За те, що вона славила Христа, викривала суєтність і пагубу ідолослужіння, а також припадала до ніг мученика, Олександра була засуджена власним чоловіком на усічення мечем. До місця страти її вели з Георгієм, а вона йшла з піднятими до неба очами та молитвою на вустах. Дорогою знесилена цариця попросилася трохи перепочити. І, сівши та прихиливши голову до стіни однієї будівлі, мирно віддала Богові свою душу. Це відбулося в тому ж таки 303 р.

За іншою версією, Олександра разом зі своєю дочкою Валерією були страчені за наказом римського імператора Лікінія, який хоча і підписав разом зі святим рівноапостольним царем Константином Міланський едикт, що надавав християнам свободу віросповідання, але був таємним ворогом Християнства. Вони прийняли мученицькі вінці в 314 р. у Нікомідії: їм відрубали голови, а тіла кинули в море.

У «Житіях святих» маємо згадку про ще одну мученицю Олександру – Амісійську (Понтійську), день пам’яті якої припадає на 2 квітня. Вона разом із шістьма іншими мученицями (Клавдією, Євфрасією, Матроною, Юліанією, Євфимією та Феодосією) постраждала за Христа в 310 р. в м. Аміс (тепер – турецьке Самсун) на березі Чорного моря під час гоніння на християн за імператора Максиміана Галерія, який був чоловіком Валерії та зятем Діоклетіана. На допиті вони сповідали свою віру і за це були піддані жорстоким мукам. Їх роздягнули, били палками, відрізали сосці, після чого, повісивши, стругали по тілу загостреними гаками. Насамкінець святі діви були заживо спалені в розжареній печі.

Як бачимо, усі три Олександри прийняли мученицькі вінці за Христа. І хоч були слабкими жінками, у питаннях віри виявилися непохитними: не злякалися ні мук, ні смерті. Чим ще раз підтвердили правильність дарованого їм імені – «мужня».

А в Олександри Анкірської ми ще й можемо повчитися перебуванню в постійних молитвах, пості, стриманні та добрих справах. І, звичайно, вона буде нашою люблячою, вірною та надійною подругою, якщо ми молитовно звертатимемось до неї: «Моли Бога за нас, свята угоднице Божа Олександро Анкірська, бо ми щиро до тебе звертаємося, скорої помічниці та молитвениці за душі наші».

Волин. єпарх. відом. – 2018.– № 4 (161)