28 лютого – преподобного Пафнутія, затворника києво-печерського

Якого роду-племені був угодник, чим займався до чернецтва, як жив і чим прославився серед братії – про це літописці або не знали, або смиренне його життя настільки вражало й надихало сучасників, що про родовід у святого ніхто ніколи й не питав. Молився, як і мав би молитись кожен монах, покидаючи буремний, метушливий світ, і за свої гріхи, і за гріхи всього світу, які за віки й тисячоліття заступили людському роду блаженне райське світло та ув’язнили його до темниці болю, хвороб і зневіри.

Преподобний Пафнутій був ченцем Печерського монастиря в ХІІ ст. Прийнявши постриг, часто плакав, уявляючи той час, коли він помре, а душу його обступлять ангели та духи злоби і покажуть йому добрі й погані справи, нагадають про все, що робив на землі. Страшний час для грішника, коли душа покидає тіло. Але «блаженні плачучі, бо вони втішаться». І преподобний Пафнутій при своїй кончині побачив ангелів, які прийняли його душу й понесли на небо. Угодник упокоївся в монастирі. Його нетлінні мощі знаходяться в Дальніх печерах. В акафісті всім печерським преподобним про нього сказано: «Радуйся, Пафнутію, бо, пам’ятаючи час смертний, безперестанно плакав ти; радуйся, бо при кончині від ангелів утішання сподобився ти».

«Але ж прийшов на землю Христос! Чому ж люди не каються, чому не поспішають очиститись, освятитись і повернути собі втрачене блаженство?» – так міркував собі у печерній келії Пафнутій і просив Бога простити усіх, хто ще не навернувся до Христа, не наважився позбутись принад і марних солодощів цього світу, від яких буває тільки гірко…

Прообразом щирої молитви є сльози, ось і плаче Пафнутій, як і колись, так і тепер, опечалений до глибини душі тим, що не міняються люди на білому світі, бо не торкнулася їхніх сердець радість Божественної присутності. Молитви затворника спонукають нас замислитись над грішним земним буттям і всіма силами йти до розуміння спасіння, аби сльози преподобного Пафнутія стали сльозами радості за нашу усвідомлену перемогу.

Волин. єпарх. відом.– 2019.– № 2 (171)