«Якщо не я, то хто?»

Я народилась у незалежній Україні. Незалежності моєї країни – 30 років. А історія її давня та багата. Довгий час історія України перекручувалась та замовчувалась, мова знищувалась, а церква підпорядковувалась іншій державі.

Але завжди, в усі часи, були люди, які відновлювали правду, відстоювали усе українське та боролись за справжню незалежність своєї держави. Одні боронили та боронять територіальну цілісність України, інші повертали історичну справедливість, боролись за право мати свою українську автокефальну церкву та молитись у ній рідною українською мовою.

Прикладом справжнього українця: доброго, мужнього, розумного, співчутливого, чуйного, толерантного, вимогливого та наполегливого, людиною з активною громадською позицією є мій тато, настоятель церкви Мучениць Віри, Надії, Любові та Софії - протоієрей Михайло Мельничук.

Народився тато 26 січня 1979 року в місті Луцьку, в простій сім’ї. Його тато, мій дідусь, працював на місцевому автотранспортному підприємстві, мама, моя бабуся, - продавчинею. Духовним вихованням малого займалась його бабуся, водивши онука двічі на рік в Сято-Троїцький кафедральний собор до сповіді та причастя перед Великоднем та початком нового навчального року.

У дитинстві тато був активною дитиною, любив природу. Захопленням з дитинства і до сьогодні є риболовля. Любив рибалити з товаришем на річках Стир, Чорногузка та ставках поблизу Луцька, кататися на велосипеді околицями міста. Багато років займався танцями у складі ансамблю «Волиняночка». У старших класах захопився більш «хлопчачими» видами – боротьбою та боксом.

У 10 класі пристав до молодіжної спортивно-патріотичної організації «Тризуб» імені Степана Бандери, почав цікавитись історією національно-визвольних змагань, УПА. Це була середина 90-х років - час, коли між прихильниками Київського та Московського патріархатів УПЦ було гостре протистояння. Хлопців просили супроводжувати митрополита Луцького та Волинського Якова на богослужіння і слідкувати за порядком, попереджаючи провокації, які не раз траплялись. Богослужіння часто проводились на вулиці, бо у храми не пускали. Це зблизило юнака з церквою.

Його з-поміж інших виділили священики і запропонували вступати у духовну семінарію. Він відмовився. Адже вже давно наполегливо готувався до вступу на економічний факультет Луцького індустріального інституту, поглиблено вивчаючи математику в школі та відвідуючи підготовчі курси.

Закінчивши школу, подав документи до омріяного вузу. В той час не було ЗНО і гарні знання не гарантували вступ. Треба були знайомства. Принциповий юнак побачив у цьому несправедливість. Він шокував батьків звісткою про те, що забрав документи. Довго не роздумував що робити далі, а вирішив вступати в семінарію, бо знав, що там по-чесному. За два тижні вивчив усі молитви, самостійно навчився читати старослов’янською мовою. Успішно пройшов співбесіду, здав іспити та став семінаристом, вигравши конкурс шість чоловік на місце.

Навчання в семінарії давалось легко, завдяки феноменальній пам’яті. Вчився на відмінно. По закінченню навчання, вже одружений, в сані священика отримав прихід у Свято-Параскевському храмі села Котів Ківерцівського району.

У березні 2000 року активісти в Маневичах зареєстрували церковну громаду УПЦ Київського патріархату і шукали священика. Ніхто в Маневичі їхати не хотів, бо не було ні храму, ні підтримки від місцевої влади.

У мого тата була мрія – мати велику сім’ю та створити щось своїми руками. Побудувати храм з нуля – це був шанс її реалізувати. Сім’я Мельничуків переїжджає в Маневичі.

На Трійцю 2000 року в кімнаті колишнього ЖЕКу відправили першу службу, на якій було 9 чоловік.

Прихожани після служби біля приміщення, де відбувались перші богослужіння УПЦ Киівського патріархату в Маневичах

Починати будівництво було важко. Відчувався великий супротив зі сторони прихильників Московського патріархату. Довгий час місцева влада з різних причин не давала місце під будівництво. Та й серед переважної більшості населення була думка, навіщо нам ще один храм. Але молодий священик поступово завойовував авторитет. Прихильників будівництва храму УПЦ Київського патріархату ставало більше. Серед них були лікарі, вчителі, які мали повагу та авторитет серед населення і влади.

Хрест під будівництво нового храму було освячено в 2001 році. Тоді розпочалося будівництво невеличкої дерев’яної церкви Святої Трійці, яка і зараз знаходиться на території. Для будівництва дерев’яної церкви віддали аварійне приміщення колишнього будинку культури. Прихожани самотужки розібрали споруду, та використали матеріал для будівництва. У 2003 році з благословіння митрополита Луцького і Волинського Якова (Панчука) благочинний кафедрального собору Святої Трійці в Луцьку протоієрей Володимир Подолець освятив цей Божий дім для звершення Богослужінь, допоки закінчиться будівництво великої церкви. У Вербну неділю 2003 року хресним ходом перейшли з пристосованого приміщення в дерев’яну церкву.

30 вересня 2006 року в Маневичі прибув тоді ще єпископ Луцький і Волинський Михаїл, який освятив наріжний камінь майбутнього храму на честь святих Мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії.

Тато згадує як важко було будувати. Гроші треба були і на будівельний матеріал, і за роботу, а дохід церкви був малий, бо парафіян було небагато.

Переломний момент стався у 2011 році, коли на свято Преображення Господнє прийшла така кількість людей, що усі в церкві не помістились. З того дня люди стали давати більші пожертви на будівництво. Одного разу прийшло повідомлення з відділення пошти, що на ім’я священика прийшла посилка. Це була озвучувальна апаратура, яку незнайомий благодійник подарував на храм. Парафіянами церкви були не лише маневичани. Приїжджали на службу люди з навколишніх сіл: Замостя, Карасина, Оконська, Лісово, Троянівки, Черевахи, В.Яблуньки.

А далі був Майдан. Тато, як священик, завжди був з людьми, які боролись за правду. Їздив на Помаранчевий Майдан у 2004 році, підтримував протести у 2013-2014 роках у столиці, виступав на місцевому майдані. У страшні дні розстрілів Небесної сотні на площі перед Центром творчості дітей та юнацтва відбувались молебні. Все більше людей стало підтримувати церкву. До будівництва долучились підприємці, які надавали матеріальну допомогу .

Потім почалась війна. Спочатку прихожани церкви долучились до збору допомоги бійцям. Їхати священику Київського патріархату в район проведення АТО категорично заборонялось, щоб не потрапити в полон. Коли уже встановилась чітка лінія розмежування, взимку 2014 року тато вперше поїхав на Схід. Я пам’ятаю заплакану маму, яка тривожилась, лишаючись вдома з чотирма дітьми. І так було не раз. Разом з протоієреєм Андрієм Закидальським та волонтерами тато їздив до Лисичанська, на ремонтну базу військової техніки. Воїнам, казав тато, були важливі не лише матеріальні передачі, вони потребували духовної підтримки.

Рівно через 12 років з моменту освячення наріжного каменю майбутнього храму, 30 вересня 2018 року відбулось урочисте відкриття нового дому Господнього. Спочатку службу провели в маленькому дерев’яному храмі, а потім святковою ходою, забравши антимінс, хрест, який був розміщений посеред церкви на свято Воздвиження, учасники торжества перейшли в новий храм. У душпастирському слові отець Михайло вдячно згадав тих, хто починав будівельні роботи. Хвилиною мовчання згадали тих парафіян, які відійшли у вічність. На торжестві були присутні священики з Рівненщини, Любешівського, Камінь-Каширського, Ківерцівського, Ковельського, Локачинського районів та Колок. Свято прикрасили члени ГО «Козацьке стрілецьке братство» з Луцька. Гостей частували кулішем, шашликами, солодощами, а козаки привітали прихожан стрільбою з гармат. Особливістю цієї церкви є центральна люстра (панікадило), з гербами України між лампочками, великий надвратний образ Почаївської Богоматері над хрестом посередині й зверху іконостаса. На території церкви облаштований невеличкий дитячий майданчик.

17 листопада того ж року відбулася ще одна велична подія: освячення храму на честь святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії. Чин освячення престолу та храму звершив митрополит Луцький і Волинський Михаїл. Освячення храму стало великим духовним святом для усіх парафіян.

15 грудня 2018 року в соборі Святої Софії в Києві відбувся об’єднавчий собор українських православних церков, на якому обрали предстоятеля Православної церкви України. Це стало передумовою важливої історичної події, яка співмірна Актові проголошення незалежності України. 6 січня 2019 року в Константинополі під час святкової літургії за участю патріарха Варфоломія предстоятелю Православної церкви України Епіфанію вручили Томос про автокефалію української церкви. Ми всі раділи цим подіям. Тернистий та благословенний шлях пройдено.

Татові мрії здійснились. Він має велику сім’ю, а нас у тата з мамою п’ятеро, і в Маневичах постав величний храм, наповнений благодаттю Святого Духа, де лунають рідною мовою молитви за мир та процвітання України.

У церкві Мучениць Віри, Надії, Любові та Софії щораз збільшується кількість прихожан та таїнств. Роботи з добудови храму та впорядкування території біля нього ще дуже багато. Але все зробиться спільними зусиллями великої громади.

З 2020 року отець Михайло опікується громадою Свято-Покровської церкви села Серхів, яка перейшла в юрисдикцію ПЦУ.

Усе своє життя мій тато живе за правилом: «Якщо не я, то хто?» Своїм прикладом вчить нас бути милосердними, чесними, працьовитими, любити Бога, Україну та її народ. Мій старший брат Владислав мріє в майбутньому також стати священиком. Я не знаю ким стану в майбутньому, але буду робити все для того, аби тато пишався мною.

Тelegra.ph