Дідух – хто він?

Святкування Різдва Христового не обходиться без традиційних прикрас. Якщо на Заході це вінки з листя падуба, то в Україні – діду́х, прикрашений сніп пшениці, жита чи вівса, що ставиться в оселі на Святвечір.

Зв’язок цієї прикраси з релігійним святом зумовив його витіснення з української обрядовості за СРСР. Дідуху не знайшлося місця навіть у народних промислах. Проте традиція ставити дідух не лише відродилася в 1990-ті роки, а й суттєво збагатилася за минулі три десятиліття. Сучасні дідухи дуже різноманітні, навіть більше, ніж колись. До них додаються не тільки звичайні для українців злаки, а й рис, квіти, ягоди; дідухи отримали численні форми – від тонких снопів-гілочок та своєрідних ляльок до пишних «букетів».

Не є секретом, що походження цієї прикраси язичницьке. Про це писали вдосталь Олекса Воропай, Степан Килимник та Володимир Галайчук. І водночас виникає закономірне запитання: чи місце в такому разі дідуху на святі, що вшановує народження головної постаті християнства? Розвиваючи думку нашої статті в попередньому номері («Чи “вкрали” християни свої символи?». ВЄВ. № 11. С. 6), зазначимо: важливіше не те, щó символізував дідух колись, а те, що він символізує чи може символізувати тепер.

Ушанування снопів збіжжя – не рідкість у хліборобських культурах. Збирання колосків у вертикально поставлені снопи – це, по-перше, спосіб забезпечити висихання зерна для подальшого обмолоту. Тож сніп легко символізує врожай, достаток узагалі, пожинання плодів праці, чиє використання на благо ще попереду. Не дивно, що снопи (але не дідухи) здобули велике поширення в соціалістичній культурі, багатій на обіцянки благ. Тут вони зображалися повсюдно, від нагрудних значків до ялинкових прикрас.

Дідух же відрізняється від просто снопа. Ним обирався перший сніп із обжинків чи зажинків. Першій речі чи дії в серії їй подібних магічне мислення часто надає чарівної сили.

(Ще й досі кажемо: «Як новий рік почнеш, так його й проведеш».) Перший сніп, як уявлялося, повинен перенести багатство цьогорічного врожаю на наступний рік. Зважаючи, що врожаю нерідко загрожує негода, людина шукала способи вплинути на нього. В тому числі – магічні. Особливе значення такого снопа зумовлює його прикрашання та встановлення на видному місці, на покутті – в кутку хати, де зазвичай сходилися кінцями дві лавки.

Додатково зерно взагалі слугує поширеним символом життя та його відродження. Звідси головний сенс дідуха – уособлення предків (чи предка), котрі підтримують нащадків. Варто прояснити, що «дідами» наші пращури називали духів родичів, незалежно від статі, котрі померли природною смертю. Як це притаманно язичництву по всьому світу, такі мерці вважалися покровителями жи вих. «Діди» могли відвідувати рідню лише в окремі дні, зокрема наприкінці року, щоб забезпечити життєдайною силою. На відміну від духів загиблих або тих, що вели негідне життя: такі з’являлися безладно і для шкоди, постаючи як усім відомі мавки, перелесники, упирі тощо. У наші часи в дідухові нерідко вбачають триєдиність світу в язичницькому сприйнятті. Його ноги – світ мертвих, предки; середина – світ живих, нинішні члени роду; верхівка – світ богів, майбутні нащадки. Втім, такі пояснення є новотворами. Невідомо, щоб хто-небудь у простому народі описував дідуха таким чином до XX століття. Швидше, це збирачі фольклору зробили такі висновки і вже від них пішло запозичення в народі. На користь цього свідчить хоча б те, що боги слов’янського язичництва населяли весь світ, а не тільки небо.

Отож, чому дідух важливий для язичництва з його уявленням, що все в світі повторюється та ходить колами, ми з’ясували. Але як щодо християнства?

Український етнолог, священник УГКЦ Ксенофонт Сосенко ще в 1928 році пояснював християнський сенс дідуха як своєрідну ікону – символ Бога, первісного ідеального Хазяїна, Якого наслідує кожен дбайливий господар обійстя. На думку Сосенка, Бог тут ототожнюється з узагальненим першопредком роду як верховним, надприродним Батьком людської спільноти. Саме тому дідуху не підносили жертв-пригощань (на відміну од «дідів», духів конкретних померлих предків, для яких лишали тарілку на столі), але його появи в оселі охоче ждали.

Ми не беремося стверджувати, чи закладали саме такий сенс у давнину, але таке розуміння дідуха дуже зручне з двох причин. По-перше, обґрунтовує використання його християнами й надає українській традиції Різдва самобутності. По-друге, показує, що ідея богонаслідування має цілком буденне втілення: Господь і господар – не випадково спільнокореневі слова.

На Заході сніп (особливо перший) також може символізувати Христа. Як він є частиною врожаю, так Христос – частиною всезагального майбутнього воскресіння.

Походження дідуха зі звичайної сільськогосподарської роботи дозволяє йому легко наповнюватися новими сенсами. І хоча на сучасних полях уже не в’яжуть снопів, гадаємо, майбутня історія цієї прикраси буде не менш цікавою за минулу. Адже дідух – не просто прикраса, а те, що робить українське Різдво особливим. І не просто особливим, а нагадує, що наше «завтра» неодмінно буде кращим за «вчора», якщо не забуватимемо, звідки прийшли та куди прямуємо.

Волин. єпарх. відом.– 2023.– № 1 (218)