25 грудня 2020 року Петро-Павлівський скит тихою Божественною Літургією відзначить свій перший, скромний, маленький, але направду важливий ювілей. Рівно п’ять років тому після святкування дня пам’яті святителя Миколая Чудотворця тут вирували останні приготування. Ченці Жидичинського монастиря разом з місцевими богомольцями готували новозбудований храм до першої служби НЕ НА ВУЛИЦІ! Ніхто й гадки не мав, що вже через два роки тут буде, як це не дивно, справжній жіночий скит Жидичинського Свято-Миколаївського монастиря. Утім «багато задумів у серці людини, а сповниться один – Господній». Так сталось і в Липлянах, де відтоді, з волі Божої, стає на міцні ноги ще одна жіноча обитель Православної Церкви України. Роботи ще багато, адже попри гарну матеріальну облаштованість обителі, є потреба народити тут справжнє духовне життя. Утім, якщо Господь кладе людині на серце присвятити Йому єдиному своє життя, очевидно, що й має плани, як перетворити посвячену душу на інструмент у Своїх руках. Такою людиною, без перебільшення, стала нинішня очільниця скита матушка ЄВЛАЛІЯ (Стаднюк). Скромна, відчутно сором’язлива, але напрочуд впевнена та відважна, коли стоїть питання служіння Господу. Два роки тому вона за Євангельським словом «залишила усіх і все» і сказала тверде ТАК люблячому Богу. Сьогодні про монаші будні, плани та переживання говоримо саме з нею.
М.Я. Коли з’явилася перша думка пожити тут? І головне, що спонукало молоду перспективну людину переступити поріг чернечої обителі?
М.Є. Спочатку я приїздила сюди на службу.Через деякий час стала співати тут в хорі. А потім був в житті якийсь такий момент, коли вирішила сама для себе: «якщо в найближчий рік у моєму житті нічого не міняється, тоді буду проситися в монастир». Я одночасно і боялася цієї думки, і разом з тим зловила себе на тому, що в цьому світі я лишня. Я навіть ще тоді не знала, що тут буде жіночий скит. А потім якось приїхала сюди в суботу, на панахиду (по суботах в скиту служиться панахида). До мене підійшов о.Агапіт і запитав чи не хотіла б тут пожити зимою, аби допомогти матушці Досифеї. Людина старша і явно потребувала постійної турботи. Вона перед тим була пострижена в рясофор і їй благословили жити у Липлянах. Це було для мене щось таке з розряду «УХ». Я цього дуже хотіла, але сама б ніколи не наважилась попросити. І хто знає чи наважилася б взагалі? А потім я пішла додому і дуже боялася сказати про це своїм домашнім. В перший день нікому нічого не сказала, попри те, що всередині мене всю розпирало від думки – «ось воно, те чого я дуже хотіла». В неділю прийшла на Літургію і після служби отець запитав чи говорила з рідними. Коли сказала, що ще ні, він так просто і невимушено: «Ну то чого ти тягнеш, тож спитай». І я приїхала додому. Та й кажу мамі. Мам, я хочу пожити в монастирі. Мама каже, ну то поживи. Вона мабуть думала, що це на деякий час. Що це тимчасово. А ще через два дні, я прийшла ввечері додому, зібрала всі необхідні речі і коли вже складала останні, то була впевненість на 100 відсотків, що це вже все, що йду назавжди.
М.Я. Скільки часу пройшло від моменту, коли Ви прийшла сюди і моменту твердого рішення про постриг?
М.Є. Я прийшла сюди 12 листопада, а вже десь у червні місяці, ми розмовляти з архімандритом Константином (намісник Жидичинського Свято-Миколаївського монастиря ред.) на цю тему. Він, якось не хотів дуже поспішати і говорив, що десь аж у Великий піст поговоримо про це і, можливо, як дасть Бог, буде постриг. А мені, якщо відверто, так не хотілось довго чекати. Я хотіла вже. Певно отець-намісник відчув моє бажання і каже: «ну, добре, давай помолимось до Успенського посту, а тоді будемо вирішувати, що робити.»
М.Я. Були думки, про повернення назад у мир?
М.Є. На початку звичайно були. Жила тут першу зиму як гостя. На той момент ніякого конкретного рішення по відношенню до мене, та й, якщо чесно й у мені самій, ще не було. Мене страшенно роздирало, а може туди, а може туди. А може я не правильно роблю. Тим більше, ще й те мирське оточення, однозначно реагувало негативно! «А ти молода, а може тобі заміж, а ти не розстроюйся, а в тебе ще все попереду».
М.Я. Чи є у Вас ще брати чи сестри?
М.Є. Так, два брати і сестра.
М.Я. Чи ділитеся з ними про свої думки з приводу життя в монастирі?
М.Є. Ні, я старалась майже ні з ким про це не говорити. Єдиний мій брат Григорій, він мене підтримував і всіх моїх заспокоював. Навіть до мами казав: «Ну ти ж приймеш її в будь-якому випадку, якою б вона не була, хай би що з нею не сталося. Це її життя, хоче жити в монастирі хай живе, чого ти її мучиш, для чого ти її тримаєш?». Менший братик, просто спостерігав, певно ще був малий трохи тоді. А мама з сестрою постійно смикали: «А скільки ти ще там будеш жити? Коли ти вже приїдеш додому? Ти казала, що не надовго йдеш. А ти вже два місяці там сидиш. І т.д. І що далі і що ти собі думаєш?»
М.Я. Ви запрошували їх на постриг? Хотіли їх там бачити?
М.Є. Однозначно, я хотіла їм сказати, хотіла запросити, хоча не була впевнена, що вони прийдуть. Архімандрит радив сказати в останній день перед постригом. Хоча в мене не вистачило сміливості так зробити. Я сказала мамі за тиждень на Преображення. Попросила благословіння. Щоправда тоді мене ніхто не благословив. А вже потім вона собі трохи обдумала, можливо з кимось поговорила, не знаю. Але вже прийшла на постриг і тоді я отримала її благословення.
М.Я. Не виникало відчуття, що робите боляче найріднішим, були якісь вагання?
М.Є. По-різному було… (пауза ред.) Було дуже важко. Те літо було дуже яскраве, неймовірне, ти окунувся в щось таке, чого ти раніше не чув і не бачив. З іншої сторони дуже давило оточення. Близькі люди приїздили і просто виносили мозок, переконуючи не приймати постриг і не йти в монастир. А в день постригу це взагалі була катастрофа. Всі відмовляли.
М.Я. Які були перші відчуття коли першу ніч тут ночували?
М.Є. Я відчувала себе дуже щасливою, мені здавалось, що це саме те чого я хочу. А от коли була вже друга, третя ніч, то хотілося збирати речі і йти звідси поки ніхто не бачить (сміється ред.).
М.Я. А після постригу?
М.Є. А після постригу це була неймовірно благодатна пора. Ти реально літаєш на крилах. Це щось неймовірне.
М.Я. Скільки сестер вчаться жити духовно по монашому у скиту зараз?
М.Є. Троє. Матушка ДОСИФЕЯ, ВАСИЛИНА і я.
М.Я. Чим займаєтесь протягом дня, який цікавий послух несете?
М.Є. Різні послухи. Поки літо, то роботи справді багато. В першу чергу і найголовніше, це богослужбове життя, яке нам благословив намісник. Ми часто з ним спілкуємось про розвиток скита. Він завжди нагадує, що аби ми правильно розвивались, як скит, тут мусить бути постійна молитва. Хай мінімальна, але постійна. Має бути щось таке, що різнитиме нас від жіночого гуртожитку. І цією відмінністю є богослужбовий послух. Стараємось підтримувати зовнішній вигляд скита і територію довкола. Крім цього випічка просфор, кухня, городи. Звичайно хочеться виділити час і для себе. Все таки, ми часто про це забуваємо, монах це Бог і ти. Коли ти цілий день бігаєш, щось робиш, то ввечері хочеться закрити двері в келію і побути наодинці з Господом, поговорити з Ним, почитати щось.
М.Я. І який виходить у вас розпорядок дня?
М.Є. О 6:00 полуношниця у храмі. Тоді кожна йде до себе, читає своє особисте монаше молитовне правило. О 8:00 знову сходимося на акафіст до Пресвятої Богородиці. Після акафісту п’ємо чай, спілкуємось, обговорюємо плани на день і розходимось кожна на свій послух. О 14:00 обід. Після якого дороблюємо роботу, яку потрібно. О 18:00 повечір’я з канонами після якого вечеря. Далі вільний час, робота над собою і власними помислами, яких у кожної з нас багато. Головне не проводити цей час в нерадінні, російською «в праздности». Саме воно приносить найбільше проблем самому собі, а потім ще й виплескуєш те все недобре зовні.
М.Я. І що між сестрами бувають непорозуміння?
М.Є. Буває по всякому, як і в будь-якій сім’ї. Зрозумійте будь-яка чернеча спільнота - це та ж сама сім’я.
М.Я. Хто готує їсти?
М.Є. Поки сетер не дуже багато, то зазвичай я. Якщо мене немає або хвора, то тоді сестри.
М.Я. Яка улюблена страва?
М.Є. Напевно борщ. Навіть сьогодні думала зварити.
М.Я. Чи відрізняється меню в будні дні і в неділю?
М.Є. Звичайно. В будні дні їжа нехитра, аби чимось підкріпитись і до роботи. А в неділю хочеться побалувати себе чимось смачненьким. Наприклад якоюсь рибкою.
М.Я. Ви самі собі керівник тут на скиту?
М.Є. Ну такого в принципі бути не може! Скит це підрозділ монастиря, а в обителі є намісник. Всі питання узгоджую з архімандритом. Хоч він намагається в мені виховати вміння приймати рішення, брати відповідальність і нести за неї відповідальність. Я цього, якщо чесно, ще дуже побоююсь поки що. Але розумію, що правильне виховання це не зробити все за когось, а навчити людину діяти адекватно ситуації. Вчимось!
М.Я Скит має якесь власне господарство, город?
М.Є. Город спільний з братією. А господарство – дві собаки, два коти (сміється ред.). Нас ще поки дуже мало, щоб мати щось серйозне. Тому поки так.
М.Я. Які найближчі плани?
М. Є. Збудувати дзвіницю в якій буде ще одна келія. Дуже важливо для розвитку монашого життя аби кожна сестра жила окремо і мала свій невеличкий простір, де зможе сховатись від світу і тих хто в світі. Самота зціляє.
М.Я. Чим займаєтесь у вільний час?
М.Є. Можемо почитати якусь книгу, подивитись разом якийсь фільм. Можемо просто поговорити, підтримати одна одну.
М.Я. Довколо багато насаджень, квітів. Хто їх доглядає?
М.Є. Усі разом, всім роботи вистачає. Коли я прийшла в монастир, то з квітами в мене були такі відносини: вони мене не чіпають, я їх. Але коли прийшла зима, ми позаносили багато квітів в приміщення. У нас є така Оксанка, яка від початку за ними доглядала і вона мені почала розказувати, як за ними всіма доглядати зимою. Тоді я думаю: ой люди добрі, де ж вони на мою голову взялися? Але за ту зиму я їх полюбила. Вони мені тепер дуже дорогі.
М.Я. До Вас приїжджають паломники? Враховуючи, що с. Липляни хоч і мальовниче, але дуже маленьке, навряд чи йому під силу утримувати цілий жіночий скит. Відтак зрозуміло, що живете за людські пожертви.
М.Є. Приїжджали до того моменту, як розпочалась пандемія короновірусу. Зараз значно менше. Але фактично все необхідне маємо завдяки добрим людям і монастирю. В принципі ми на його утриманні, як скит.
М.Я. А чи не дивне поєднання – жіночий скит у чоловічому монастирі?
М.Є. Абсолютно. Біля відомої своїми старцями Оптиної пустині зародилось Шамордіно, грецька Ормілія є подвір’ям афонського монастиря Симона-Петра, київський Іонівський монастир має свою Ольшанку і таких прикладів чимало. Просто кожен монастир має свій відповідний дух, якщо можна так сказати. І коли ти жив духовною атмосферою Жидичинського монастиря, тутешніми пріорітетами, важко буде зацепитись в іншій обителі. А тут хоч і жіночий скит, але він жидичинський, і останнє слово в ньому завжди за архимандритом.
М.Я. Чи є WIFIу монастирі?
М.Є. Так
М.Я. Як ставитесь до сучасних технологій у монастирі?
М.Є. Якщо їх використовувати з розумом і на благо, то нормально.
М.Я. Пригадайте найважчий момент за період життя в обителі?
М.Є. Багато було важких моментів, але з часом розумієш, що все це було на благо, так треба було. Особисто мені було дуже важко перед постригом, коли я звільнялася з роботи. Мене реально тяготіло те мирське життя. Я переживала за свою сім’ю, як вони будуть без мене, без моєї зарплати? І я пам’ятаю, що перед тим, як подзвонити до директора, я дуже довго наважувалась. Я сиділа і довго молилась, а потім сіла подзвонила і потім знову взялася за чьотки. І, напевно, ще годину добру не випускала їх з рук.
М.Я. Улюблений святий чи свята?
М.Є. Дуже люблю свою покровительку Євлалію Барселонську.
М.Я. Улюблена книга?
М.Є. Улюблену книгу точно не скажу. Одна читається легше, одна важче, але з кожної береш щось для себе. Для мене кожна книга – це відкриття.
М.Я. Сумуєш за домом?
М.Є. Однозначно ні.
М.Я. Часто буваєш?
М.Є. Ні, навіть коли змушують обставини, то стараюсь швидше повернутися в монастир. Бо мій дім тут - на скиту, хочеться сюди.
М.Я. Як прийшли до Бога?
М.Є. Була якась внутрішня потреба. Жила як всі. Ще з дитячих часів співала в хорі. Потім в підлітковому віці закинула. А потім відчула якусь пустоту всередині, яку хотілось заповнити. Спочатку сама вставала і їхала в наш Свято-Троїцький собор, потім відкрила для себе Жидичинський монастир. Я страшенно боялась монахів, для мене це були якісь такі загадкові люди. Але щось чіпляло там. Там було щось неймовірне.
М.Я Чи не має шкодування, що пішли в монастир?
М.Є. Ні 100 відсотків.
М.Я. Що побажали б тим людям, які ще досі вагаються?
М.Є. Слухати своє серце, безперечно в кожного своя життєва ситуація і своя дорога, свої обставини життєві, але однозначно треба слухати своє серце і менше звертати уваги на всі мирські відговорки, бо буде цілий список відговорок.
Але є Ти Бог і твоє серце!
Амінь.
