Чи стає сильнішою віра на війні? Чого потребують наші захисники? Наскільки важливою є робота капелана у війську? Чому священники погоджуються на постійне служіння в армії?
Про це розповів військовий капелан 100-ї бригади волинської тероборони, настоятель храму Різдва Івана Предтечі в Луцьку Володимир Труш у програмі «Духовна абетка» на 12 каналі.
До слова, бійці волинської бригади нині несуть службу на сході України та перебувають у гарячих точках, а капелани віднедавна стали офіційними військовослужбовцями в Збройних силах (відповідно до Закону України «Про службу військового капеланства») і перебувають разом з іншими військовими у зоні бойових дій.Як пригадав Володимир Труш, він є капеланом із 2016 року. Був, зокрема, у Мар’їнці разом із 46-м окремим штурмовим батальйоном «Донбас», пізніше – з 92-ю окремою механізованою бригадою імені кошового отамана Івана Сірка. Із 2017 року активно провадить волонтерську діяльність, часто їздить на фронт. Від початку повномасштабного вторгнення служить при бригаді волинської територіальної оборони.
«Церква завжди є зі своїм народом, – наголосив священник. – Зараз капелан, який отримав мандат на здійснення служіння від держави, підписує контракт, отримує первинне офіцерське звання і стає звичайним військовослужбовцем, який виконує певні обов’язки у своїй військовій частині. Чітко вказано, що ти маєш бути разом зі своїм підрозділом у місці його перебування або там, де визначив це командир. Діяльність військового капелана охоплює не тільки військовослужбовців, а й доброчинну роботу і членів сімей військовослужбовців».
Нині в армії бракує капеланів.
«Кожен обирає, як йому служити Богові, українському народові та своєму війську. Закон чітко визначив, де має бути капелан і скільки їх має бути. Якщо це окремий батальйон – то в кожному батальйоні, якщо це лінійні батальйони – то один капелан на бригаду. Зараз це хочуть виправити. Наприклад, якщо взяти нашу 14-ту бригаду, то це лінійні батальйони, і на всю кількість людей передбачений тільки один капелан. У нашій сотій бригаді тероборони – інша ситуація. Там усі батальйони окремі, тому всі мають своїх капеланів. Згодом законодавець буде змінювати це і навіть у лінійних батальйонах буде введено штатні посади військових капеланів», – звернув увагу духівник.
Капеланом може стати громадянин України, людина з вищою богословською освітою, яка має мандат від своєї церкви та підписує контракт. Контракт укладають на термін від трьох років до завершення особливого періоду та оголошення демобілізації. Найближчі п’ять років держава дозволяє здійснювати капеланську службу особі з вищою освітою, здобутою за будь-якою спеціальністю.
За словами Володимира Труша, 90% капеланів, які обійняли штатні посади при військових підрозділах, мають бойовий досвід.
«Щоби отримати офіцерське звання, законом передбачено проходження курсів. Так само і в капеланів. У нас були шеститижневі курси. Акцент робили саме на капеланській діяльності, на психологічній, душпастирській опіці. Звичайно, були загальні навчання військової справи з виїздом на тренування. Є чотири напрямки, від яких відштовхується капелан на своїй посаді: душпастирська опіка військовослужбовців, консультування і командира, і військовослужбовців із різних питань, релігійна діяльність та соціальна доброчинність», – розповів священник.
Капелан у зоні бойових дій завжди мешкає з військовими. Останні чотири місяці Володимир Труш жив разом із військовими медиками.
«Я їжджу на позиції. Попередньо про це повідомляю командира. На місці – завжди молитва, а далі – спілкування з охочими. Є люди, які хочуть особисто поспілкуватися, озвучити свої питання, свої турботи. Найчастіше бійців хвилює, як залишитися християнином, перебуваючи на війні та вбиваючи людей. Напевно, для цього й потрібні капелани, аби людина на війні залишилася людиною і не втратила образ та подобу Божу…
Ми розуміємо, що в нас немає іншого вибору. Ми захищаємо не тільки себе. Господь і держава поклали на наших військових обов’язок захищати тих, хто не може себе захистити, хто стоїть за нашими спинами: батьків, матерів, дітей, дружин», – сказав душпастир.
Щоби в жорстокості війни не втратити себе та не уподібнитися ворогу, варто дотримуватися міжнародних норм ведення війни, звернув увагу капелан. Як додав, помста, наприклад, завжди з’їдає саму людину. Тому потрібно пояснювати військовим: ми тут не через ненависть до тих, хто напав на нас, а через любов тих, хто є за нами.
«У всьому цьому злі, в таких складних обставинах у людини з одного боку загострюється почуття справедливості, з іншого – притуплюються людські грані її душі», – зауважив Володимир Труш.
Він підкреслив: добровольці, які увійшли до складу 100-ї бригади тероборони, з першого дня були готові до бойових дій. Не змінилися їхній бойовий настрій, їхня мотивація й тоді, коли вони поїхали на передову.
На війні, звичайно ж, людина переосмислює багато речей.
«Девіз нашого капеланства – бути поруч: бути поруч із людиною, бути поруч із нашими військовими й надавати ту допомогу, яку можеш надати. Це може бути і просто присутність, і якась порада чи розрада, і вислухати людину», – сказав духівник.У війську немає представників Московського патріархату. Часто військові, які були прихожанами УПЦ МП, змінюють свою позицію, побачивши на власні очі все те зло, яке принесли на українську землю окупанти з благословення патріарха Кіріла і з допомогою місцевих проросійськи налаштованих священнослужителів.
«Ми стоїмо на своїй, Богом даній землі. Ми не закликаємо брати Ростов, Бєлгород, Москву. Ми хочемо одного – захистити себе, очистити нашу землю від окупанта… Не можна залишатися тільки в стінах церкви, коли наші віряни пішли на війну», – резюмував капелан Володимир Труш.
«І краплі відчаю, сумнівів немає. Є бажання очистити свою землю від тих, хто прийшов нас убивати», – ствердив капелан.
