Обличчя черниці, ігумені жіночого монастиря з Волині Євлалії Стаднюк, – одне з наулюбленіших і в рідних Липлянах, де в скиту Петра та Павла живуть монахині, і містечка Жидичин, до чоловічого монастиря якого відноситься скит.
Вчителька, яка однією з перших прийшла в монастир, коли їй не було ще тридцяти років, зуміла у всьому селі та околицях створити атмосферу братства, християнської родини, де всі одне одного знають і допомагають.
У цій жіночій обителі дуже помітно, як Господь підтримує та дає сили черницям. Інакше, я б у матінки одночасно виходило мати такий букет завдань і все робити добре?
Створити хор, самій там співати та особисто за кермом розвозити хористів до своїх домівок з села після репетицій чи літургії. Бути розрадою для родин загиблих так, що вони стають невід’ємною частиною христиняської спільноти та працювати на городі.
Керувати будівництвом дзвінниці та багато читати, вести ФБ-акаунт скита, пекти просфори та бути зразковим педагогом у недільній школі?
Далі цитати черниці.
Я родом з Луцька, мені з монастиря 15 хвилин додому велосипедом. У Луцьку я спочатку ходила до парафіяльного храму, а потім стала їздити до Жидичинського монастиря. А потім з’явився скит, і я подумала, що це можливість приносити більше користі і бути ближчою до монастиря. Він став мені дорогим, і захотілося тут залишитися. Якщо говорити про мої внутрішні бажання, я з релігійної родини – і мама, і бабуся шукали рішень та авторитетів, спираючись на церкву.
Я прийшла в монастир послушницею (послух – це певний час кандидування перед постригом – ред.) в листопаді, напередодні свята Архістратига Михаїла, а постригалася напередодні Успіння. Насправді їхала пожити на тиждень-два. Але коли невдовзі приїхала додому забрати найнеобхідніші речі, то вже вийшла із домівки із внутрішнім відчуттям, що йду назовсім.
Кожен приходить у монастир зі своїм характером, зі своїм багажем життєвого досвіду, і кожен знає, як в миру правильно чинити. А тут всім разом починати робити щось спільне – це дійсно непросто. Але з Божою допомогою, якщо ти реально починаєш себе трішки змушувати, то все виходить. Бо поки ти сама не почнеш себе змушувати бути добрішою – ти не подобрішаєш, якщо не будеш себе заставляти змирятися – ти не будеш смиренним.
Так само і тут: наші характери притираються і слава Богу, що є сестри. Дай Боже, щоб із часом нас стало більше, і ми зможемо розбудуватися. Але завдяки сестрам, завдяки буденним ситуаціям бачиш свої недоліки, бачиш, над чим тобі треба працювати, в чому себе треба вдосконалювати і що виправляти в собі. А ситуацій глобальних негараздів у нашому монастирі, слава Богу, немає.
Колись світські журналісти мене запитували, що я вважаю досягненням, то я жартома казала, що навчилася пекти просфори. Я печу для нас і для братії Жидичинського монастиря досить смачно, то один з них, коли знає, що я маю привезти набори для літургії, питає мене чи нема там поламаної, ну «некондиційної» з неправильною верхівкою просфорки, щоб з’їсти самому того ж дня? Але сьогодні поруч зі мною стоїть дружина загиблого воїна, ми печемо з нею. І вона навіть сказала, що хоче побудувати нам велику пічку, де б ми пекли просфори. А якщо ще: ми отримали подяку та прапор від особового складу Луцького окремого 53 батальйону 100 бригади Сил тероборони. Напевно, це також добре. А взагалі, те, що люди горнуться до скита і храм повний, напевно, також у чомусь здобуток?
Я дуже люблю Богородицю, тому що так вийшло, що і народилася в Богородичне свято і стригли мене в богородичне свято, і це така неймовірна заступниця, про яку можна лише мріяти, і я звертаюся до неї як до рідної матері.
