Про багатогранність цих понять розповів настоятель храму Марії Магдалини в Луцьку протоієрей Олександр Колб у телепрограмі «Духовна абетка» на «12 каналі».
Життя без віри неможливе, упевнений панотець, а шлях до Бога – у кожного свій. У Посланні апостола Павла до євреїв є відповідь на питання, що таке віра: упевненість у тому, на що ми сподіваємося і підтвердження того, чого ми не бачили. Так починається 11 глава цього послання, а далі – довгий і чіткий перелік правильної віри Авеля, Ноя, Авраама, Ісаака та багатьох інших праведників. Тому душпастир рекомендує час від часу цю главу перечитувати.
«Ми всі знаємо, про що читається Євангеліє на службі Божій. Слухаємо його уважно, стараємося зрозуміти і запам'ятати. На цьому побудована проповідь священника. А писання апостола читається перед Євангелієм і ці слова часто не вміємо слухати уважно. А в них і є формулювання поняття “віра”. Для мене особисто віра – це моє життя: життя з Богом, життя у Бозі, пошук або пізнання самого себе, прагнення зрозуміти, яка в мені віра, достатньо її чи ні. Старатися ставати ближчим до Бога – ось це і є віра в моєму розумінні».
Чи можливе життя без віри?
Віра може бути не тільки в Бога. Люди, наприклад, вірили у «світле майбутнє» (комуністичний принцип). Віра у Царство Небесне – це християнська віра. Без неї справді не можна і вона творить чудеса.
«Потрапила мені інформація про Другу світову війну. Знаємо, скільки було полонених у таборах, у яких умовах вони жили і виживали. Коли дійшла звістка, що скоро перемога, люди у тих концтаборах просто перестали помирати, бо їх зміцнювала віра. Вони розуміли, що скоро всі їхні страждання закінчаться. І, незважаючи на нелюдські умови, в яких вони перебували, багато полонених вижили завдяки саме вірі. Вони повірили, що буде продовження життя. Дійсно, без віри життя неможливе, і так, мабуть, закладено Творцем. Тільки віра у Бога дає повноту життя. І не тільки життя земного, але й майбутнього».
Часом людина у відчаї, її образили, і вона каже, що нікому не вірить.
Наскільки поганий цей стан і до чого він може призвести?
«Найчастіше такий стан призводить до депресії, а це – хвороба, зневіра, безнадійність, відчай… З цим жити не можна.»
«Зараз триває Великий піст і в храмах постійно звучить молитва преподобного Єфрема Сиріна, у перших рядках якої є такі слова: «Духа лінивства і безнадійності не дай мені…». Зневіра може призвести не тільки до депресії, але й смерті. Людина може сама себе знищити. Тому це дуже небезпечно. У таких випадках потрібно спілкування. Якщо людина не знає, що допомагають таїнства Сповіді, Соборування, Причастя, то може допомогти спілкування із психологами. Церква не відкидає їхню допомогу, а навпаки, залучає цих фахівців до спільного вирішення проблем особи. Людину треба рятувати, обов’язково допомагати, бо це виконання однієї із Заповідей Господніх – не залишати один одного у зневірі, а допомогти з вирішенням труднощів.
Трагедії часто призводять до того, що людина перестає вірити в Бога.
Як їй допомогти?
«Так, такі люди є і з війною їх стає, на жаль, усе більше…» «Нещодавно соціологи проводили дослідження, чи стали люди більш віруючі в часі війни. Виявляється, що ні. Але війна зміцнює віру. Це стане зрозуміло, але не так швидко. Скажімо, посадила людина зернину, але наступного дня вона плід не збере. Зерня має прорости, а на це треба час. Так і віра: якщо вона посаджена у серці, то її ще треба підкріплювати. Смерть рідних і близьких, взагалі смерть молодих воїнів, смерть безневинно вбитих людей і дітей – це сіє зневіру. Є люди, які не знали Бога, але звинувачують Його в тому, що Він допустив війну. Цей стан зараз переживає наше суспільство. Як допомогти таким людям? Вони мають пройти свій шлях – внутрішньої боротьби і зневіри. Єдине, що ми можемо, – це брати співучасть у людському горі, шукати слова, якими можна було б заспокоїти горе матері, яка втратила молодого сина. Хоча їх знайти іноді дуже важко… І не завжди вони будуть правильними… Війна – це однозначно зло, але ми маємо через це пройти. Вона зміцнить нашу віру. Але це довготривалий процес.»
У кожного свій шлях до Бога і до віри
Єдиної рекомендації немає, як людині прийти до Господа. У когось цей шлях розпочинається з дитинства, з сім’ї, в інших – у старшому віці, а хтось стає віруючим лише перед смертю. Є і ті, кого називають «покликані Богом». «Хтось може сказати, що вірить у Бога, але яка та віра? Можемо сказати, що так, зернина віри у моєму серці є, а далі – робота всього життя аж до смерті, щоб віра принесла плід.»
Тобто ми не народжуємося з вірою, а плекаємо її протягом життя?
«Можна сказати і так. Творцем так закладено, що людина жити без віри не може, як немовля без матері. Так само можна сказати і про совість – голос Божий. Люди по-різному ставляться як до своєї совісті, так і до віри. Хтось віру плекає, а хтось навпаки. Хтось дослухається до своєї совісті, а хтось навпаки.»
Часто кажуть: як повірити в Того, Кого ми не бачимо, не відчуваємо на дотик?
Панотець підтверджує, що на такі запитання часто доводиться відповідати. Але найперше він рекомендує і благословляю читати Святе Писання. Після цього – розмова з душпастирем.
«Важко людині розказувати про віру, якщо вона не знайома зі Святим Писанням. Це як говорити про закони в Конституції, а ту Конституцію ніколи не читати. Так само і говорити про Бога… Звичайно, здолати повністю Біблію від початку до кінця не кожен зможе. Це непросте завдання. Якщо людина каже, що “я сіла і прочитала Біблію”, то це неправда. “Запоєм” Біблія не читається, це перевірено і доведено, бо вона – не художня книжка. Молитва – це ми розмовляємо з Богом, а читання Святого Писання – це коли Бог розмовляє з людиною. Читаєш Старий Заповіт, одну главу чи навіть іноді вистачає прочитати одне речення або абзац – і ти вже наповнений.»
Завжди і в усьому має бути самопізнання, каже священнослужитель. Бо люди по своїй суті – споживачі, й так до цього звикли, що і в церкві поводяться часто само так: “заплатив і отримав”. Але в церкві так не працює, що прийшов, поставив свічку, подав записку – і можу стояти дрімати або просто бути присутнім. Так і в пізнанні віри, пізнанні Бога: запитав священника, отримав відповідь – і все. «У пізнанні Бога має бути розвиток. Згадаймо слова апостола Якова: “віра без діл – мертва”.»
Якщо людина ходить у храм, але не вірить у життя після смерті, – як із нею говорити?
Християнами називають усіх, хто вірить в Ісуса Христа. Ходіння до церкви за звичкою, за традицією – у цьому теж є сенс, бо людина прозріває, каже душпастир. У цьому теж є промисел Божий.
«Пригадалася історія одного самітника, подвижника, який мав учня. Сам він жив у пустелі, далеко від людей, а свого учня щонеділі відсилав у місто на службу. Коли той повертався, подвижник щоразу запитував, що він почув на службі. Виявилося, що учень нічого не запам’ятовує, бо ходив у церкву, щоб виконати обряд. Він дуже засмутився, впав у відчай і сказав старцеві, що більше не піде на Літургію в міський храм. Тоді самітник дав йому кошика і наказав принести води з річки. Той пішов і виконував послух. Звісно, що вода з кошика виливалася ще до того, як учень приходив до старця. І так він зробив тричі. Після цього учень сказав, що це порожня робота, бо носити воду в корзині неможливо. А що сталося з корзиною? Вона стала чистою. Так само і людина: хоч нічого не виносиш зі служби, але з кожним разом стаєш чистішим і ближчим до Бога, щось душу торкне. Це теж один зі шляхів, яким людина йде до віри, йде до Бога. Бо допоможе слово євангельське, щось запам'ятається з проповіді священника, а щось – після спілкування з людиною, яка в церкві не один день. Тому говорити, що людина ходить до церкви просто, щоб виконувати обряд, – не варто.»
Є люди, які кажуть, що для їхніх стосунків із Богом церква не потрібна
«Так, є такі люди. Але моя їм відповідь така: а чому ви в душі не снідаєте, не обідаєте, не вечеряєте? Все тоді робіть “у душі”. Знову ми повертаємося до слів апостола Якова: “віра без діл – мертва”. Якщо ти кажеш, що “я в душі вірю”, а зовнішніх ознак віри немає, то це самообман. Зовнішні ознаки віри – це добрі справи. Так само й апостол Яків пише, що служіння ближньому – це відвідати хворого, допомогти вдовиці, підтримати сироту… Церква – це люди. Служіння один одному – це виконання Заповідей Божих.»
Як ставитися до атеїстів?
«Мені подобаються слова з Апокаліпсису, де сказано: "Я викину тебе з уст Своїх, бо ти теплохолодний”. З атеїста може бути віруюча людина, а з глибоко віруючої людини може стати атеїст. Найскладніше з людьми теплохолодними, які, як у народі кажуть, ні риба ні м'ясо. З атеїстом можна цікаво поспілкуватися, він ставить незручні питання, чим спонукає священника до ще більшого пізнання Святого Писання. У радянські часи часто атеїсти вивчали Святе Писання, щоб довести, що Бога немає, а насправді ставали добрими і віруючими людьми.»
Як розрізнити «релігію» від «віри»?
Відповідь – у тлумаченні слова «релігія», каже панотець. У прямому розумінні значення слова «релігія» – це «відновлення зв'язку», у християнському значенні – намагання людини зв'язатися з Богом. Так можна сформулювати, що таке релігія. А віра – це коли зв‘язався з Богом, починаєш Його пізнавати, вивчаєш Святе Писання, заглядаєш у свою душу, займаєшся самовдосконаленням, живеш не заради себе, твориш не задля насолод. Ось так можна розрізнити релігію та віру в Бога.
«Релігійна людина – це не тільки та, яка ходить до церкви, дотримується постів, бере участь у таїнствах і обрядах. Такою людину можна назвати, яка тільки намагається розібратися, знайти себе. А церква у цьому процесі є своєрідним дороговказом, маяком, який допомагає. Дай, Боже, щоб люди зрозуміли, що Бог там, де любов. Бог Сам є любов.»
Програма «Духовна абетка» – спільний проєкт «12 каналу» та єпархіальної телестудії «Собор». Ведуча Марія Вавринюк. Цей, а також усі інші випуски можна подивитися тут.
