Митрополит Луцький і Волинський Михаїл дав розгорнуте інтерв'ю журналістам «12 каналу» в рамках телепередачі «Духовна абетка».
Перед записом розмови ніч була дуже неспокійною – лунала тривога. І високопреосвященний нагадав вірянам про можливу небезпеку та розповів, як сам остерігається біди: «Коли чуєш завивання сирен, які закликають до уваги на твоїй території, а не на передовій, молитва, хоча б коротка, все одно звучить... Спасаюся єдиним – молитвою. Якщо є розуміння, що небезпека, людей теж закликаю не легковажити. Нагадую, що треба бути за двома стінами, бо ризик є завжди. Треба бути пильними. Пильнуйте і моліться, щоб не потрапити у напасть».
Які настанови даєте людям на Великий піст?
Насамперед має бути усвідомлення, що його треба дотримуватися тут і зараз, не відкладати на потім. І не треба знаходити виправдання, чому не несу постових подвигів. Якщо говорити загалом, то піст – це обмеження, і в кожного воно індивідуальне. Хтось обмежується в їжі, а хтось і так не може багато чого споживати. Інші обмежуються у багатослів`ї, а хтось і так мовчун. Кожен сам собі встановлює подвиг. Ми закликаємо до молитви, акцентуємо на тому, що нам диктує війна. Вона має завжди нагадувати, що цей піст проводимо в особливих умовах і в особливих випробуваннях. Щоб не лише думати і дбати за себе, адже в багатьох є рідні й близькі люди, які перебувають на передовій. Ми маємо за кого молитися. Тому в цей піст закликаємо людей не стільки до обмежень у їжі, скільки до посиленої молитви. Бо якщо не Господь збереже місто, то даремно трудиться сторожа. Якщо не Господь береже нас, то даремні наші труди.
Пригадую слова ченця, у якого запитали, чи він молитиметься, поститиметься, а він відповів, що так, з допомогою Божою. Тобто повинна бути своя воля і наголос: я буду робити, бо хочу цього, але якщо Господь мені допоможе, то я доброчесно це виконаю. А якщо надія тільки на себе, то буде напівголодування, напівмолитва, напівщось... Буде виконано якусь формальність якоїсь дії чи якихось правил протягом посту. А якщо з допомогою Божою, то піст дійсно відбудеться як велика праця людини над самою собою.
Чи правда, що зараз піст проводиться не так суворо, як раніше?
У різні часи піст завжди проявляється по-різному. Цьогорічний піст – це війна. І хлопці, яких ми ховаємо, це потрясіння для людей. У їхньому житті відбувається щось незвичне. Ми до цього не звикли, щось ще не розуміємо. Хоча розум і дає сигнали, що війна, але поки тебе особисто вона не торкнеться, то ти її сприймаєш опосередковано.
Наприклад, щоранку о 9.00 по місту і в соборному озвученні є заклик – зупиніться, вшануймо хлопців, які сьогодні воюють на фронті, й тих, хто віддав своє життя за нас із вами. На жаль, максимум 50 відсотків людей зупиняються. Ми маємо можливість бачити це на центральній площі міста. Тобто половина населення не усвідомлюють, що це війна, і не хочуть шанувати наших героїв. А ось коли воїна виносять із храму, то реакція вже більша. Вже 80 відсотків реагують, стають на коліна, а решта вважають, мабуть, що це їх не стосується. Хоча це не вузькорелігійне дійство – поховання воїна, щоб хтось сказав «я не з цієї конфесії, у них там щось своє»… Ми вшановуємо Героя, і не йдеться про приналежність до конфесії. Автомобілі продовжують їхати проспектом Волі, хоча біля фотостенда тим часом проводжають воїна в останню дорогу… Ось і результат. Але зміна акцентів усе ж відбувається – на війну і те, що з нею пов'язано. Тобто хтось у тебе на фронті, ти присутній на похороні, заупокійні богослужіння. Все-таки це людей міняє і вони пробуджуються зсередини, а тоді намагаються це показати ззовні: прихід до храму, дотримання посту, якісь обмеження.
Є сьогодні й дискотеки, але парадоксально те, що вони відбуваються в середу і п'ятницю. Саме у ці дні таке біснування. Один наш священник розповів, що в підвалі багатоповерхівки, де він живе, їх проводять. Я не проти заходів – день народження чи щось інше. Радіти життю потрібно, але і пам'ятати, що ми живемо у період війни.
Згідно з інформацією ВОВА, за понад два роки повномасштабного вторгнення російського агресора на Волині вийшли з УПЦ Московського патріархату 77 парафій: 45 – у 2022 році, 23 – у 2023-му та дев'ять з початку цього року. Які тенденції можливі у майбутньому?
Якщо згадати синусоїду, то вона хвилеподібна – вверх-вниз. За таким принципом пульсує життя людське. Ми мали приклад переходу в Київський патріархат, коли утворилася незалежна Україна. Такий ж яскравий час був і після отримання Томосу. Потім знову притихли, вважаючи, що Томос не спрацював. А коли розпочалася війна – відбувся черговий сплеск. Такі сплески будуть у селах, де гине воїн. Бо тоді людям відкриваються очі й вони розуміють, що перебувають в обіймах ворога – Москви, і це щось нелогічно… Сплески будуть у великих і малих масштабах, але важливо, щоб процес не зупинився. Йде процес дозрівання, що вони українці, процес дозрівання, що вони ходять у храми МП і час їх покидати – або всією громадою, або поодинці.
Скільки парафій приєдналося до ПЦУ зі священниками?
Пропорційно один до десяти, тобто з десяти громад – один священник. Ці священники дозрівають по-різному. Один перейшов, бо його брата забрали на фронт, інший – у тісних стосунках із громадою. Ще інший надивився на події і зрозумів, що війна вбиває, що Кіріл наказує і благословляє на вбивство. Але більшість сидять там, бо кажуть, що звикли, хтось має родичів у Москві. Знаєте, юдеї, які виходили з Єгипту, 40 років ходили пустелею, але живими в Землю Обітовану так і не увійшли. Вони, бачачи живого Бога, пробували зліпити золотого тельця… Так їх виховали.
Ми з Радянського Союзу виходимо подібно, як юдеї з Єгипту – з тими ж звичками. Священники – ті самі люди, які тяжіють до котлів єгипетських, до рабства. Краще, ніж покинути його, це залишатися в рабстві.
У селі Волошки на Ковельщині тривалий час, попри те, що люди вирішили перейти до ПЦУ, служать у місцевому будинку культури. Нещодавно скоїлася бійка. У Камені-Каширському віряни просять допомоги у ЗМІ, щоб увійти до храму, бо представники меншості, Московського патріархату, не пропускають їх. Чи намагається Волинська єпархія владнати ці рішення, чи кожна парафія сама мусить пройти цей нелегкий шлях?
Ми не втручаємося у жоден із процесів на початку, коли люди тільки виявляють бажання перейти до Православної Церкви України, як і не втручаємося у процес, коли відбуваються місцеві сутички. Ми не очолюємо ці протистояння. Тому що перехід громади з Московського патріархату, де більшість уже дозріла, щоб об'єднатися, а частина ще не дозріла, – це не конфлікт ПЦУ і УПЦ МП, а конфлікт усередині громади. І вона повинна мати рішучість та бажання усвідомити, що більшість, згідно з чинним законодавством, має право господарювати на своїй території. Людей має захищати закон. Але в нас дуже часто агресивна беззаконна меншість і така дуже спокійна ліберальна більшість. Тому ці протистояння відбуваються на рівні словесних перепалок. Але іноді є «гарячі голови», де застосовується фізична сила з бажанням довести один одному, чий це храм.
Старі конфлікти між людьми, які існували в громаді, знайшли сьогодні тему, навколо чого можна побитися. Бо так у селі ти не міг один одному щось довести. Тому дуже часто проблеми, які тихцем були між людьми, зараз проявилися у храмі. Там немає глибокої ідеології, це якісь внутрішні невдоволення, які люди висловлюють, зокрема і захищаючи священнослужителя. Звісно, так не завжди, але дуже часто. Тому ми не втручаємося, а спираємося лише на законодавчу базу. Ми не стоїмо осторонь, а надаємо юридичні, адміністративні послуги, духовно людьми опікуємося, даємо їм священнослужителя. Але весь процес переходу і входу в храм вони звершують виключно самі на своєму рівні.
Росія використовує такі суперечки в храмах у своїх цілях. Пишуть заголовки «ПЦУ захватывает храмы». Як ви на це реагуєте?
Що можна відповісти брехливій Москві? Громади переходять до нас і ми їх приймаємо. Ми будемо ініціювати, щоб московського чобота ні духовно, ні фізично на території України не залишилося. Нехай вони це усвідомлять. Така наша відповідь.
На третій рік війни позиція УПЦ МП змінилася чи залишилася такою ж?
Вони утвердилися в своїй позиції і з Єгипту не вийшли. Їхня філософія сьогодні така: ми тримаємось за Онуфрія. Інші говорять про Москву і про Кіріла, що вони вийшли з-під їхнього впливу, начебто ухвалили свій статут. Але це оманливий статут. Їх не визнають жодна із церков, вони ні з ким не спілкуються. І вони зараз, як сектанти, пробують об'єднатися навколо свого лідера. А філософія їхня залежить від регіону. Якщо на сході країни, то кажуть, що будуть триматися Росії, якщо на заході – то навколо свого лідера і своєї церкви.
Нарешті треба визначитися: або вони православні українці, які повинні скласти одну об'єднану православну спільноту, або вони залишаються на узбіччі історії.
Можна припустити, що для багатьох вірян цієї юрисдикції статус «гонимої церкви», якщо їх дійсно заборонять, буде ще однією мотивацією переконувати, що відвідують істинну церкву, як вони кажуть.
Це стара російська байка, що церква повинна бути гонимою. У них стокгольмський синдром – допомагати російським терористам, бо вони бідні й нещасні. Оце їхня філософія і вони її підтримують, намагаючись дурити нею людей. Бо якщо вони гонимі, то значить праві. Це коли люди гонимі за Христа, за віру – отоді це праведність страждань. А з ними борються, бо вони – прихильники «русского міра», Московського патріархату, шанувальники Путіна, ворога України. Ось за що втікають свідомі парафії від УПЦ МП. Не держава закриває парафії, а від них втікають. Це не гоніння, а рабство – бути в позиції невизначеності, що робити, куди йти. З кремля їм не дзвонять, вони залишаються кліриками Московського патріархату. Про це також свідчить надрукований журнал, що вони всі є ієрархами МП. Холуї!
Кількість парафій Волинської єпархії збільшується. Чи вистачає нових священників?
Волинська православна академія спроможна забезпечити увесь західний регіон кадрами на парафії, які виходять із московського патріархату. Кадрового голоду немає.
В одному з інтерв'ю Ви сказали, що хотіли стати стоматологом або музикантом. А як сталося, що Ви – священнослужитель?
Вважаю, що це промисел Божий, що я ні туди, ні туди не вступив, хоча спроби були. Коли хлопцеві з села потрібно було серйозніше готуватися до вступу, а репетиторства на той час не було, довелося заробляти на хліб насущний. Я пішов працювати у Почаївську лавру на світську роботу. Був слюсарем вимірювальних приладів і автоматики, але працював і різноробочим. Виконував будь-який послух, який давали.
Під час зустрічі з одним монахом той запитав мене, чи хочу піти в семінарію на навчання. Він би мене на це благословив. Я дуже здивувався, бо не планував бути священнослужителем. Це і було моє перше знайомство з владикою Яковом, він тоді був у гонінні й перебував у Черкасах. Ми з ним ще й з одного села і мені рекомендували побути біля нього, розглянути як можливість вступити до духовної семінарії. Я прислуговував у храмі, працював у храмі, був келейником тоді ще в отця Якова, дивився, як він жив, що робив.
Що Вас здивувало? Адже, напевне, у Вас були уявлення про життя священнослужителя до того як Ви ним стали?
Священнослужителі – це люди, які живуть світоглядом, а не інстинктом. Вони не просто працюватимуть за хліб насущний, а ще поза цим є якесь життя у переконанні. Аскетизм – строге обмеження, виконання чітких правил, наприклад, регулярний великий чин ранкових і вечірніх молитов. Дома – помолився, почитав коротке правило і все. А це – все за порядком. Тобто я побачив інших християн, які живуть за визначеними принципами, а не так, як це заведено в миру. Ось це стало для мене подивуванням. Спосіб життя, багато правил, інші стосунки між людьми, менше зрадливості, більше доброти у ставленні один до одного. Це пропагувала Церква і безпосередньо отець Яків багато чим дивував. Ось так по крупинці назбиралося і сформувалася думка піти навчатися в семінарію. А як почав учитися, то вже до кінця сформував розуміння, що хочу бути священнослужителем.
У священників Православної церкви є два варіанти: або він одружується, приймаючи сан, або стрижеться у ченці. Як Ви обирали?
Я не випадково говорив про владику Якова. Для мене життя священнослужителя в повноті було побачене на його прикладі. Мені заімпонував цей спосіб життя. А потім було ще багато символічних речей. Коли нас із ним вигнали з Почаївської лаври, отець Яків сказав, щоб я не журився, бо не ми пішли – лавра нас вигнала.
Річ у тім, що Почаївська лавра стала на бік Москви. І нас вигнали не за порушення правил сповідання віри. Дуже часто ті, кого несправедливо виганяють з лаври, стають єпископами. А для мене стати єпископом – це чернецтво, в іншому випадку це неможливо.
Тому я й зрозумів, що треба ставати ченцем. Це рішення я ухвалив у дорослому віці, а не в період юнацького романтизму. Зрозумів: якщо хочу всеціло потрудитися – потрібно від чогось відмовитися. Якщо маєш ідею, значить нічого не повинно тобі заважати. Якщо всеціло хочеш присвятити себе служінню Богові, Церкві і людям, то сім`я обтяжуватиме. Були й інші аргументи, символічні моменти, які траплялися в моєму житті. Я не готовий про це зараз говорити… Але вони остаточно мене переконали прийняти цей шлях.
Ви пригадуєте відчуття, коли склали вічний обіт?
Щось у мені змінилося, не знаю що, але це трапилося. Змінився у спілкуванні з людьми, у світосприйнятті. Немає такого, що обрав якусь філософію. Зміни відбулися, але їх словами не поясниш, це більше трапилося на чуттєвому рівні. Багато хто відчуває ці зміни, це не унікально. Коли приймаєш ієрейське свячення, люди, які перебувають у храмі, стають як твої діти. Це народження материнства у священника. Іноді левиця може захищати ягня від іншої, щоб та його не з`їла. Собака приймає і вигодовує тигрів, є такі приклади. Так і священнослужитель – у тебе немає чужих людей, вони всі тобі близькі й ти починаєш за всіх переживати. Немає байдужості. Звісно, буває різний настрій, бо кожен день різний, але чужих дітей немає вже. Бувають різні священнослужителі: є ревні, а є такі, що просто звершують службу. Але свої відчуття я називаю народженням материнства.
Вигнання з лаври: як це трапилося і за що?
Я був келейником владики Якова, а він вже був намісником Почаївської лаври. Після «Харківського собору» постало питання, а кого поминати під час богослужіння. Бо під час цього «дійства» була відмова визнавати Філарета своїм предстоятелем. Причому відбулося це з порушенням усіх правил. За командою з Москви прийняли на цю посаду Володимира (Сабодана) і під час богослужіння варто було поминати Сабодана. Владика Яків як справжній чернець, здійснюючи послух Церкви, демонструючи відданість своєму предстоятелеві, доки не з`ясувалися всі обставини, поминав і Філарета, і Сабодана. Обох. Будучи під російською агентурою, росіяни-монахи, які жили у лаврі, збунтували народ і висловили отцеві Якову основним аргументом, чому він не може бути у Почаївській лаврі, те, що той не присягнув Москві, а залишився з Україною. Ось з цієї причини його намагалися вигнати з лаври. Як келейник я захищав його, але в боротьбі, штовхаючи, нас випхали за брами Почаївської лаври.
Ми не сприйняли це як вигнання, як щось, що нас образило. А поставилися до цього як до промислу Божого, як формулювання майбутнього Церкви. Бо вигнання отця Якова з лаври – це подібно, як Лот вийшов із Содома і Гоморри: його вигнали, а ті міста загинули. Тому владика Яків поїхав до блаженнішого митрополита Філарета.
А перше апостольське правило говорить: два єпископи можуть ставити третього. Так два єпископи – Філарет і Яків – поставили єпископат, що став основою єпископату Київського патріархату. І на Об'єднавчому соборі у 2018 році від помісних церков, насамперед Константинопольської помісної церкви, жодних претензій не було до законності свячення єпископату.
Якщо б уявити, що монахи з лаври отця Якова не вигнали, Філарет залишився б один. Ідея Київського патріархату, не народившись, померла б. Тому Московський патріархат, монахи Почаївської лаври самі породили Київський патріархат, вигнавши владику Якова. А він і є родоначальником Київського патріархату, родоначальником законної ієрархії на території України, яку приймають як законну церкву, де звершувалися законні таїнства на канонічному благодатному рівні. Спілкування з усією православною спільнотою у нас відбувається як християни з християнами, ієрархи з ієрархами, а не як п'яте колесо до воза.
Владико, Ви публічна людина. Віряни звикли Вас бачити у храмі, біля собору. А як Ви проводите час за територією собору?
Не практикую часто виходити за межі храму. На його території мене можна побачити упродовж дня. Відвідую богослужіння поза храмом. Буває, вдягаю світський одяг і вигулюю собаку за межами собору чи вирішую інші, господарські справи, де не передбачається ходити у рясі.
Була у мене історія, після чого я зрозумів, що не треба спокушати людей. Мені наголосили, що похилився хрест, де стояла каплиця Іверської ікони Божої Матері на вулиці Лесі Українки. Я вирішив піти і подивитися, у чому причина, щоб дати розпорядження священнику, який поряд опікується, аби навів лад. Йшов швидким кроком. Назустріч їхав велосипедист. Він побачив мене і так задивився, що вдарився об липу, яка росте поряд. Велосипед впав, але чоловік підійшов і став казати: «Владико, це Ви? Можна я Вас сфотографую?». Кажу, зачекайте, я сфотографую сам, а то Ви ще поранитеся. От після цього я вирішив, що в миру люди на мене реагують по-різному. Хоча я з усіма спілкуюся, відкритий до діалогу. І на вулиці теж. Знаю, що я митрополит, але знаю, що я і людина зокрема, і з людьми треба спілкуватися всюди.
Є улюблені місця для прогулянок?
Так, над Стиром.
Не страшно самому там ходити?
Мої фізичні дані дають можливість боятися не мені, а тому, хто біля мене. Хоча колись я лоскотав собі нерви, коли прогулювався біля зоопарку, але не теперішнього відреставрованого. Там собаки вискакували, а вночі не бачиш, хто на тебе нападає, то я йшов обережно. А ще двічі мене лев налякав, бо він у вечірній час перегукувався, то я думав, що він вирвався і зараз наскочить. Але не стільки страшний лев, скільки не знаєш, з якого боку він вискочить на тебе. Тоді хотілося такого адреналіну. Потім стало нецікаво.
Зараз мені парком нецікаво ходити, бо всюди світиться. Любив ходити, коли темно. Там ніхто не бачить, ніхто не вітається. І тому тепер, щоб не спокушати людей, менше ходжу. Пробував бігати, піші прогулянки. Зробив пробіжку по дамбі, по парку – важко, бо всі зупиняються, люди дивуються, коли бачать мене у спортивному одязі. Вони просять благословення, а бігти і благословляти – трохи дискомфортно. Тому стараюся бути там, де мене менше знають.
От публічність вона і добре, і погано одночасно. Добре, що впізнають, а погано, бо люди не знають, як себе вести, і я теж, бо ситуації бувають різні.
У Вас є двоє чотирилапих улюбленців. Як Ви з ними себе поводите?
Так, Маршал і Одарочка – парочка, я так жартую (сміється. – Ред.).
Як давно вони у Вас?
Маршалу 8 років, а Одарка –- на півтора року менша. Це мої найближчі друзі. Вечірній час – це їхній час. Вдень займаюся справами церковними, а ввечері опікуюся ними.
Можна сказати, що з собаками у Вас особливий зв'язок?
Так, особливо з Маршалом. Його основна функція – охороняти контури території храму і все. Але він практично все розуміє, хоча не дресований на щось конкретно. Ну, дуже розуміє. Я постійно з ним розмовляю, а собака розуміє до ста слів, йому скажу: «Йди спати» – і він йде в буду.
Дівчинка складніша: вона як жінка – ніби команду й зрозуміла, а зробить по-іншому. Складніше піддається дресурі. Для неї більший авторитет Маршал, ніж людина. Вона його слухає.
В одному з інтерв'ю Ви сказали, що чим більше їздиш за кордон, тим більше стаєш націоналістом. Чи є у Вас улюблене місце за кордоном?
Так, Єрусалим, а ще – Відень. Перший – подобається духовно, а другий приваблює більш витонченою аристократією. Єрусалим – це місце паломництва, місце молитви, він особливий. Не все я бачив у цих двох містах, тому щоразу відкриваю для себе щось нове. Звісно, я і не багато де бував за кордоном. Та найбільше для себе я відкриваю Україну!
Де були востаннє в Україні?
У місті Жовква біля Львова. Ми сьогодні дуже часто подаємо себе як нація-мучениця, нація-страждальниця, вся в поневіряннях. У нас чомусь свята тоді, коли нам надавали по морді. Хоча це прикра частина історії, не радісна.
Ми забули за Жовкву і за Станіслава Жолкевського, який 1610 року пішов і надавав по морді москалям, взяв в облогу і завоював Москву. Забрав звідти царя Шумського, вивіз його і поставив свого губернатора. Тому я справедливо вважаю, що Москва – це частина Волині, яка належить до наших земель. Крім того, це унікальний момент, коли росіяни зі сльозами на очах проводжали Жолкевського, який виїжджав, залишивши після себе управителя. І це ми завоювали ці території. Тому українці повинні усвідомити, що ми – нація-переможниця, а не мучениця.
Битва під Конотопом. Ми взяли в полон і дійшли до Москви. А князі Острозькі, які теж дійшли до Москви, а битва під Ковелем 1916 року. Хто про це знає? Був так званий Брусиловський прорив – так, його все вихваляли, його пробували показати на наших теренах. Хоча біля Ковеля українці разом із австро-угорцями взяли в полон і знищили 50 тисяч московитів. Хто про переможну битву знає? Ніхто. Тож ми можемо наваляти москалям значно більше, у це лише треба вірити і знати історію. У нас багатюща культура, у нас справжні воїни і ми сьогодні маємо весь потенціал перемогти, допомагають нам чи ні.
Перемога точно буде. Якщо друзі з-за кордону допоможуть – перемога буде швидше. Якщо ні чи робитимуть це помалу – довше. Просто шкода тих хлопців, які загинуть на полі бою, чекаючи тієї допомоги із-за кордону. Але нехай пам'ятають, що той самий Жолкевський поїхав допомагати молдаванам у захисті їхніх інтересів, нехай згадають і французи, і поляки, як ми їм упродовж історії приходили і допомагали оборонятися від ворогів.
Тому сьогодні ті трактори, які стоять поперек дороги, повинні бути завантажені зброєю і їхати на передову до наших хлопців, щоб захистити свою демократію. Нехай не нас захищають, а себе. Але поле битви – під Авдіївкою й іншими українськими містами.
Ви сказали, що повертаючись із-за кордону, щось там Вас змушує ставати більшим націоналістом. То що саме?
Подивишся, наскільки люди люблять любити самих себе, не виконуючи заповідь першу – полюби Господа Бога, а другу подібну – полюби ближнього, як самого себе. Подивишся, як люблять євреї себе, як люблять австрійці самі себе, інші народності те саме. І приїжджаєш додому й думаєш, а чому ми в Україні так себе не любимо, не глядимо себе, все чекаємо, що хтось до нас прийде і все за нас вирішить і зробить. Ми самі не хочемо себе полюбити, не шануємо, не підтримуємо один одного, а чекаємо, що хтось змусить нас любити свою землю. Змінишся сам – біля тебе зміниться увесь світ. Спасешся сам – і біля тебе спасуться тисячі. От у цьому порівнянні, як люди можуть любити себе, свою землю, дороги, машини, стосунки, сервіс, релігію, будь-що, – просто дивуєшся.
От у нас храм – святиня, мощі в цьому храмі, а людям це неважливо, бо і так все зрозуміло. Загинув воїн – більше прийшли, немає – рідше приходять. Не шануємо самих себе. У тому ж Ізраїлі прийшов екскурсовод і каже, що тут був Христос. Знаю добре Священне Писання, знаю, що там не міг бути Ісус Христос, а він тобі так розказав про Христа, що віриш йому, віриш, що Христос там був і йдеш поклонитися на те місце. І раптом кажуть англійською: зачекайте, один долар вхід. І ти платиш долар, щоб подивитися на місце, де начебто був Ісус Христос. Хоча екскурсовод іудей, а ти йому віриш. От уміє хвалити свою землю!
І ми всі за кордон їдемо на екскурсію, а в Україну, в Луцьк не можемо привабити туриста. Чому у нас немає паломників? Ми їдемо в Грецію, Ізраїль, але я не бачу мільйони греків, які б приїхали у Почаївську чи Києво-Печерську лавру, чи в Луцьк…
Окрім Умані, не бачу море євреїв, які б сюди приїхали на паломництво. Не процвітає туризм. Де він? Питання риторичне. І де ті екскурсоводи, які так розкажуть? Всі там люблять себе. Це прекрасно і вони молодці. Приїжджаю і запитую у наших людей, чому ми не такі? Намагаюся змінювати бачення людей.
У нас часто пробуєш реставрувати якусь пам`ятку – і отримуєш мільйон заборон. Євреї вже все обкопали, щоб знати, чи там був Христос, чи був Мойсей. Все вони фінансують, вивчають, а в нас – не можна. Така безвідповідальна місцева влада, що прийдеш щось вирішити, а вони – «їдьте до Києва». Якщо так, то навіщо вони тут потрібні, якщо все вирішується у столиці?! Приїжджаєш у Київ, а вони там знають, що я хочу будувати, реставрувати? То про яку історію, про яку любов до себе говорити, якщо заплутуєшся у цих папірцях? От і стаєш націоналістом.
Але ми не тільки нарікаємо. Ми все одно думаємо, як йти вперед, ми все одно свою справу українську зробимо. Бо це на благо людей, на благо нашого краю, во славу Божу, і в кінці-кінців так потрібно – відроджувати пам`ятки, відновлювати культуру, історію. Крім того хвалити і виставляти кращі сторінки історії, а не плакати, коли нас то спалили, то побили, то зруйнували. Якщо будемо плакатися, то перспективи розвитку не буде. Так, триває війна, але розвалили – будуємо далі, побомбили – сміття зібрали і рухаємося далі. Це наша праця. Ми прийшли у цей світ пройти випробування. Ось це і є випробування для нас. Випробування – пронести хрест війни, блекаутів…
Справжній націоналіст любить себе і своє. Війна війною, але треба жити, народжувати, будувати і так далі. Тому що ми гірше худоби будемо, якщо так не робитимемо. Журавлі, знаючи, що війна, прилітають з далеких країв в Україну. Ми – щойно війна тікаємо за кордон. Хто розумніший? Вони знають, що це їхня батьківщина. Прилітають і в'ють гніздо на тому ж місці. Журавлі не відсиджуються на гнізді в Польщі, бо там тепліше. А в людей сірник запалився – і нас немає. То які ми тоді патріоти, яка любов до землі? Думають, що туди нічого не прилетить. Як Богом визначено, так і станеться, там і настане смерть – у ліжку, в машині, деінде. Живи праведно – і праведно помреш.
Програма «Духовна абетка» – спільний проєкт «12 каналу» та єпархіальної телестудії «Собор». Ведуча Марія Вавринюк. Цей, а також усі інші випуски можна подивитися тут.
