Про це та інше розповів архімандрит Константин (Марченко) у черговій телепрограмі «Духовна абетка» на «12 каналі».
Живучи серед людей, слухаючи їхні розповіді, співпереживаючи з українським народом, декан монастирів єпархії і намісник Жидичинського монастиря Святителя Миколая Чудотворця, що в с. Жидичин Ківерецького деканату (Луцький р-н), спробував пояснити, звідки беруться повідомлення про втому від війни, байдужість, пояснив, чи є це маніпуляцією і кому «на руку» працюють такі інформаційні вкиди.
Якесь емоційне вигорання присутнє серед людей і це факт, каже душпастир. Його не варто заперечувати або ж оцінювати – це добре чи погано. Бо емоційне вигорання – захисна реакція людського організму, а питання в іншому: нам треба навчитися жити в цих реаліях, знімаючи рожеві окуляри. І є інша площина цього питання – якщо дивитися очима людини, яка інтегрована у війну, то є чітке розуміння, що нам однаково треба рухатися вперед.
«Жодного разу не чув про вигорання від мами, у якої служить син, не чув про вигорання від жінки чи дитини, в яких чоловік і тато служать. Але дуже часто чую про вигорання від людей, які не настільки інтегровані в цю війну. Так, можливо, на якомусь етапі вони були активними, волонтерили, донатили, але, певно, війна не настільки живо шкребе по їхній душі і по їхньому життю, що вони можуть дозволити собі сказати, що втомилися», – переконаний священнослужитель.
З його слів, хто безпосередньо воює – то вся його сім`я в окопах: «Дружини і матері сивіють, чекаючи повідомлень від рідних з фронту. Так само і наші хлопці з монастиря воюють, а я, як батько, теж сиджу і чекаю, коли мені відпишуть. Чи втомлюються наші хлопці? Так, і це нормально. Це треба проговорювати, але бути свідомими: якщо ми складемо руки, то хтось цим обов'язково скористається. Так само як ми не хотіли вірити, що війна розпочнеться, жили своїм життям, розкрадали армію і думали, що так все буде просто. А будь-які вчинки людини завжди несуть за собою певні наслідки. І от зараз ми пожинаємо плоди попередніх наших вчинків».
Українці усвідомили цю бездіяльність, яка тривала впродовж років?
Велика частина людей усвідомили її, бо переживають на собі ціну тих помилок, байдужості, колишнього цинізму. Нас мала захищати техніка, яка не виїхала, бо до війни з неї повикручували всі акумулятори, злили солярку... До нападу масово підірвали склади зі зброєю. І це все не випадково.
То кого більше – інтегрованих у війну чи байдужих до неї?
Тих, кого шкребе, однозначно більше. Тих, хто стомився, – це, радше, винятки, про які ми говоримо. Але більшість щиро долучені, активні і не дають собі внутрішньої слабинки. Це запорука того, що наша країна вистоїть і ми матимемо дуже хорошу перспективу.
Ви як священнослужитель нагадуєте людям про війну?
На жаль, доводиться це робити. У нас є пункт незламності на базі монастиря і з першого дня війни формуємо допомогу, збираємо на запити різних підрозділів. Наскільки раніше закрити збір було швидко, настільки зараз щоразу стає все складніше з цим.
Нещодавно привезли ікони з-під Авдіївки. Обов'язково розповім людям про це й одну з них ми залишимо у себе в храмі як нагадування, що вона пережила і що ми можемо пережити, якщо будемо байдужі, якщо будемо думати, що нас це не торкнеться. Будемо не просто говорити, а голосити, бо ми не в тій ситуації, де можемо бути єлейно-спокійними. Інколи наше мовчання – це несправедлива оцінка сміливості, твердості і героїзму наших хлопців.
А на що зараз збираєте кошти?
Закрили збір на зарядні станції. До нас знову звернулася 14-та бригада, просять буса. До речі, дуже ображаються бійці, бо побачили сюжет на наших місцевих каналах, як показово роздавали буси. Хлопців зачіпає, що на пікапах їздить ТЦК. Для чого їм пікап на Волині? Така машина з відповідним функціоналом має бути там, де потрібно, – на передовій.
Іноді чути від людей, що от, мовляв, корупція, а я маю донатити? Нехай депутати донатять…
Несправедливість є всюди. Циніки є також. Це свідомі й порядні люди вважають, що всі так будуть чинити, як вони. Але треба розуміти, що не можна сісти і скласти руки. Ми воюємо з ворогом зовнішнім і внутрішнім. Бо або пан, або пропав. Якщо ми програємо цю війну – буде набагато гірше. Питання в іншому: коли ми виграємо війну, я боюся за всезагальну, всенародну проблему – у нас дуже коротка пам'ять. Я боюся, щоб у нас знову з військових машин не почали знімати акумулятори і зливати солярку… І я не знаю, скільки Господь даруватиме нам можливості й шанси, щоб ми не наступали на ті ж граблі.
Мені здається, що от завданням оцих порядних людей якраз і є поборотися із зовнішнім і внутрішнім ворогом, створити таке громадянське суспільство, яке вже не дозволить тому, що було вчора. Щоб завтра ми почали творити таку країну, щоб нікому навіть в голову не прийшло, що можна прийти зі своїм чоботом і наводити тут свої порядки. Дай, Боже, і я як священник, як громадянин цієї країни молюся, щоб Господь дав нам цієї пам`яті. Тому що ціна за неї дуже велика.
Роль священника інколи непомітна в житті суспільства. Але через церкву проходять жінки, які отримали листи, що пропав безвісти чоловік, син, брат... У церкві чекаємо на тіло Героя разом із жінками. Все це проходить через церкву, і приємного тут мало. Але Бог дає сили, щоб це тримати і рухатися далі.
Часто до священника приходять із докором: де твій справедливий Бог, чому Він допустив те, що сталося, чому помирають невинні, чому вмер мій син, чоловік? І цей докір б`є повністю по тобі, інколи дуже важко, і не знаходиш слів відповісти…
Посттравматичний синдром – чим він загрожує?
Перші хвилі його вже є і це загрожує тим, що військові повернуться до нас і будуть конфліктні ситуації в сім'ях, у громадах. От зараз ми намагаємося відновити нашу святиню, проводимо грантову роботу. Одна з наших помічниць каже: а може, ми не туди спрямовуємо кошти? А я відповідаю, що стовідсотково туди кошти спрямовуємо. Зараз війна в окопах, але вона продовжиться у людських душах. Вже сьогодні є багато хлопців, які приходять і кажуть, що хочуть у нас пожити. І це не одиничні випадки, їх десятки. А в монастирі немає де їх поселити. Тому такий простір ми створюємо. Про це має думати і держава. Бо нас чекає навіть не епідемія, а пандемія, лавина…
Я спілкувався з командиром одного підрозділу, а він сказав, що ми на війні, ми на адреналіні, але він уже боїться, як повертатися до мирного життя. Він навіть зробив зауваження, щоб я не вчив солдатів воювати. Я одразу не зрозумів. Він сказав, що хлопці вміють це робити і без нас. А нам потрібно їм лише нагадати в темряві війни про світло. Бо це люди, яким завтра повертатися у сім`ї, громади. І якщо ми, священнослужителі, цього не робитимемо, це буде катастрофа.
Ворог використовує церкву і Бога у своїй пропаганді. Які емоції у Вас це викликає?
Огиду! Те, що ми сьогодні бачимо в Росії, що вони говорять про «священну війну» проти України, – це криза планетарного масштабу. Ціла церква, а патріарх уособлює собою церкву, – відійшла від Христа. У його зверненні він ніде не згадує Ісуса Христа. У нього тепер інший бог – Росія. І криза полягає в тому, що велика православна церква – а нею керують невіруючі люди. Бо людина, яка вірить в Бога, – має страх Божий. А коли зло робиться системно, відверто – це їхня біда. Вони мають невіруючого «патріарха».
У Волинській області декілька десятків випадків, коли в громадах, які доєдналися до ПЦУ, лишилася меншість на чолі зі священником Московського патріархату, які начебто будують нові храми. Іноді вони будуються з такою високою швидкістю... На Вашу думку, для чого це робиться?
На мою думку, це робота Служби безпеки України. Всі знають, особливо у селах, що раз на квартал чи раз на рік збирають на щось гроші і завжди їх не вистачає, щоб щось перекрити, щось зробити. Системно 30 років щось не вистачало – і раптом манна з неба: в кожному селі, де залишилася меншість, поз'являлися доволі пристойні будиночки, які за рік поосвоювали 2–3 мільйони. Ми постійно в монастирі будуємося, я вмію рахувати, скільки коштують будівельні матеріали. І як люди, громади, які кількісно зменшилися, які до цього 30 років нічого не мали, нічого їм не вистачало, раптом сьогодні їм вже всього вистачає і в них усе є. Це означає, що хтось їх фінансує, свідомо фінансує для того, щоб зберегти мережу. Тому що коли є мережа, коли є навіть дві-три сім'ї, які вірні твоїй ідеї, ти обов'язково будеш знати і про все, що робиться на тій території і в тій громаді. І тут вже виникає питання, яка саме інформація і кого буде цікавити? З досвіду окупованих територій ми знаємо, яка інформація цікавить. Коли приходили до людей, колишніх атовців, колишніх волонтерів, і казали: «Виходь, принось, віддай рушницю». Коли люди казали, що «в мене нічого нема», їм відповідали: «Ми знаємо, що в тебе є». Звідки люди, які приїхали з Росії, з ФСБ, в якесь забите українське село, знають, в яку хату йти, хто яких принципів і далі дотримується і що в нього в хаті є? Ну звичайно, це зробили сусіди, ті такі невинні сусіди, які сьогодні теж, на День Незалежності у вишиванках і кажуть «ні, ми жодного стосунку до Москви не маємо».
Тобто це на випадок, якщо дійдуть на Волинь?
А ви думаєте, що на Волині немає тих, хто чекає Росію? Вони є і вони її чекають. Вони мовчать. Просто мовчать.
Як вихідці з Волині можуть чекати Росію? Звідки це у них зароджується серед усього українського?
Все дуже просто: прочитав працю їхнього (російського. – Ред.) відомого Карташова «Триединая Русь». Фактично, це те, про що говорив лжепатріарх Кіріл, оця їхня концепція. Вони її послідовно століттями втілюють в життя. І коли люди живуть у цьому середовищі, коли їм говорять «подивіться на історію, коли за Київської Русі десь там билися між собою, тоді приходили інші нас поневолювали, от нам треба бути єдиними. А що сьогодні не так? Подивіться, а от якщо будемо без Росії, а що ми можемо, Європа нас роздавить, Штати нас заберуть. А ще нас всі заберуть, нас всі знищать». І потихеньку нищать самі.
Одна з останніх новин, що у так званій єпархії у Бердянську керівний склад повністю оновили і тепер там священнослужителі з Чуваської республіки.
Ті, хто чекає і думає, що нарешті буде і тут «Трієдіная Русь» із тими «справедливими слов'янськими нравами і законами», вони дуже глибоко помиляються. Я думаю, що багатьох відправлять дивитися й освоювати незаселений Сибір, у кращому випадку. От і все. Це очевидні речі.
А щоб і надалі зберегти нашу державу, що потрібно робити?
Треба бути добрими християнами, навіть коли важко. Господь казав: «без Мене ви не можете робити нічого». І тут ти просто піднімаєш очі до неба і кажеш: я не можу, але от апостол Павло казав, що підтримка в Тому, Хто мене підкріпляє, – в Ісусі Христі. Господи, дай мені сили! І треба йти і йти вперед. Ставити собі за мету не просто перемогти, а перемогти ще того внутрішнього ворога, який завтра підніме голову, побіжить на ефір, який на кожному мітингу буде розказувати, що любив Україну і донатив – цього буде дуже багато. Нам важливо проявити навіть жорсткість, щоб із такими проявами боротися. Тому що у нас на цій війні вже більше ніж достатньо Героїв. Ми їх знаємо в обличчя і нам потрібно про них не забувати. Нам жити і будувати свою країну. І все у нас буде добре. Я в цьому переконаний!
Програма «Духовна абетка» – спільний проєкт «12 каналу» та єпархіальної телестудії «Собор». Ведуча Марія Вавринюк. Цей, а також усі інші випуски можна подивитися тут.
