Волинський священнослужитель: «Треба, щоб сповідь була покаянням, а не розповіддю про ваше життя…»
Церква заохочує вірних до Сповіді, адже це Таїнство є підґрунтям духовного оздоровлення, яке дає людині сили рухатись далі, полегшуючи тягар гріхів
Гріх – це порушення християнського морального закону. Тому святий апостол і євангеліст Іоанн Богослов дає таке визначення гріха: «Кожен, хто чинить гріх, чинить і беззаконня». Гріх робить той, хто свідомо і вільно відмовляється діяти відповідно до Закону Божого.
Слід розрізняти первородний гріх, успадкований нами від нашого праотця Адама, і довільний, або особистий, вчинений конкретною людиною. Це, перш за все, стан особи, який виявляється у вчинках, а гріховний вчинок – це свідоме й добровільне порушення Божої заповіді. Порушення ж навіть одної Божої заповіді означає порушення всього Божого Закону: «Бо хто весь закон дотримає, а прогрішиться лише в одному, – стає у всьому винуватий. Бо хто сказав: «Не чини перелюбу», сказав також: «Не вбивай». Коли ж не чиниш перелюбу, але вбиваєш, ти стаєш порушником закону» (Як. 2: 10). Як одна хвороба може спричинити іншу, так і один гріх веде до іншого. Святий Іоан Дамаскин наголошує на вісьмох лихих помислах, які породжують гріхи: обжерливість, розпуста, грошолюбство, смуток, гнів, нудьга, марнославство... Для тих хто хоче знати приблизний перелік гріхів, коли ви готуєтесь до сповіді, додам посилання.
Класифікацію гріхів як потягів до шкідливої діяльності першим розробив ранньовізантійський богослов Евагрій Понтійський у IV столітті. До кінця століття усталився поділ гріхів на два плотських (блуд і чревоугодництво) і шість душевних (стяжання, гнів, сум, зневіра, марнославство та гординя). Згідно з Іваном Дамаскином, природні потяги тіла й душі не є гріховними. Такими є гріховні лише ті, що характеризуються надмірністю, невідповідністю задоволенню потреб.
У православному богослів’ї поширений саме первинний восьмискладовий перелік Евагрія Понтійського. У пізнішому західносхоластичному списку Григорія Великого «сум» було замінено на «заздрість», а «марнославство» об’єднано з гординею. Ця західна концепція отримала поширення після схоластичних праць Томи Аквінського (XIII століття), котрий визначив ці гріхи основними, від яких походять всі інші.
У другому посланні Павла до Тимофія вказується перелік гріхів, якими характеризуватимуть людей у майбутньому. «Будуть бо люди тоді самолюбні, грошолюбні, зарозумілі, горді, богозневажники, батькам неслухняні, невдячні, непобожні, нелюбовні, запеклі, осудливі, нестримливі, жорстокі, ненависники добра, зрадники, нахабні, бундючні, що більше люблять розкоші, аніж люблять Бога, вони мають вигляд благочестя, але сили його відреклися».
Поговоримо окремо про гріх людинолюбства під час війни. «Ми як народ не прагнемо смерті тих, хто є нашими сусідами. Але оскільки вони прийшли до нашої домівки, ми захищаємо свою сім’ю, свою Батьківщину, свою землю. Наші воїни захищають усіх українців. Захищати, вбивати ворога – це не гріх. Ми захищаємо, ми не прагнемо чужого. І той, хто прийшов до нас із мечем, він від того меча і загине», – митрополит Епіфаній. Кожна людина має право відстоювати своє право на життя, тому, захищаючи його, ми не стаємо винними у вбивстві, навіть якщо ми змушені вбити нападника (Катехизм католицької церкви, п. 2264). Тому вбивство ворога під час захисту своєї держави не є гріхом.
Нещире, формальне називання гріхів не є сповіддю. Будьте готові сповідувати свої гріхи відверто, пам’ятаючи, що розповідаєте їх перед Богом, Який і так їх добре знає, але хоче вашого визнання та розкаяння в них.
Повсякденний гріх також є непослухом Божественного Закону. Повсякденним гріхом називають проступок або думку, що порушують Закон Божий, але не так злісно, не так зухвало. Повсякденні гріхи відбуваються також через недогляд або незнання. Такі гріхи закликають іноді пробачити, але це аж ніяк не означає, ніби Господь зобов’язаний пробачити їх або ніби годі й докладати великих зусиль, щоб їх уникнути. Простим і легким він називається лише у людському розумінні, в порівнянні зі смертним гріхом. Повсякденний гріх не позбавляє душу благодаті і надприродного життя у Христі, але зменшує завзяття любові до Бога, поступово породжує байдужість. Особливо згубними є повсякденні гріхи, вчинені за звичкою: лихослів’я, куріння, осуд ближніх (плітки) і т.д.
Сповідь – це відкриття своїх гріхів перед Богом у присутності священника, а каяття – це усвідомлення власних гріхів (помилок) і бажання їх виправити. Сповідь і каяття – це дві складові примирення з Богом. Господь сам дав владу Своїм учням відпускати гріхи, кажучи: «Що зв’яжете на землі, буде зв’язаним на небі. А що розв’яжете на землі, буде розв’язане на небі». Як і віра сповідується, і гріхи теж сповідаються. Тобто, щоб посповідатися і отримати відпущення гріхів, треба їх знати, назвати і мати бажання виправитися.
Сповідь можна побудувати і за десятьма заповідями. Можна готуватися до неї, записуючи гріхи, які ви пригадаєте. Цей запис можна показати або прочитати священнику. Не розповідайте зайвих подробиць: гріх є гріх, не важливо, як і скільки разів грішили і не виправдовуйтесь, просто називайте гріхи. Підходячи до сповіді вперше, обов’язково треба сказати про це. Дійсно, неможливо пригадати все з 7-річного віку. Але якщо ви пригадаєте згодом, про це також можна буде сказати на сповіді. З іншого боку, головним є відчуття провини перед Богом. А Господь — милостивий, і вибачить навіть забуте або допоможе пригадати, якщо ви будете уважними до власного духовного життя.
Уже з апостольських часів були правила, за якими священнослужителі визначали важкість гріхів, а отже, – право чи заборону прощати їх. З часом ці правила, зберігаючи свою основу і суть, доповнювалися і вдосконалювалися відповідно до вимог часу. Щодо сповіді, то загальновідомо, що спочатку вона була привселюдна. Тобто каянник відкрито перед вірними сповідував всі свої гріхи. Але з огляду небезпеки і загрози життю вірних в часи гонінь сповідь стала одноособовою, тайною. Такою вона залишилася і до наших днів, та лише останнім часом з’явилася так звана загальна сповідь.
Як правильно сповідатися, що говорити священнику?
На сповіді потрібно каятися, перераховуючи свої гріхи. Іноді, приходячи на сповідь, починають розповідати приблизно таке: «Я прийшла вчора додому, мене зустрів чоловік, який, як завжди, був напідпитку, я зробила йому зауваження, і він став на мене кричати, я розсердилася і вдарила його по обличчю. Я, звичайно, неправильно вчинила. Але що мені залишалося робити?».
Це – не сповідь. Треба, щоб вона була покаянням, а не розповіддю про ваше життя, та ще й зі спробою виправдати свої гріхи.
Хоча є люди, які не вміють каятися інакше, і, звичайно ж, їхній духівник прийме сповідь і в такій формі, але все-таки правильніше буде сказати так: «Я – зла, я – дуже дратівлива, я на свого чоловіка, коли він неправильно себе повів, розлютилася, вдарила його по обличчю. Я про це дуже шкодую, каюся. Попросила у нього пробачення, і обіцяю Богові, що більше ніколи не буду так робити».
«Шпаргалка» для сповіді. Ось як буде звучати, на мою думку, правильна сповідь:
По-перше, вона повинна бути короткою і містити в собі найголовніше – те, про що говорять і розум, і совість, про що «болить душа». Гріхи можна сповідувати усно або письмово. «Написання» виправдовує себе під час «генеральної сповіді», яка відбувається в тому випадку, якщо людина ніколи не сповідалася або, наприклад, більше 10 років.
По-друге, не можна деталізувати «плотські гріхи». Сповідь – це таке ж покаяння, але в присутності священника, який не є суддею, а свідком, і тому в ній відбувається не суд, а покаяння. Варто взяти до уваги, що джерелом нашого страху може бути помилкове переконання, ніби священнику потрібно розказувати про кожний гріх з усіма можливими подробицями. Однак саме цього краще не робити.
По-третє, важкі гріхи, вже висповідані, не треба повторно викладати священнику, якщо тільки вони не здійснені знову.
Отже, треба пам’ятати найважливіше: не священник, а Бог відпускає гріхи. Священник – це провідник між людиною та Богом, бо тільки Він бачить ступінь щирості людського покаяння. Тому нещире, формальне називання гріхів не є сповіддю. Будьте готові сповідувати свої гріхи відверто, пам’ятаючи, що розповідаєте їх перед Богом, Який і так їх добре знає, але хоче вашого визнання та розкаяння в них. Не намагайтеся будь-чим виправдовувати свої гріхи або шукати в них провину інших.
Ігор Андрес ВЕРЕТКА КАЗМІРЧУК, настоятель храму Волинської ікони Божої Матері с. Богушівка Луцького району Іоанно-Богословського деканату та храму Св. Ап. Андрія Первозваного с. Верхівка Луцького району Успенського деканату.
