Інтерв’ю митрополита Луцького і Волинського Михаїла інформаційному телеканалу «Конкурент ТV», яке вийшло в ефір 25 квітня. Журналіст Олександра Куртєєва.
– Владико, вітаю Вас! Слава Ісусу Христу!
– Слава навіки!
– Скоро Великдень, і багато людей, навіть не релігійних, ідуть до храму. Розкажіть, будь ласка, як нам сьогодні святкувати Великдень?
– Найперше, що таке для нас Великдень? Великдень для нас – це подія, яка оповідає про воскресіння Христове. Тому для нас Великдень – це велика подія, пов’язана з життям Ісуса Христа тут, на землі, і з перспективою втрапити в Царство Небесне. Адже Христос Своїм воскресінням смертю смерть подолав. Віруюча людина чи невіруюча бачить, що прийшла в цей світ і покидає цей світ. Помирає з різних причин, усе одно помирає. Якщо помирає, то куди відходить? Тіло передається землі, а душа? Що означає “існує й інший світ”? Якщо інший світ існує, тоді постає питання, а що для нас тоді Христос зробив Своїм воскресінням? Відкрив перспективу попасти в Царство Небесне, примирив людину з Богом. Воскресіння Христове – це примирення людини з людиною і примирення людини з Богом. Тому велика кількість сповідників, які сьогодні приходять до храму, власне, це роблять за покликом серця. Не стільки за усвідомленням розуму дає оцей потребуючий момент для душі, щоби отримати полегшення. Адже негаразди, труднощі, війна, трагедії – все оце накопичується на душі людській і отягощає її земне життя.
А кожен хоче бути щасливим. І якщо ми розберемо, що таке щастя… Щастя – це піднесений стан душі в певному проміжку часу: секунда, хвилина і все життя. Якщо людина цієї щасливості не отримує, вона пробує собі шукати відповідь на це питання: а чому я нещасний? Чому в моєму житті, наприклад, так багато проблем, чи багато хвороб? Як би ти не ходив по світу, не шукав відповіді на ці питання, все одно, як каже Екклезіаст, прийдеш до Бога. Усі ці приклади нашого земного життя, віруючий ти чи невіруючий ти, – все одно приходиш до Бога. Як кажуть сьогодні військовослужбовці: на фронті невіруючих нема. Вже як ти віруєш, як ти прославляєш Бога, як ти з Ним спілкуєшся, це виражає твою релігійну спрямованість. Але невіруючих людей в нас на сьогоднішній день немає, особливо їх збільшується, коли «трудні часи». Трудні часи в особистому житті людини і трудні часи в житті суспільства. Наприклад, як в нас сьогодні в Україні війна – невіруючих нема.
Тому до храму сьогодні йдуть всі активно віруючі. Причому Сповідь для них стає оцією лікарнею, яка допомагає людині все-таки знаходити перспективу і сили рухатися вперед. Тому що йде боротьба із бажанням жити і небажанням жити. З депресією, страхом – страхом особистим, страхом загальносуспільним. Воно ж все перекликається. А кількість смертей, які ми бачимо кожного дня! Це, власне, черговий раз – звернути увагу, а що таке життя. І що для мене це означає – життя? Для чого мені Бог дає наступний день? І тут ти знову знаходиш відповідь. Знову ж таки, поєднуючи своє життя і розуміння виключно з Богом, виключно з Церквою, виключно в суспільстві. І навіть, більше того, виключно в розумінні де ти маєш жити, що ти маєш робити: боронити, працювати. Чи хтось виїжджає з України – тут якраз і прояв особистих цінностей людини: а наскільки для тебе цінна вона. Ми кажемо: Батьківщина – Україна. Ну що таке Батьківщина Україна для тебе? Це територія, це місце твого проживання, проживання твоїх батьків, це пуповина твоєї етноналежності? Що для тебе Батьківщина Україна? На майдані походити покричати «Слава Україні!» – це одне, а йти захищати Україну – виявляється, зовсім інше. Тому Воскресіння Христове якраз піднімає всю оту картину стану твоєї душі. Ти в першу чергу собі даєш розуміння, хто ти, що ти і з чого складаєшся.
– Владико, скажіть, для чого пюди печуть паску і фарбують яйця? Ну тому, що багато хто робить. Бо є така традиція, це потрібно. Але розкажіть, що це означає?
– Якщо подивитися «в оригінал», ми говоримо, що українці пам’ятають історію людства на цій території. В нас наступило літо 7533-тє. Люди жили і до Різдва Христового, від події Різдва Христового – 2024 рік. Значить, формувався якийсь етнокультурний прошарок традицій і дохристиянський на наших теренах. І люди там розмовляли, вишивали, малювали. Та сама трипільська культура, наприклад, ще дохристиянська. І тому багато традицій вже існувало. Коли сюди прийшла віра Христова, ми її приймали не тільки хрещенням киян, а й хрещенням лучан. Було ще хрещення лучан, набагато старіше. Тому що, як ми знаємо, проповідники від Кирила і Мефодія прийшли, і проповідували тут, і християнізовували велику кількість волинян ще до хрещення Києва. Відповідно, коли появилися християнські свята, традиції, їх пробували якось зміщувати або від язичницьких чи дохристиянських відмовлятися.
Оцей кошик інколи називають «кошик життя». Кошик життя існував пов'язаний з весняним рівноденням, святкуванням новоліття. Якби благословення на прийдешнє новоліття. І тому воно мало свої символи і своє значення. Ви сказали за хліб, який назвали паскою, за яйця, які ми красим, так. Ну, а ковбаса тут причім до Пасхи? А хрін, який ми ложимо в кошик, – яке? А масло – яке воно має відношення до Пасхи? Ніякого. Весь цей кошик у християнському розумінні до Пасхи ніякого відношення немає. Але він тісно ввійшов у нашу традицію, і його треба брати і готувати. Бо радість духовна сьогодні виражається і в радості тілесній. Закінчився піст, тепер можна все попробувати, все їсти. Весна вимагає велику кількість енергії. Чому це кошик життя? Тому, що жінкам, які готували ті кошики, задача добре накормити чоловіка: він мав весною іти працювати, бо треба сіяти-орати. Це важка праця, а весняний день рік кормить. І тому тут не до зменшення кількості їжі, а навпаки, до збільшення кількості їжі.
І тому оцей кошик увійшов у нашу українську традицію як пасхальний кошик. І ми оцей весняний хліб дуже часто називаємо паскою. Пасхальний агнець – це просфора, на якій ми звершуємо Богослужіння. Оце є пасхальний агнець. Символ Пасхи – це артос, хліб, який ми освячуємо і ставимо перед іконами, символ Пасхи. А вже народний символ Пасхи – це, власне, оцей кошик, який ми наповнюємо всіма продуктами. Тепер можна порадіти Світлому Христовому Воскресінню, розговітися. Що туди, наприклад, треба?
– До речі, розкажіть, що потрібно.
– Все, що хочеш, що ти любиш. Оцей хліб, кладуться м’ясні продукти будь-які. Будь-що можна, що хазяйка вміє приготувати, чи чоловік любить, чи в сім’ї люблять: ложать хрін, ложать масло, ложать яйця, хтось вино приносить. Можна все, що тобі смакує.
– Владико, сьогодні багато люди дискутують на тему зміни календаря, що, мовляв, одні свята переносяться, а Великдень – ні. Поясніть, будь ласка.
– Взагалі, вважаю, що оце бігання за вичисленням Пасхи – це людська гординя, яка існує в християнській церкві. Що ми хочем цим встановити? Ми ніби регламентуєм, коли Христос має воскреснути. Не ми ідем за Богом, а Бога притягуємо до себе. І оці всі дискусії – це чисто гординя людська, не більше і не менше. Взагалі, я бачу отак: як станеться у 2025 році, щоб і дальше зафіксувати. Христос один раз воскрес. В одній події прив’язані до єврейського календаря: 14 нісана у них Песах. І навколо того календаря відбулася подія. Так, можна згадати 325 рік – Перший Вселенський собор, який встановив, коли святкувати треба Пасху: коли повний місяць, з цією похибкою і т. д. Але в нас повний місяць буває, як-от цього року, після весняного рівнодення. Ми кажем: ні, щоб був повний цикл місяця; ні, ми з євреями не можемо святкувати. Хоча Христос воскрес, коли святкувалася єврейська Пасха, єврейський Песах, то чому б нам не відкинути всю цю гординю? Бо ми прописуємо закони одні, а живемо по інших. [...] Але на сьогоднішній день ми живемо на одній земній кулі. І незалежно від національності, незалежно від традицій, незалежно від вірувань, ми зустрічаємося. Ми входимо, наприклад, в українську Раду церков, у світову Раду церков і релігійних організацій. Все одно віруючі люди збираються, разом сидять, разом говорять про те саме життя і про смерть, і про екологію, і про інші теми. Я вважаю, що всі оці колишні встановлені традиції треба відкинути. В один день всі святкуєм Різдво. Ісус Христос один раз воскрес, один раз народився. Визначимся: один Христос, одна правда, одна традиція. А вже обряди, якісь нюанси етнохарактеру має право кожен народ. Одні на бубнах грають, другі на органі грають, треті хором співають – це традиція. Все одно, як ти прославляєш Бога – голосом, музикою. Головне, щоб ти Його прославляв серцем…
Ми декларуєм любов Христову, ми ісповідуємо Євангеліє любові – і проявляємо ненависть один до одного. Хтось збирається на всеросійський собор і каже наказ: «знищити українців, це наша територія і все». А де ж тут поняття любові? Брат на брата, брат на брата. Де любов, де Християнство? В чому суть? Тоді це політико-релігійна організація, а не Християнство в своїй чистоті. То про яку любов ви говорите, це – обряд. Релігійний обряд і все. І не треба говорити, що ви Христові. Тому і Христос до таких сказав: «Наближаються до Мене люди ці. Устами своїми шанують Мене, а серце далеко від Мене, не Мої вони є». Це не християни, якщо не ісповідують справжньої любові тієї, яку дав Христос. А ми пишемо завжди на іконах, заголовках: «Заповідь нову даю вам, говорить Христос: “Любіть один одного. І так пізнають, що ви учні Мої, як матимете між собою любов”. Бог є любов. Якщо всього цього не існує, все остальне – брехня.
– Ви згадали про ці заяви РПЦ. Скажіть, будь ласка, знаю, що Ви готували відповідь на цю заяву. Що містить ця відповідь? Ну про адекватність їхню ми не будемо говорити, але чи досить цієї відповіді і що ми ще можемо?
– Я вважаю, що рішення оцього всеросійського собору й ідеологію «русского міра» треба вважати єрессю. Це єресь новітня, єресь XXI ст., яка зародилася в Християнстві… І не тільки ми рішенням круглого столу засудили ось цю позицію відсутності любові з російської сторони, зі сторони російської церкви… І круглий стіл, який відбувся у стінах ВПБА, власне, рекомендує Священному синоду ПЦУ також прийняти оцю думку і засудити ідеологію «русского міра», засудити рішення ось цього російського собору. І, відповідно, ті, хто буде ісповідувати цю єресь, самі себе предають анафемі, тобто самі себе відлучають від Церкви. Тому що Церква Христова живе на заповідях любові, а не на пропаганді ненависті.Тому, ми сподіваємось, сприйметься це всією українською спільнотою і всіма християнськими конфесіями. Візьме участь і долучиться УПЦ, якщо вони кажуть, що вони не Московського патріархату. Вони повинні долучитися і своїм рішенням засудити оцей наказ всеросійського собору. Це повинні зробити й греко-католики, це повинні зробити римо-католики, це повинен зробити Вселенський Патріархат і вся пентархія, це повинні зробити всі церкви і прийняти це на всеправославному рівні. Тому що це не вузькорелігійне питання України. Як ми бачимо, це питання широким стає. Це не просто війна України з Росією, нам помагає весь світ боронити правду, боронити демократію і, відповідно, засади Християнства. Якщо прийнято це рішення за основу буття російської церкви, РЦ є пособником тероризму, а в окремих моментах терористичною організацією. Ось моя така думка.
– Владико, скажіть, а була якась реакція від УПЦ т. зв. Московського патріархату, які заяви з приводу цього?
– Ні, у них головна позиція, наскільки я помічаю, це відмовчуватися. Відмовчуватися або якісь публікації окремих ієрархів на своїй там сторінці, в засобах масової інформації. Десь вони щось подають, пробують, але це окремі особи. Немає думки навіть окремо взятої єпархії. Тим паче, що немає позиції окремо взятої структури, яка називає себе на сьогоднішній день «УПЦ».
– За час повномасштабного вторгнення нерідко з’являлась інформація про те, що священнослужителі т. зв. УПЦ МП благословляли військових РФ іти і вбивати наших громадян.
– Ну, це, власне, називається тероризм. Найбільше цієї інформації є в Службі безпеки України, яка констатує не лише поширення ідеології «русского міра», що знаходили при обшуках ієрархів різних ступенів УПЦ МП, оцієї проросійської агітації. Але є, знову ж таки, повідомлення через ті самі ЗМІ про те, що священнослужителі ставали військовими, брали до рук зброю, ставали снайперами.
У нас був один ветеран, прийшов з війни (він помер, правда), то розказував, що вони впіймали священника-снайпера, який за парафіяльні гроші купив гвинтівку. Це, правда, у 2014–15 році було. І ось вони його впіймали й розгубилися, бо він був у рясі. Ну що робить він там?! І вирішили його відпустити. Ну повага до священника в наших парафіян-волинян велика. Один каже: давай ми його обшукаємо. Обшукали – знайшли зброю, і потім взялись допитувати його. Ну, це тероризм. А в Бучі навідником [був священник МП] на людей, не тільки на збройні формування українців. Матушка, яка в Херсоні от нещодавно коректувала вогонь. І в чому проблема? Можна сказати: так це окремо взяті особи, які мають приналежність до церкви. Але церква, тобто МП, на це не відреагувала. Вона не засудила вчинок, вона не сказала: «вони не наші, ми їх викреслили зі своїх списків». Архієреї, митрополити… Той самий Ізюмський митрополит, який втік і кликав сюди «русскій мір». На Донеччині освячують цілі збройні формування місцевого населення і благословляють вбивати українців. Синод УПЦ не засуджує їх, не викреслює зі списків як людей, що, як колись казали, «опозорили мундир». От, мовляв, це не наші клірики, вони вже на окупованій території, ми за них не відповідаємо. Більше того, якщо це територія окупована, і ви вважаєте її своєю частиною, то чому УПЦ не виставляє протест російській церкві, яка вже приходить сюди і насаджає свою ієрархію? А як же тоді грамота від 1990 року, де ви означили територію України? Як ви тоді на захопленій території? Значить, брехня з їхньої сторони. Зі сторони РПЦ – неправда й обман. Зі сторони УПЦ – ось фактаж. Я тільки те, що написане, констатую, хоча знаю набагато більше.
– Владико, чи відомі Вам якісь факти? Можете назвати, де це відбувалося, коли священнослужителі співпрацювали в нас на Волині зі службами Росії?
– Ну, я такі факти не маю тому, що я не належу до цих органів, які це виявляють. Але достатньо того, що священнослужителі з Волині вітають путіна з днем народження, ходили з георгіївськими стрічками ось цими, є фотографії. Є ціла когорта от тут в нас, навколо Луцька священників, які кажуть: «Не спішіть переходити. Ми, взагалі, чекаєм путіна». І про це ми сигналізували Службу безпеки. Розказували про священнослужителя чи мирян. Ну в нас є ще достатньо цієї агентури, «сплячої агентури» в усіх сферах.
Я поставив питання: як ви бачите, ми всі в одному залі будемо сидіти, всі конфесії, і Московський патріархат, який благословляє цю війну, і про що ми будемо розмовляти? При міському голові луцькому створена Рада церков.
– А вона взагалі діє?
– Ну, вона сьогодні не збирається поки що. Але я й не чув заяви міського голови про те, що вона розпущена. А натомість почув те, що із оточення кажуть: «там тоже виборці». Ах так! От ми будем робити висновки. Коли ж нарешті ми визначимся: хто друг, а хто недруг? Україно, визначаймося. Тому в мене питання до багатьох можновладців: як вони збираються будувати Україну і як вони бачать завтрашній день? Це по факту, це не «наговорено на когось» – фактаж. Є Рада? Є. Покажіть її склад. І чому ви запросили того чи іншого представника релігійної організації? Що ви хочете отримати від цих людей – яку пораду, підтримку, думку і чому вони у вас знаходяться? До них риторичне питання: і до перших, і до других, до різного рівня. Правда, в районній раді (адміністрації) такого немає. Там Рада церков збирається, но без Московського патріархату. Честь і хвала районній державній військовій адміністрації.
– Владико, скажіть, як сьогодні відбувається процес переходу з УПЦ в ПЦУ? І чи є якась цифра, скільки громад ще не перейшло?
– Зареєстровано в межах 400 громад Московського патріархату, яких на сьогоднішній день ще є на території Волинської області. Перехід триває, але його темп буває різний. Якщо відбувається в суспільстві якась тема загострення, подія, тоді кількість парафій, які переходять, збільшується. Якщо суспільство не має таких гострих тем, то одна-дві. От учора перейшла чергова громада; постійно переходять. Можна сказати, щотижня одна громада переходить. Тому який темп буде, треба визначитися із самим суспільством: що вони хотять, як вони це бачать. Ну, звичайно, від влади це залежить, найбільше від влади залежить, наскільки вона хоче збудувати монолітне суспільство, наскільки вона хоче бачити Україну унітарною. Ось тут питання до влади. Тому що це вже за межами наших можливостей і компетенції.
Чому ті ж самі пам’ятки національного значення знаходяться у підпорядкуванні Московського патріархату? Це що, центр виховання коригувальників вогню чи це богомільна організація? Це ті, які будуть виконувати наказ всеросійського собору? Чи це ті, які готові померти за Україну? Хто там сидить? І це сприяє держава, це ж майно держави, майно окремо взятої громади: Зимненський монастир, Чарторийський монастир, Покровська церква… – от культові споруди, які сьогодні є у володінні Московського патріархату. Тоді в мене питання до держави, до державних мужів, до сьогоднішньої влади питання: чому і до якого часу щось не можуть завершити питання з Києво-Печерською лаврою (побавилися, побавилися і все), з Почаївською лаврою (побавилися і все). Вони хай пірнуть усередину туди, про що розмовляють монахи. Вони чекають приходу сюди російських військ. Мене люди про це інформують, які спілкуються між собою. Всі ж зараз, всі про це говорять. Немає політичної волі. А повинна бути політична воля на зміцнення держави, політична воля на зміцнення духовності цієї держави. Мають право на буття всі конфесії. Хто як бачить ісповідувати якусь віру, християнську в тому числі. Але це всі конфесії, які повинні бути виключно налаштовані на патріотичних началах, на любові до тієї землі, де вони находяться, любові – не до ненависті, не до колаборації, а на любові до цієї землі. Ми кажемо «ні – колаборантам!». І той, хто їх підтримує,– сам колаборант.
– Владико, скажіть, як змінилося взагалі суспільство за час війни, другого-третього року?
– Я вважаю, що суспільство ще вариться. В нас ще не виварилося, як-от готовий продукт, суспільство ще не виварилося, ще йде процес готування суспільства. А значить буде війна, бо війна закінчиться тоді, коли захоче суспільство завершити війну. Або від небажання воювати йде на якісь домовленості, або від бажання перемогти хоче припинити війну. Не хочу воювати і хочу перемогти?! Все для фронту, все для перемоги!
Одні волонтери збирають крихти, щоб відправити на фронт, а другі – крадуть. Ми кажемо: знайшли військового такого, такого знайшли: скільки заробив на куртках, на яйцях тих самих. «Чому яйце 17 гривень?» – питання в суспільства. Визначимся: ми обкрадаєм армію чи ми постачаєм армію? Чому тоді кричимо про бюджет? Тобто або один варіант – припиняєм війну, кажемо: не хочем більше воювати, давайте домовлятися, ми здаємся, другий варіант – воюємо тоді всі, ми всі скидаємося.
Другий приклад. Зараз в Луцьку звучить о 9-й год «Луцьк, зупинись!», заклики: пошануймо воїнів, які загинули, пошануймо воїнів, які воюють, – хвилина мовчання. У понеділок, тільки у понеділок поліцейські стоять перед фотостендом, в інші дні нікого нема. Люди від 50 до 90 % зупиняються. 50 % зупинилися от ті, хто є на площі. Я ж бачу, бо я сам щодня виходжу. 50 % або 90, ніколи нема 100. В мене риторичне питання: то це ті, хто йдуть, – це хто? Це їх не стосується? І, взагалі, це хто? Ті, хто не поважають? Це вони подібні до тих, хто у Верховній Раді не встав, коли треба було вшанувати воїнів. Вони подібні, може, це їхні прихильники. Якщо «Луцьк, зупинись!», то чого їде автотранспорт? Хоча би в центрі, я не кажу, як там хтось каже: «давайте все зупиним» . Є процеси, які не можна зупиняти, не можна. Ну, але це хвилина, світлофор – на хвилину зупиняє транспорт. Від цього нема колапсу і ніхто не запізнюється. То чому в цей момент, умовно кажучи, якщо це можливо, всі світлофори не загоряться на червоне? Хоча би в центрі. Не можете регулювати світлофором – поставте поліцейського, який зупинить. Треба акцентувати, ми перестаємо акцентувати на це увагу, значить війна вроді мимо нас іде. Я не кажу про дискотеки, які там в підворотнях святкують.
Тобто суспільство сьогодні ще формується і жаждить крові. Українське суспільство сьогодні жаждить крові. Помста в любому значенні, байдужістю. Значить буде кров проливатися. Одним помститися, другим – байдуже, хто там вмирає (я тікаю за кордон). Жажда крові, але це та кров, що пускається не на оздоровлення, а кров, яка протікається у великі ріки. Сьогодні крові достатньо вже проллялося. Треба задуматися припиняти цю кров, щоб вона не бігла з української нації, з жил людей. Але я не бачу ще швидкого одужання: поки – 90% максимум, а має бути 100. Отут якраз той випадок, який на похибку, бо похибка – це смерть людини. Тут якраз на похибку. І ніхто не хоче бути тою похибкою. Ніхто не хоче ні сам померти, ні з наших щоб хтось помер. А якщо не зупиняєшся, то тобі байдуже, що відбувається. Значить війна буде йти сама по собі. Хочеш змінити світ – змінися сам. Хочеш когось спасти – спасися сам і біля тебе спасуться тисячі. Тобто все залежить від самої людини.
Варимся ще. Я сподіваюсь, що голос церкви, як і голос тих, хто захищає, здоровий голос нашої волинської громади буде почутий усіма її жителями. І все-таки достукаємся до милосердя Божого, раз достукаємся до наших владних чинів, щоб не обкрадали армію, достукаємся до всіх, які волонтерять, щоби дійсно нашими спільними зусиллями зупинити ворога спочатку, бо він рухається. Потім викинути його за кордони нашої держави в межах 91-го року.
– Владико, сьогодні люди дедалі частіше, особливо в нас тут на Волині, в тилу, далеко від місця бойових дій, говорять про втому. «Ми втомилися від війни, ми втомилися, давайте щось робити». Що таким людям можна сказати?
– Ну, дивіться, людина завжди втомлюється від будь-чого. Каже: я втомився віддихати. Є такий термін? Є. Людина знаходиться у відпустці – вона втомилася. Одноманіття в якийсь певний час втомлює, любе одноманіття, чи робота, як довго працюєш. Робиш – хочеш відпочити, навіть відпочинок і цей втомлює. А тим паче війна. Звичайно, що вона втомлює. Втомлює інформація, якою весь час грузять. Ну ти ж хочеш отримати інформацію. Як тобі розказують: загинули, забили, ще там щось, загинули, забили… В Ефіопії перевернувся автобус, загинуло 20 туристів. Ну ніби в нас все таке добре, ми тільки маєм переживати за Ефіопію. Ну так, якийсь там терорист в Німеччині… (ніби в нас все таке добре).
Це мені згадується фільм «Собаче серце». Пам’ятаєте, до професора каже: «Купите газеты в помощь детям Германии». Ну ніби в нас все хорошо, тільки треба купити газети «в помощь детям Германии». Ось це в нас такий стан.
Ми всі втомилися тому, що це одне й те саме плюс одне і те ж. Саме страждання кожен день, ми не бачим радості. А для того, щоб не втомлюватися, для цього треба полюбити. Полюбити свою Батьківщину, бо любов якраз єдине почуття, у якого немає втоми. Ніхто із закоханих не каже: «я втомився тебе любити». Він просто любить, а якщо ти не любиш, ти втомишся. Якщо ти не любиш, ти будеш втомлюватися від будь-чого: від відпочинку, від праці і від війни. Треба полюбити Україну, треба полюбити військовослужбовців, полюбити життя і ти ніколи не будеш втомлюватися. Ось єдине лікарство, яке я пропоную. Сьогодні через Сповідь очиститися, причаститися, полюбити Бога. А перша заповідь – полюби Бога всім серцем своїм, всім розумінням своїм, всією кріпостю своєю. І друга подібна до неї: полюби ближнього свого, як самого себе. І коли ти полюбиш, від любові ніхто не втомиться. Ось моя відповідь.
– Владико, як Ви взагалі вважаєте, коли закінчиться війна?
– В термінах не знаю. Коли нація дозріє. Дозріє – тоді закінчиться війна. Я сценарій вже говорив, можу його повторити. Оптимістичний сценарій: виганяєм російську армію в межах кордонів 91-го року. Це буде оптимістичний сценарій, навіть якщо ми виженем їх із Криму. Крим все одно не наш, тому що на нього претендують татари і вони кажуть, що це їхня територія. Він за українських часів був незрозумілий. Вони будуть претендувати на цю територію. І тому Крим ми втратим, чи русским, чи татарам. Це треба усвідомити. Спочатку якась буде придумана автономія, потім ще щось, потім ще щось. А потім буде мова буде вестись про незалежність його. Тому там в мене спірне питання: як спрацюють українці. Причому, як вони сьогодні байдужі до Криму, то я думаю, що й дальше проявиться та сама тенденція, а там будуть диктувати інші умови. Це оптимістичний варіант.
Варіант песимістичний: Україна може бути завойована по Дніпро. Тому що як ломонуть – там стримувати вже не буде кому. А якщо ще не дадуть зброю, то не буде чим стримувати. Все-таки ми до війни не готувалися, і зараз ми не дуже бадьорі в цій війні. Ми не маєм чим воювати.
І реалістичний сценарій: думаю, що відвоюємо, як відвоюємо, зафіксуються кордони. Буде різниця між де-юре і де-факто. Де-юре – ми будемо мати зафіксовані кордони 91-го року, а де-факто – це там, де наші Збройні сили будуть стояти. Інша територія буде вважатися анексованою, або за яку йде боротьба, або її статус буде невизначений. Така собі, поговорюють, сіра зона… Я не виключаю її ядерним ударом зі сторони РФ. Якщо в них зовсім там глузд втратили, а є свідчення цього, можуть на ту територію щось скинути. Його би назвати сірою зоною, що типу і ми туди не заходимо, но російські прикордонники там будуть ходити. Ось це такий самий реалістично-песимістичний варіант…
Щоби досягнути оптимістичного сценарію, треба нам всім перемогти росіян в душі своїй. Не повинного бути Московського патріархату. Друге, вбити такі програшні варіанти війни в своїй душі і налаштуватися всім: все для фронту, все для перемоги, не обкрадати армію, відкривати військові заводи для того, щоб там кувати зброю. Хочеш, щоб був мир, готуйся до війни. В нас на Волині немає жодного військового заводу. От і все. Ми навіть техніки не ремонтуєм.
Це голос думки, а голос серця і віри говорить: якщо Господь не попустив нам з 24 лютого по 27 лютого 2022 р. загинути як державі, як суспільству, як території, не бути окупованій, значить Бог і правда на нашій стороні. Але тут Бог попускає нам перевірити, наскільки ми любим свою Україну і наскільки цією любов'ю бачим цю територію. Наскільки велико ми любим Україну: по Дніпру, ми любимо Україну по Курськ, чи любимо Україну з Кубанню. Як ми любим Україну? Любов тут має якісь певні земні кордони чи певні земні території. От за що ми вважаєм Україну? Ми любим її з Кримом і без Криму, з Кубанню і без Кубані, з Воронежом, Курськом і без Воронежа, Курська, по Дніпру, за Дніпром… Як ми любимо цю Україну, де ми її бачимо? От наскільки в нас широка любов, настільки в нас буде широка Україна. Отак.
– Дякую, владико.
–Дякую вам.
