Апостола Якова Зеведєєва (44). Святителя Доната, єпископа Єврiї (бл. 387). Знайдення мощей священномученика Василiя, єпископа Амасiйського (IV). Знайдення мощей святителя Микити, єпископа Новгородського (1558). Мученика Максима...
Гречаний хліб та відверта бесіда з монахом: ігумен Никодим розповів про чернече життя
Намісник Луцького Братського Хресто-Воздвиженського чоловічого монастиря ігумен Никодим (Смілий) вже більше десятка років вправно пече хліб та великодні паски.
Його щире бажання навчитися пекти хліб саме у печі – так, як це робили у минулому, стало його улюбленою справою ще коли він був монахом у Жидичинському монастирі. Але не полишає випічку отець Никодим і нині, тож час від часу приїздить з Луцька у Жидичин, аби почастувати ченців, послушників та паломників смачним ароматним хлібом.
- А як же ви жили?
- Як монахи (сміється, - авт.). Це нас трохи захоплювало навіть, бо ми, молоді, шукали основи віри. Багато читали і нам хотілося отого подвигу аскетизму, побачити, відчути на собі, як колись жили давні ченці, покладаючись лише на волю Божу.
Отець Никодим, у миру – Павло, родом з Луцька. Навчався у 1-ій, а потім у 9-ій школах. Коли настав час вступати до вишу – спеціально провалив іспити.
«Я вже тоді думав про монастир. Хотів вивчитися на дзвонаря і після повернення піти в монастир», – розповідає ігумен.
Тож замість університету отець Никодим вступив у Луцьку до духовної семінарії і на півроку поїхав в Білорусь у школу дзвонарів.
«То був 2005 рік, в нас якраз Помаранчева революція, і мені диплом не дали, дізнавшись, що я з України, але то не головне – я здобув знання і ще певний час був дзвонарем в Святотроїцькому соборі Луцька.
Від духовної семінарії я на літо пішов допомагати в монастир, а у серпні мені виповнилося 18 років. Я дуже цього чекав. 19 серпня мені було 18, наступного дня я написав заяву на постриг, а ще через день Владика мене постриг в рясофор», - пригадує отець Никодим, вправно вимішуючи тісто.
Проте на два з половиною роки йому довелося повернувся у мирське життя. Отець каже, що причиною була його мама. Батько їх покинув, обіцяв повернутися до сім’ї, але не дотримався обіцяного і мама перебувала у розгубленому стані.
«Мама почувалася покинутою. Я злякався, чесно. Поки я ще не дав постійних чернечих обітниць, вирішив повернутися додому. Я відвідував богослужіння, все одно позиціонував себе як інок. Я навіть влаштувався на роботу – працював монтажником систем вентиляції та кондиціонування. Це теж цікавий досвід. Я навчився користуватися інструментами, що мені стає у пригоді і зараз. Крім того, я ще вступив в університет, на географічний факультет ВНУ. Дякую Богу за це, бо я здійснив свою мрію і став кандидатом наук.
І от будучи в миру, я все одно відчував пустку – мені чогось не вистачало. Навчання, робота забирали купу часу, але не робили повноцінно щасливим. У монастирі я почувався більш вільним. Я постійно просив Бога, щоб повернутися в монастир. І так склалося, що батько таки повернувся до мами, а це для мене було можливістю повернутися в монастир.
Чернечий шлях – вільний. Ти не прив’язаний до турбот про сім’ю. Ще апостол Павло писав, що одружений чоловік думає, як догодити дружині, сім’ї, а неодружений, тобто монах, як догодити церкві і Богу. У ченців є можливість звершувати оцю повноту служіння Богу. Я до цього йшов і просив Бога, щоб допоміг мені переконати рідних», - розповів отець Никодим.
– Ви ніколи не шкодували, що пішли в монахи?
– Ніколи. Не було часу… Навіть якби такі думки підступали, то Господь завжди посилав таких людей і обставини так складалися, що я переконувався у правильності свого рішення і що я потрібний…
В розумінні багатьох людей монастир – то як похмура в’язниця. Насправді монастир, як кажуть святі отці, – училище благочестя. Монахи вчаться бути справжніми християнинами, вчаться сприймати людей з їхніми недоліками та бачити в людях образ Божий. Чому не можна матюкатися, ображати? Бо ми таким чином принижуємо образ Божий в людині.
– Постриг у монахи – це певна втеча від зовнішнього світу?
– Йдучи в монастир, відмовляючись від тих чи інших так званих благ, людина прагне свободи від гріха. От кажуть, що монахам пити алкоголь не можна, з жінками погуляти, бо це гріх. Але ж і мирськими людям цього не можна. Просто живучи в миру, люди часто не можуть відмовитися від спокус. В монастирі є можливість цього уникнути.
Чернецтво це такий собі духовний спецназ, це християни на духовній передовій. Як наші воїни зараз в окопах боряться з ворогом, так і ченці – на сторожі духовності.
То так здається, що пішов у монастир і сховався від реальності. Ні. Тут теж є спокуси, бо монахи – живі люди. Бувають різні ситуації, але в чернечій спільноті, маючи духівника, постійний доступ до богослужінь, монахи боряться із пристрастями та спокусами.
Вправно вимішане гречане тісто отець Никодим ставить на піч, щоб сходило, та починає закладати дрова і розпалювати піч. Тим часом розпитуємо у нього про його цікаве захоплення – випічку хліба та великодніх пасок.
«В монастирях має бути організована трапеза. Унікальність монастирської кухні у тому, що монахи намагаються не їсти м’яса. Сама суть чернецтва у тому, щоб прожити життя в пості та молитві, тобто піст у ченців постійний.
Мені доручили займатися кухнею. Бувало, що готував для 20-30 людей: крім монахів, ще були послушники, паломники приїжджали», - розповідає отець Никодим.
А щоб у монастирі завжди був хліб, монах вирішив його пекти сам – для цього у келії спеціально змурували піч.
«Перші спроби випікання хліба були не зовсім вдалими. Хліб виходив пригорілим, - зізнається ігумен. – Я мріяв навчитися пекти хліб саме в печі. З дитинства люблю автентику, народні традиційні речі. Але ж на печі термометра нема – у цьому була складність. Піч треба відчувати. Після кількох невдалих спроб я запитав у місцевих жіночок, як же вони визначають температуру в печі. Вони порадили виміряти рукою: якщо руку в печі можна протримати кілька секунд, отже можна ставити хліб, якщо ні – ще зарано і є ризик, що хліб згорить. Спочатку я так і робив, але з часом навчився розрізняти готовність печі за кількістю дров, на око».
Коли вже отець Никодим навчився пекти хліб, то взявся за паски – відтак щороку напередодні Великодня він приїздить до Жидичина і пече пасхальний хліб.
Тісто зійшло, тож отець Никодим розклав його у форми та поставив до печі. І поки трапезна Жидичинського монастиря наповнювалася ароматом гречаного хліба, цікавимось у нього – як правильно молитися та не зневіритися у Бога в часи важких випробувань.
– Ченці стають свідками Божого дива частіше, аніж звичайні люди?
- Ченці не те що наближеніші до Бога, вони просто уважніші і більше уваги приділяють духовному. Тому бачать явну дію Бога, благодаті Духа Святого і вчаться у монастирі вбачати в подіях, які відбуваються, промисел Божий. Усе, що відбувається, Господь завжди перемінює на благо для людини. Навіть, на перший погляд, найгірші прояви людського життя.
Бог там, де хоче, перемагає закон єства. Є речі, які наука пояснити не може. Наприклад, нетлінність мощей святих преподобних угодників у лаврі. Скільки науковці не досліджували рештки святих, ніхто не може пояснити, чому тіла нетлінні. Господь нам показує, що він є Творець фізичних законів, але, де хоче, там усуває ці закони. Такі чудеса відбуваються для підтримки нашої віри.
Дива трапляться, але не треба переходити межу і вдаватися до марновірства, бо, наприклад, і у випадку мироточіння ікон треба мати підтвердження, що ікона дійсно мироточить, і що це не конденсат від перепадів температури у храмі.
– Молитися – це завжди говорити вже існуючі молитви чи звертатися до Бога щиро із тим, що хочеться сказати власними словами?
– Молитва – це спілкування з Богом. Є молитви універсальні, написані святими отцями, з їхнього молитовного досвіду. «Отче наш» –універсальна молитва, бо її нам сказав сам Христос. «Вірую» – це сповідання нашої віри… А є молитви творчі, так би мовити, коли людина, оперуючи уже відомими їй молитвами, звертається до Господа.
В Бога ще треба правильно просити. Має бути розуміння того, що ти просиш і наслідки, які за цим прийдуть. Є такий вислів: «Збулась моя мрія і зрозумів, як я помилявся». Люди дуже часто просять, а коли отримують, то воно не виправдовує сподівань.
– То що ж виходить, краще нічого не просити, а довіритися Богу?
- В молитві «Отче наш» є такі слова: «… нехай буде воля твоя». Треба довіряти себе Богу. Як казав Христос, не треба занадто турбуватися, що вам їсти, пити, у що вдягнутися. Господь і так знає, що у вас є у цьому потреба і він вам все дасть. А люди хочуть, щоб була ще їхня воля, не розуміючи, що треба довіритися Богу.
Не забувайте дякувати Богу, не лише просити. Дякуйте за кожен прожитий день, особливо нині, в наших реаліях, коли не знаєш, яким буде завтра.
– Неодноразово чула від знайомих, які після повномасштабного вторгнення ворога казали, що вони перестали вірити в Бога…
– Буває дуже важко людям пояснити певні речі. Люди хочуть «зручного» Бога… Як казав якось у проповіді один священик: «Ми зараз так плачемо за хлопцями, які гинуть на війні, а чи плакали ми так за дітками, яких вбили аборти?». Знаю багатьох матерів, які втративши своїх дітей на війні, кажуть, от якби я не зробила колись аборт, то зараз би мала ще сина чи доньку…
Всі хочуть Бога, щоб складалося все добре. Щоб жити у комфорті, люди йдуть на компроміси із совістю, а коли вже Бог починає їх вчити, лікувати за попередні діяння, то ми одразу плачемо, як же він таке допустив.
А людям, які противляться і кажуть, де Бог, чому почалась війна, треба нагадати, що ми всі «громадяни» Царства Небесного і кожен у свій час постане перед Богом і дасть звіт.
– Щоб бути гідним християнином, не обов’язково ж йти у монахи?
– Святі отці говорять: не всі, хто в миру, загинуть в духовному плані, але і не всі в монастирі спасуться.
Те, що людина живе в монастирі, не означає, що вона отримає спецквиток до спасіння. Хто йде у монастир, бере на себе подвиг, дає обітниці, а виконуючи їх, вдосконалюється, щоб допомагати ближньому.
Наші воїни в більшості своїй – святі, бо як сказано в Писанні: немає більшої любові, аніж хто душу покладе за ближніх своїх.
Як виявилося, пекти хліб – справа нелегка і вимагає чи не цілого дня. Проте час минув дуже швидко у неймовірно цікавій розмові із ігуменом Никодимом. Він повністю зруйнував стереотип, що монахи – беземоційні та закриті. Усе радше, навпаки.
А фінальним приємним акордом нашої розмови була скибка теплого, пахучого гречаного хліба з насінням льону та горіхами. В стінах монастиря і хліб смакує по-особливому. І душа відпочиває.
- Предметно-тематичні рубрики
- Адміністративно-територіальні
- Єпархія
- Капеланська служба єпархії
- Кафедральний собор Святої Трійці в Луцьку
- Деканат монастирів
- Горохівський деканат
- Камінь-Каширський деканат
- Ківерецький деканат
- Луцький міський деканат
- Луцький районний деканат
- Маневицький деканат
- Ратнівський деканат
- Рожищанський деканат
- Старовижівський деканат
- Цуманський деканат
- Шацький деканат
- Волинська православна богословська академія
- Персоналії
- Михаїл (Зінкевич), митрополит
- Філарет (Денисенко), почесний Патріарх
- Александрук Анатолій, протоієрей
- Андрухів Дмитро, протоієрей
- Антонюк Віталій, протоієрей
- Арсеній (Качан), ієромонах
- Близнюк Юрій, протоієрей
- Бодак Роман, протоієрей
- Бонис Іван, протоієрей
- Бучак Михайло, протоієрей
- Вакін Володимир, протоієрей
- Вронський Олександр, священик
- Гринів Богдан, протоієрей
- Гуреєв Іван, священик
- Димитрій (Франків), ієромонах
- Зеленко Іван, протоієрей
- Кованський Артем, священик
- Константин (Марченко), архімандрит
- Лазука Микола, протоієрей
- Ледвовк Сергій, протоієрей
- Лехкобит Віталій, протоієрей
- Лівончук Сергій, священик
- Макарій (Дядюсь), ієромонах
- Мельничук Михайло, протоієрей
- Мицько Володимир, протоієрей
- Мовчанюк Андрій, протоієрей
- Нестор (Олексюк), ієромонах
- Никодим (Смілий), ієромонах
- Пушко Віктор, протоієрей
- Савчук Микола, священик
- Святополк (Канюка), ігумен
- Семенюк Іван, протоієрей
- Собко Віталій, протоієрей
- Хромяк Андрій, священик
- Цап Микола, протоієрей
- Цилюрик Ігор, протоієрей
- Черенюк Ярослав, священик
- Шняк Василь, протоієрей
- Коць Микола, архідиякон
- Анастасія (Заруденець), ігуменя
- Марія (Ігнатенко), ігуменя
- Гребенюк Віктор
- Савчук Лариса