Тиждень 25-й після П’ятдесятниці
Зачаття праведною Анною Пресвятої Богородицi. Пророчицi Анни, матерi, пророка Самуїла (1100 до Р.Х.). Святителя Софронiя, архієпископа Кіпрського (VI). Преподобного Стефана Новосiятеля (912)...
Проповідь митрополита Луцького і Волинського Михаїла, виголошена 29 грудня, у 28-му неділю після П’ятдесятниці, святих праотців, на закінчення Божественної літургії в храмі Преображення Господнього, що в обласному центрі (мікрорайон Черничі).
Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа! Христос рождається!
Улюблені браття і сестри, вітаю вас, у першу чергу з воскресним днем, а причасників – з прийняттям святих Христових таїн.
Сьогодні Церква Христова оспівує народження Богомладенця. І ця підготовка до свята, до великої події супроводжується великою кількістю піснеспівів. Уже починаючи від свята Введення, ми співаємо катавасію «Христос народжується! Славте!»
Чому ми цій події приділяємо стільки багато часу? Тому, що подія народження Ісуса Христа є для нас сенсом нашого життя. Якщо ж уявити: не народився Ісус Христос, відповідно, не було б викуплення нас від гріха, прокляття і смерті. Якщо би не було викуплення нас від смерті самої, немає перспективи на майбутнє. Тобто людина має обмежений час свого буття лише на землі. Немає життя потойбічного, немає життя вічного, немає стосунків з родиною, яка відходить з цього світу. Тобто бренність життя втрачає будь-який зміст і сенс. «Сьогодні і тут», – ось так багато хто ісповідує, тобто немає в людини закладеного поняття «вічності». Тому очікування народження Ісуса Христа, очікування Спасителя світу існує у [чи не] всіх релігіях: і в іудеїв, через яких маємо Священне Писання як старозавітні книги, ми це маємо і в буддистів у вигляді філософії. Ми маємо у будь-яких релігіях закладену оцю віру, що хтось прийде, у якомусь «форматі» прийде, але очікується, що хтось і щось прийде.
Кожна релігія в межах наближення до істини нам про це розказує. Якщо це так, то це означає, що ми ісповідуємо правильно. Тому, що ми ісповідуємо те, що донесли нам історики, які оповідали про народження Сина Божого. Це для нас оповідає і Священне Писання, що так мало бути (книги Старого Заповіту). І для нас це говорить Євангеліє, в якому оповідається, як це сталося: прихід Ісуса Христа від народження і до Його вознесіння. І тому, якщо Він прийшов, як говорить Йоан Золотоустий, смутку не повинно бути. Якщо ти очікуєш те, що мало бути і воно в тебе є, яка природня реакція організму? Попроще скажу: вам дали подарок, яка у вас реакція? Ну так, якщо очікували народження Ісуса Христа, яка має бути? Радісна має бути. Радісне відчуття в душі, бо отримали подарунок – спасіння. Відпущення гріхів радісним має бути, радісно на душі. Звичайно, наш духовний ріст є ступеневим, і не відразу ми все сприймаємо. Хтось через призму чогось смачного, хтось через призму вихідних, хтось ще через якусь призму, але неважливо. Знову ж таки, як говорить Йоан Золотоустий (він говорить це в посланні перед Пасхою): неважливо, постився ти, не постився ти, як ти себе вів, – це друге питання; вже є Пасха, вже є радість – ти не можеш сумувати.
Ось так і для нас, віруючих, Різдво. Як ти проводив, коли ти проводив? У межах своїх можливостей. Але наступає свято – не скорби від того, як ти проводив, а радій з того, що ти дочекався того дня. Ми і віншуєм так, кажем: «Дай, Боже, ці свята проводити і других дочекатись». Тому ми зустрічаємо радісну цю мить, тому кажем: «Дай, Боже! Я тебе вітаю!..» Співаємо коляду. І хочемо, щоб це свято було довго – не один день, а багато. І ми собі придумуєм: ні, кажем, то не один день, не тільки там 7-го, ще й 8-го числа, ще і три дні, може, тиждень, і, може, до Йордану давай почекаємо. І ми би ще взяли продовжили. Але чому? Це не є порушенням Уставу, бо Устав складаємо ми самі для його дотримування. Якщо він нас не влаштовує, ми його змінюємо.
І тому ми хочем святкувати. Людина хоче жити в радості. Саме першопочаткове: Господь створив людину для радості, для щастя. І місія цієї людини лише складалась з одного – прославляти Бога. Прославляєш Бога і є щасливий. Як навчає Катехизис, «блаженство тварі й слава Творця». От прославляєш Бога – і будеш щасливий. Якщо це робиш во славу Божу (не во ім’я своєї гордині, не заради галочки, не заради того, щоб побачили), але якщо робиш у славу Божу, буде радість, що б ти не робив. Навіть якщо ти особисту хату будуєш чи особисту спідницю шиєш. Ти кажеш: «У славу Божу!» Що ти підрозуміваєш? Ти будеш гарний? Будеш. Як сусід скаже: «От Господь створив людину, яка вона гарна, і зовнішньо, і внутрішньо». Тому, що наше внутрішнє виражається у нашому зовнішньому. Якщо ми говоримо: «Ти не знаєш, що в мене на душі робиться, я в душі такий святий і благородний, але то тільки зовнішні обставини мені не дають провірити це» – неправда це.
Зайди в господарство до людини чи в квартиру, куди-небудь і подивися. Більше того, можеш сказати, скільки в господаря грошей і де вони в нього сховані. Це видно.
Є така наука – називається мова жестів. От як людина жестикулює, можна зрозуміти, про що вона розмовляє: міміка її. І зайди провір, як у людини в хаті: зайди на кухню, зайди в туалет – і побачиш: там все написано, все там написано. Причому не обов’язково в дорогій плитці. Абсолютно тут плитка чи дороговартісний тип інших речей ніякої ролі не грає... Це неважливо, важлива загальна гармонія оцих речей, які ти складаєш і як впорядковуєш своє житло.
В іншому випадку розкажу про тонкощі, щоб не попадалися. Але про що це говорить? Не від хвороби тіла хворіє душа, а від хвороби душі хворіє тіло. Який стан твоєї душі, такий стан твого життя і житла. А не від житла буде залежати твій стан. Ні, в душі, якщо людина в душі «бомж», то скільки б ти їй грошей не дав, вона все одно спатиме на площадці чи під плотом. Це вже проводили десятки-сотні експериментів. Тому, що це стан душі, це стан душі. Я вам це розказую, щоб ви завжди росли, кожен день, розуміли, що праця ваша, в першу чергу, для своєї душі, для себе.
Ми часто говорим, я часто говорю і буду повторювати, поки всі не запам’ятають: не треба починати з любові до ближнього. Заповідь говорить євангельська: «Полюби ближнього, як самого себе»… Я кажу: лишіть ближнього в спокої, йому дуже буде добре без вас, але почніть любити самих себе. Себе навчіться любити, а потім вже використовуйте заповідь: «і ближнього так же, як себе». Але якщо ти себе не любиш, відповідно, ти не любиш ближнього згідно з цією заповіддю. Якщо ж любиш себе, то заповідь наголошує, що і ближнього так само треба любити.
Любим ми себе? Це велике питання. Велике питання, велике питання, чи ми любим себе! Наприклад, завжди на папіросах що написано? «Це шкодить твоєму здоров'ю». І курить! Любиш ти себе? Ні. А потім болячки, задишка, кашель, свариться жінка: «Коли ти кинеш?» і так далі, й так далі. То ж сам для себе написав! Це треба бути таким безтолковим: для себе написати, що це шкідливе і брати його їсти. Я такого не розумію, як так?! Самі ж для себе пишемо, це не хтось на заборі сусіда щось написав. Самі ж для себе: сам читає, сам купує і сам курить. Любить себе? Ні. Не любить себе людина. Бо завтра на таблетки і все остальне віддасть дуже багато. Чому ти себе не любиш, забуваючи, що твоє «тіло – це храм Духа Святого»? Ти ще й проти Бога виступаєш. Бо тобі Бог дав здорове тіло (ти не інвалід в колясці від народження), тобі дали здорове тіло, яке тобі повинно приносити радість, щастя і задоволення від цього життя. Ти його сам принижуєш, зашкоджуєш, а потім говориш, що «Бог мене не любить, бо мене болить». Може, краще себе звинувачувати, чого зразу до Бога? Це від Єви передалось: «То не я, то змій». І пальцем зразу на того, хто поряд. Може, пальчик краще на себе?
Тому давайте усвідомимо, що Господь нам дає шанс. Дає нам шанс полюбити себе, порадіти життю, дає нам шанс вирости духовно, дає нам шанс жити довго, бути здоровим. Це нам дає Бог. Якщо ми говоримо про якісь болячки, то хто створив ці болячки? Самі ми собі, самі собі, бо буваємо часто нерозумні.
Я приводжу дуже часто прості людські приклади: вони найбільш повчальні. Базуються, як Ісус Христос говорив притчами: про пастиря, про овець, про сіяча, щось інше. Я точно так же буду наводити вам приклади, ті ж самі. Одна людина, в якої мені випало бути, викормлює дома свиней і каже: «В мене син вчиться в Києві. І тому мені для бізнесу треба троє свиней. Я їх кормлю преміксами, отою гадостю, щоб швидше продати. Більше порося, там десь воно піде. А одну тримаю для себе: кормлю її пшеницею, гладжу, чухаю, масаж їй роблю». А я кажу: «В принципі, перша логіка зрозуміла ваша. Син де вчиться? В Києві. Так? Свиню куди продасте? В Київ. Його київські друзі куплять отравлену свиню, яку ви привезете в Київ, покличуть вашого сина і будуть тим самим салом кормити. І що з вашої свині, яку виростили на пшениці? І ще питання: чого він більше з’їсть – чи тих три отравлених свині, які ви в Київ завезли, чи те, що дали з собою. Бо те, що дали з собою, ви ж знаєте: привіз в гуртожиток – там на 326 кусочків поділили і невідомо, чи ще зостанеться. Під подушкою ж їсти не буде, зацькують. Там дуже з цим швидко. Але ці свині тоже буде їсти. То чийого сина лікуватимеш після споживання м'яса цих трьох свиней? І свого в тому числі. Яка логіка в цьому бізнесі? Назвіть мені: яка логіка в цьому бізнесі? Ніякої логіки».
Ну як так можна в житті поступати? Ми живемо в одному світі. Якщо ти думаєш, що ти б десь щось викинув: чи це сміття, чи якісь відходи – вони все рівно будуть пливти по річці і будуть внизу. Якщо ви тут щось їсте, якщо там хтось щось кинув, в Липлянах смердить, то пахне всюди. Чи на цукровому – то дихає весь Луцьк. Але чиновники, що в Луцьку сидять, думають, що вони нюхати не будуть. Лягає спати, а жінка його питає, коли він наведе порядок, бо не може заснути. То кому ви в Липлянах нашкодили? Питання ж, правда? Ми живемо на одній землі, це треба пам’ятати. Тому не роби людям того, що б ти не хотів, щоб робили тобі.
І ти відповідальний за весь світ. Хоч стараємося спростувати таку ідею, говорячи: моя хата скраю. Згадаймо наших батьків: коли німці приходили в село, то починали якраз із крайньої хати. Якщо з крайньої, то ти думаєш, що ти не сховався? Ти першим попадаєш під роздачу, ти першим постраждаєш взагалі. Така безвідповідальність, на зразок «мене це не стосується, а що мені до того?» – це найгірше, що є, найгірше. Бо Господь у Новому Завіті говорить: «Добре, коли ти холодний або гарячий. І дуже погано, коли ти теплохладний». Отакий байдужий, ніякий.
Я бажаю, щоб ми були гарячими: гарячі у вірі, гарячі у справах, гарячі у своєму християнському житті, гарячі в прославленні Бога, бо ми називаємо себе «православними». Тому, що правильно славимо Бога: як заповідав Христос, проповідували апостоли і навчали отці церкви. Тому ми називаємо себе православними. І не лише в самому слові прославлення, а в справі.
Бо в Євангелії від Матфея ми чуємо слова такі, які розширюють оце поняття «православний», де сказано: «Так нехай просвітиться світло ваше перед людьми, які будуть бачити ваші добрі справи і прославлять Отця вашого, що на Небесах». Тобто справами своїми, справами. Без віри неможливо догодити Богові, але «віра без діл мертва». Правильно, тому справами це треба робити, конкретними справами, які ти маєш робити і не чекати, що хтось повинен це зробити. Роби те, що ти маєш зробити. Бо коли ти явився у світ, маєш щось виконати. Господь вже приготував тобі якусь місію: повинен щось зробити – загальну місію життя і якусь особливу.
Тож шукай, яка твоя особлива місія. Що такого особливого повинен зробити? Ну питається, що зробив? Народжуємо дітей, але ж ми всі розмножуємось, пташки собі гнізда в’ють. Але не можна опускатись на рівень будівництва хати і народження дітей. Але яка особлива твоя місія? От запитай себе: чим особливо добрим повинен прославити своє ім'я, свою фамілію, свій рід, свою Батьківщину, свою родину, свою парафію? Спитай себе, чим ти особливим відрізняєшся від інших? Ніхто ні на кого не хоче бути похожим. Скажіть, жінки, ви хочете бути одна на одну похожими? Ні. Не проти того пальта, але хочу кращого. Ні, жодна не хоче. Навіть в натурі не хочете бути похожими, не говорячи про пальта і все остальне. Це нормально, ви шукаєте себе в цьому світі. Шукаєте місце своє в цьому світі. Це добре і правильно, треба бути особливим. Тому що Господь не клонував людей, Він благословив їм народитися і благословляє нам народжувати, а не у якийсь інший спосіб приходити у цей світ. Значить, ти особливий: образ і подоба Божа.
Тож давайте любити себе, любити свій дім, любити свою Батьківщину і не шукати [щастя] за тридев’ять земель. Менше поглядаймо на сусіда. У нього своє життя, і бажайте йому доброго. Треба виходити з тої позиції і ставати нам справжніми українцями, справжніми і сучасними українцями. Не тими, якими нас виховують. А як нас виховують? Що бажають сусідові – «щоб хата …»? Усмішка ваша означає, що я сказав. А ви будьте сучасними українцями. Самі мисліть, як бізнесмени: згоріла в сусіда хата, корова здохла. Яка його реакція буде? Він прийде до вас, щоб пустили пожити і дали дітям молока. Потім по дорозі вкраде у вас лопату, попросить цвяхів і має відбудовуватись. Скажіть, вашій господарці «мінус» чи «плюс»? «Мінус». А давайте будемо справжніми українцями: побажаєм сусідові дві хати і дві корови. Ну, по-перше, завжди безкоштовний обід в сусіда, бо ж він має, може прийти (дві хати – в одній він, а в другій жінка). Можна випити в одній хаті: жінка не побачить. Якби разом були в одній хаті – нажене вас обох. Правильно? Він стереже обидві хаті, щоби не обікрали. Ходить, свистить, собак лякає. Ти маєш одну хату й безкоштовну охорону. Він же твою хату також буде охороняти, бо бачить: не сплять, то почекають. Дві корови – можеш завжди молоко позичити і не віддати. Так що вигідніше: перше чи друге? Друге: багатий сусід. Тому давайте ставати новими українцями сусідові. Бажати йому дві хати, дві корови і нехай у нього все множиться. Є можливість.
Тому оце старе, до чого нас навчали, або гріх нас опускає, бути таким зависним, жадним і т. д. Нехороші слова, не буду навіть вживати, а то ще запам’ятаєте. Тому пам’ятайте хороші слова, вживайте тільки хороші слова. Вони надихають нас правильно і праведно жити. Ставайте сучасними. Ставайте, як заведено в усьому світі. Ми кажем: треба їхати в Європу, треба ж – кажемо. Хочемо в Європу. І тут же бачимо: дороги гарні, машини. В Польщу їздите всі? Їздите. Що ви робите? Переїжджаєте польський кордон – пристібнувся, чемно все, бумажки ніхто не викидає. А вертаєтесь як? Тільки митницю перетнув – і все. Чим так все змінилось? Чи безпека така? Вже їздиш без пояска. Вікно відкрив – бумажки повикидав, папіроси направо, качани наліво... Хто сказав, що це смітник, що ти приїхав у смітник? Хто цей смітник робить? Ми самі. То чому ми плюєм на Україну і кажем, що тут погано живеться? Не смітіть, бережіть, робіть гарні дороги.
От елементарний приклад: поряд з вами – Набережна. Пам’ятаю проект Богдана Шиби. Він казав: з цієї дороги ми нічого не вкрадемо. Маю на увазі попри готель «Світязь». Скільки вже – дванадцять років, і ніхто не ремонтує. Від’їжджаємо далі на Ківерці. Кожен рік – здерли, заасфальтували, зима пройшла – здерли, заасфальтували. Питання: що, не одна і та сама дорога? До перехрестя Стрілецької і до «Світязя» – не одна і та сама дорога? Чи не один і той самий Стир тече? Чи, може, геологія не така? Така сама геологія. Але тут зробили і забули, а там кожен рік бавляться. Я зараз не про особи, а про наше відношення, бо не він асфальтував. Я чому привожу в приклад, бо його тоді була добра воля заасфальтувати, прослідкувати, щоб не було «косяка». А з другої частини такої волі не було, от і бавляться. Але кожен рік наші з вами податки забираються на дороги. А чому б нам не заасфальтувати отут біля вас? Бо не вистачає грошей: на центральні забирають. Сюди не вистачить, на ваш участок до храму, все в болоті стоїть. Хіба ж не можна один раз зробити? Можна один раз зробити, але це залежить від нас. Сміття – це хто робить? Ми. Не прийде до нас ніхто і не зробить за нас.
Тому давайте любити себе, от про що я: любити свій край, свою Батьківщину, своє місто, свій дім, свою вулицю, свій храм, навчитися його любити. І не будьмо байдужими до інших. Бо хтось не там викинув сміття, не там по дорозі розкидав землю, не впорядкував, другий – не пояснив, де треба висипати. Один не показав, де висипати, а другий взяв висипав або не хотів. Але це ми. Європа – це свідомість, це не територія, це свідомість наша, це привичка. Або живемо як дикарі, навчені Росією (кочівниками монголами), або ми живемо як європейці.
Ми законсервувалися, і кажемо, що так колись моя мама ходила. Не думаю, що повністю маємо бути подібними на свою маму, на її долю. Кращі риси беріть від своїх батьків. А те, що хочете покращити, покращуйте самі. Навіщо все так, як ваша мама? Краще беріть від неї: кращу генетику, кращі риси характеру, кращі традиції. От у цьому буде ваша любов і шанування батьків, бо ви краще взяли і удосконалили. Діти – це батьки плюс прогрес. Так ось, добавте до того, що вам передали батьки, чуть-чуть прогресу, чогось кращого, досконалішого, ліпшого – і буде гарно. І тоді прославите і батьків своїх, і ім’я своє, і рід свій, і фамілію свою, і все остальне. І буде вам Європа, і не треба буде нікуди їхати. І дороги будуть гарні, все остальне, але це нам змінитися треба, нам самим. Не чекати від когось іншого. Тому починаєм з сьогоднішнього дня любити самих себе, глядіти себе, не зловживати нічим. Не зловживайте, бережіть себе, бо крім вас ви нікому не потрібні.
Людина в цей світ приходить сама і сама його покидає. Все остальне – оренда. Спочатку орендуємо мамину утробу (там пожив), потім мамині груди, потім учительку, потім чоловіка, потім дітей орендуєш (часто їх ще й приватизовуєте: ви за них вчитесь, ви за них женитесь, все робите за них). Така наша природа. Тому давайте вчитися любити самих себе, а потім вже як в заповіді: і ближнього любити, як самого себе. Вчимося любити самих себе і стаємо новими, як у цілому світі заведено, цивілізованому європейському, до якого ми йдемо. І щоб не було в нас понять «старе-нове»: Старий Новий рік, старе-нове Різдво. Але ж Ісус Христос один раз народився. Як то – старе-нове Різдво? Старий Новий рік? Ну, нарешті, треба якимись ставати – всі ж ідем в Європу. Тому цього року вирішили, що не святкуємо Різдво один день, а святкуєм дві неділі (з 25-го по 7-ме). Буде і так, і так добре: хто як хоче. Поки все не з’їсте і не вип’єте. Оце відсвяткували Різдво! А то що за один день, – навіть не смішно. І коляда, і радісно. Самі собі влаштовуємо своє життя і самі себе починаємо себе любити.
Я закликаю на вас Боже благословення, бо ви найкращі. Ви найкращі, я у вас вірю, шаную вас і до вас зненацька приїхав. Бо як так, що там колядували, а тут не заколядували?