Жертва

Дві родини вирішили поєднати шлюбом закоханих молодих людей. Спочатку сердечні справи залагодили наречені, згодом за діло взялися батьки. Вирішили господарські проблеми: кількість гостей, приміщення, транспорт, меню, костюми… Реєстрація шлюбу мала відбутися урочисто за представництва гостей і всіх цікавих, Вінчання – не менш пишно і врочисто у храмі…

Ось тут і почалися розбіжності та незгоди. Принциповим питанням стала досить важлива для родин деталь: наречений із родичами належав до Української Православної Церкви Київського Патріархату, а наречена – до Московського. Дискусії спочатку відбувалися мирно, потім більш емоційно, і, щоб не пересваритися, толерантно знайшли компроміс: весілля відбуватиметься у святу неділеньку із реєстрацією та видачею документа про одруження, а ось до храму молоде подружжя не піде зовсім. Ні одна, ні інша дружня і цілком адекватна родина не побажала принести свої принципи та амбіції в жертву й терпимості іншій. Вирішили в жертву принести… Божу благодать, точніше – обійтися без неї. Забули веселяни прості істини вчення Святого Письма: «Хто не зо Мною, той супроти Мене» (Мф. 12:30).

За багатим святковим столом виголошувались щирі тости, грали музики, тамада відпрацьовував, як годиться, щедрий гонорар, молоді під викрики «гірко!» підсолоджували гостям святковий трунок, а на серці більшості гостей залишалась непідсолодженою гіркота невиправданої жертви. «Бо якою ви мірою міряєте, такою відміряють вам» (Лк. 6:38). Мова не йде про конкретний вибір храму для Вінчання – частина гостей почувалася б переможцем, інша – переможеним. Ідеться про одвічні Божі істини: «Віддайте кесареве – кесареві, а Богові – Боже» (Мф. 22:21). Батьки молодої та молодого благословляли іконами молоде подружжя, клали хресне знамення на їх молоді голови, але таїнство Вінчання вирішили обійти стороною. Час, мовляв, покаже справжню цінність патріархатів і розставить все на свої місця… «Наблизьтесь до Бога, то й Бог наблизиться до вас» (Як. 4:8).

Проте, на жаль, ця істина зіграла далеко не зближуючу роль як з новим родом, так і зі Всевишнім. Тон для протиріччя задавали, як правило, батьки: від них залежала матеріальна сторона бенкету, а молодим подружжям керувала Любов. Бо ж Господь то і є Любов – усеперемагаюча і жертовна.

Думається, що недовго доведеться чекати, і одна із половинок нової сім’ї поступиться іншій заради світлого почуття і спасіння душі. І тоді шлях поведе їх до храму Божого, до великої любові Творця. А істина прийде обов‘язково. І підґрунтям тієї істини буде усвідомлення свого місця на Божій землі й приналежність до українського роду, який завжди відзначався мудрістю й терпимістю, совістю та порядністю, успадкованою від славних прадідів. Бо ж сказано саме для організаторів такого весільного святкування: «Коли сліпий водить сліпого, обоє до ями впадуть» (Мф. 15:14).

Волин. єпарх. відом. – 2016. – № 9 (142)