
Мученика Платона (302 або 306). Мучеників Романа, диякона, i отрока Варула (303). Мучеників Закхея, диякона Гадаринського, i Алфея, читця Кесарiйського (303)...
У вересні настоятелем храму Святих апостолів Петра і Павла села Коршовець став отець Руслан Петрук. У розмові він розповів про свій шлях до священства, історію місцевої святині, життя парафії та важливість людяності й підтримки ближніх у час війни.
Невелике село Коршовець береже пам’ять багатьох епох. Свого часу фахівці проводили розкопки і знайдені археологічні знахідки свідчать, що люди селилися тут ще за доби пізнього палеоліту, а згодом розвивали культуру лінійно-стрічкової кераміки та залишили сліди мідно-бронзового віку. Писемний літопис села офіційно розпочався 1526 року. Тоді луцький єпископ Кирило самоправно уклав угоду з князем Чорторийським, обмінявши село Дем’янів на Коршовець, що згодом закріпила королівська грамота. Згадується село і в актах 1561 року: тогочасним опікуном місцевої церкви був єпископ Феодосій Гулевич — рідний дід знаменитої меценатки та громадської діячки Галшки Гулевичівни, канонізацію якої затвердив Священний синод Православної Церкви України. Тож більш детально про село, храм та церковне життя у розмові із настоятелем храму Святих апостолів Петра і Павла отцем Русланом Петруком.
— Отче, у вересні вас призначили настоятелем місцевого храму. Поділіться, будь ласка, своєю історією: звідки ви родом і як віднайшли свій духовний шлях?
— Народився я на Хмельниччині, у місті Нетішин. Мій перший крок до церкви пов’язаний із найсвітлішими спогадами дитинства — за руку з бабусею. Вона в мене напрочуд добра, щира, світла душею і глибоко віруюча людина. Саме вона вчила мене перших молитов, із трепетом розповідала про Господа, Пресвяту Богородицю, про сонм святих угодників та про зміст кожного церковного свята. Так храм непомітно став для мене рідним домом: уже з шести років я почав паламарити біля престолу. Тож коли підійшов час випускних шкільних іспитів, сумнівів не було: я твердо вирішив присвятити життя пастирському служінню. Цьому вибору неймовірно раділа бабуся, щиро підтримали й батьки. Тож я приїхав до Луцька, де вступив до Волинської православної богословської академії. Здобув тут ступінь бакалавра, а згодом — і магістра. Студентські літа стали для мене особливим благословенням: це був час глибоких богословських знань, мудрих настанов викладачів та міцної дружби з однокурсниками, яку ми бережемо й досі. А ще саме в стінах академії я зустрів свою долю — чарівну й мудру дівчину, студентку регентського відділення, яка стала моєю дружиною. А цієї осені переді мною відкрилася нова сторінка служіння: у вересні мене призначили настоятелем храму в селі Коршовець, а також інспектором рідної ВПБА.
— А звідки бере свій початок назва села?
— Історична пам’ять зберегла дві основні версії. Перша — топонімічна: колись південно-східні околиці Луцька займали густі лісові масиви. Освоюючи територію, люди вирубували хащі та корчували пні. Звільнені під обробіток ділянки побутово називали «корчилищами» чи «коршивищами», що й закріпилося у назві населеного пункту. Друга легенда пов’язана з торгівлею. Через ці місця пролягав відомий шлях на ярмарок до Торговиці. Подорожні купці нерідко робили привал у придорожній корчмі, якою володіли єврейські орендарі. Місце відпочинку спершу отримало назву «Корчовець», а пізніше закономірно трансформувалося в Коршовець.
— Що відомо про церкву в Коршівці: коли вона з’явилася та якою була її доля крізь віки?
— Відверто кажучи, я ще не встиг настільки глибоко зануритися в архіви давніх століть, проте місцеві старожили діляться дуже зворушливою історією. На початку минулого століття свого храму в селі не було, тож віряни щонеділі долали шлях на богослужіння до сусідніх сіл. Згодом громада запалилася мрією звести власну святиню: люди згуртувалися й зібрали необхідні кошти. Проте через певні перепони придбати ділянку під будівництво тоді так і не вдалося. Аби зібране не пропало, коршівці передали всі гроші сусідам — громаді села Полонка, де якраз розпочиналося зведення церкви. Справжнє втілення давньої мрії сталося вже за доби незалежної України, ставши знаковою подією новітньої історії села. 1 липня 1996 року було закладено перший камінь сучасної церкви, а вже у 2001-му відбулося величне освячення храму Святих апостолів Петра і Павла, яке звершив митрополит Луцький і Волинський Яків.
— Подвір’я біля храму вражає охайністю: акуратні кущики троянд, запашна лаванда…
— Так, уся ця краса — заслуга нашої парафіяльної родини, яка є напрочуд дружньою та згуртованою. Люди піклуються про святиню як про рідний дім. Стіни храму зігрівають образи, вишиті й подаровані місцевими майстринями, а також барвисті рушники та вишивані хоругви. Парафіяни постійно дбають про внутрішнє оздоблення: нещодавно оновили євхаристійний набір, придбали новий напрестольний хрест і кадило. Окремо зібрали кошти на величну й дуже красиву ікону «Моління про чашу», яку розмістили у вівтарі. Крім того, на частину пожертв замовили образ Божої Матері «Всецариця», а в найближчих планах — замовлення ще однієї святині. Я щиро радію, що Господь дарував таку дбайливу громаду, і щодня молюся, аби наша парафіяльна родина лише міцніла та примножувалася.
— Проте роки беруть своє, і сьогодні святиня вже потребує оновлення…
— На превеликий жаль, це правда. Місцями підлога вже прогнила, тож нагальна потреба — знайти якісні дошки та перестелити її. Церковні розписи, виконані майстрами ще наприкінці 90-х років, також потребують реставрації. Мріємо з часом оновити храмові образи та дати друге дихання іконостасу. Звісно, на такі масштабні роботи потрібні чималі кошти, яких парафія наразі просто не має. Тому рухатимемося крок за кроком, посильними справами. На зимові свята наш церковний хор за доброю традицією піде колядувати, збираючи кошти на потреби храму. Віримо й щиро сподіваємося, що знайдуться небайдужі меценати та доброчинці, які захочуть підставити плече нашій спільній справі. З Божою поміччю та спільними зусиллями ми обов’язково виконаємо все задумане.
— Отче, ми живемо в настільки тривожний і складний час…
— Час і справді сповнений тяжких випробувань. Та я не втомлююся повторювати парафіянам важливу річ: ми звикли вважати гріхом лише пряме зло, якийсь явний поганий вчинок. Проте не меншим гріхом є пройти повз людину, яка опинилася в біді. Гріх — заглушити в собі чуйність і не почути того, хто благає про допомогу. Гріх — це зневажливе, холодне слово, гординя, зарозумілість і, понад усе, душевна байдужість. Іноді найбільше благодіяння, яке ми можемо подарувати ближньому — це кілька теплих слів, погляд без осуду та щира людська присутність.
— Щиро Вам дякую!