Волинська Епархія Православної Церкви України Офіційний сайт
Головна СтаттіВін кличе нас до праці над собою
Статті

Він кличе нас до праці над собою

Архімандрит Константин (Марченко)

Сумною інколи буває правда нашого життя. Відкривши для себе світ віри, знайшовши в своєму серці дивну теплоту – порив до Бога, ми починаємо жити християнським життям. Його натхненність на початках вражає. І ніби все розуміємо, усім чистим та святим захоплюємось. Але в момент, коли дія Божественної благодаті в нас слабшає, – а допущено це ради нашого духовного росту – ми розбиваємось об власну неспроможність жити для Бога так, як хотілось би, як ми собі, в ейфорії першої любові, надумали. Не розуміючи попервах, а що ж відбувається, ловимо себе на речах, які нас насторожують: ми не так жадібно читаємо Святе Письмо і твори отців Церкви, як робили це ще вчора; з часом доходимо до абсурду і розуміємо, що взагалі не хочемо читати нічого «нагружаючого». Ловимо себе на тому, що така жадана нам учора коротка служба сьогодні стала якоюсь сухою і довшою, ніж зазвичай, і потрошки починає бути нам обтяжливою. При цьому, непомітно навіть для свого ж здорового глузду, шукаємо «достойну» причину, щоб у цю неділю не піти до храму, – стомилися як-не-як за тиждень… Стаємо на молитву вдома, але і тут зустрічаємось не з трепетною присутністю Живого Бога, а з цілим роєм думок, які гулом і хаотичністю народжують у серці гірку зневіру (саме таким є стан, коли ми в чомусь або ж у комусь зневірюємося, – стан гіркоти!). Разом з цим приходить відчуття, що ми говоримо самі з собою і нас ніхто не чує…

Маючи так мало досвіду в духовній боротьбі, а заразом з цим чималий запас самолюбства (яке хоче бачити себе успішним, навіть у набутті чеснот), ми розбиваємось об сумну дійсність. Часто, доведені до певного відчаю, – залишаємо молитву або ставимось до неї неналежно (не як до важливої спасительної дії, а як до чергового придатку чи дрес-коду нашого «духовного» життя).

Слава Богу, в такі моменти наш розум починає підказувати нам, що такий стан речей неправильний. Тоді народжується бажання виправитись, але так само розуміємо, що це вище за наші сили. Ось це і є момент, який гарно змалював Силуан Афонський: «тримай свій ум в пеклі, але не впадай у відчай». Тобто правда твого життя, те, що ти бачиш у собі, – жахливо, але це не привід для відчаю. Це момент, коли народжується в тобі справжнє смирення. Стан, коли ти хочеш спастися, при цьому бачиш свою запущеність і неспроможність зробити хоч би щось. І тоді ти волаєш до Бога… І тоді приходить Його допомога. Все, чого Він чекає від нас, – ПОСТІЙНОСТІ! Нам бракує постійності. Постійності у читанні, навіть коли не хочеться; постійності в ходінні до храму, навіть коли важко фізично там знаходитись; постійності в молитві… Нехай молитва ще розсіяна. Це не привід не молитись. Господь, послабивши дію Своєї благодаті, зовсім не хоче нас принизити, ткнути носом у нашу непридатність. Він кличе нас до праці над собою…

Волин. єпарх. відом.– 2016.– № 12 (145)
20 грудня 2016 р.
Інші статті за рубриками: Архімандрит Константин (Марченко)
Архів статей
Сайти нашої
епархії
Сайт нашої
Церкви
Наші
банери