30-ті роки виявилися надто складними для українського народу. Культ особи, репресії, концтабори, нищення церков і повне зубожіння людей. Однак це не могло перекреслити духовності – єдиного, що тримало людей і допомагало вижити. Саме тоді, 5 жовтня 1931 року, народився Іван Панчук, якому згодом судилося вписати свою сторінку в розвиток української держави і церкви. Зростати довелося в бідності, а згодом на війні загинув батько. Мати лишилася з п’ятьма дітьми.
Дитинство
– Я пішла до неї просити, щоб він допоміг пасти худобу, – згадує односельчанка Домна Панчук. Але виявилося, що він не мав навіть чого вдягнути. Ми з сестрою швиденько пошили йому якісь штани – наступного дня він уже вбрався і прийшов. Він не був як чужий пастух, а як рідна дитина.
Іван Панчук з дитинства бував у церкві на Богослужіннях. Це було смислом його життя.
– Якось маленьким, стоячи на молитві, він рукою сперся на крісло, але батько його ремінцем ударив, сказав, що молитися треба всім серцем, а не спиратися і не розслаблятися, – згадує його сестра Ганна Нідзельська. – Я коли приїжджала в Луцьк і бачила, як він ранком молився, все згадую, щоб ще хтось так молився. Завжди на покуті ікона. Не забував про Бога й в армії, а за те, що заколядував, отримав 10 діб відпустки.
– Він не думав одружуватися, але казав, як всі переженяться, то тоді, може, й я женюся, – згадує односельчанка Галина Нецкар. – Женіться вже, хлопці. Жонатим буде веселіше. Але така його доля спіткала, що пішов у лавру. Там весь час молився і приходив: «Казав, хлопці, йдіть співайте. Ви ж – як соловейки всі. І я буду з вами».
А коли йому вже старшому сказали, що якщо він стане монахом, то батькам Бог пробачить усі гріхи, Іван остаточно вирішив піти в монастир. До того ж, збулася давня мрія батька, щоб хтось із дітей став ченцем.
У Почаївській лаврі
29 жовтня 1958 року Івана Панчука постригли у чернецтво з іменем Яків. Через три роки висвятили на священика, а ще через п’ять Яків закінчує Ленінградську духовну академію кандидатом богослів’я. 1969-го возведений у сан ігумена, а 8 серпня 1974 року на прохання керуючого Львівсько-Тернопільською єпархією священноархімандрита владики Миколи (Юрика) Патріарх Пимен призначає отця Якова намісником Почаївської лаври. Відтоді розпочинається нова сторінка в історії монастиря. За 150 років намісник починає капітальний ремонт усіх будівель, і це ледь не стає причиною його загибелі.
Його колишній односельчанин і секретар отець Анатолій Зінкевич згадує, як на одному із Богослужінь до намісника, який під час читання молитви зняв митру, була підіслана невідома жінка. Їй тлумачили, що намісник з однодумцями ведуть лавру в унію. І тому якщо вона зробить убивство – то зробить велику користь для церкви. Гострий, як лезо бритви, сікач обмотали хустиною. І вона мала цим сікачем розрубати йому голову. Який результат планувався – чи зовсім убити, чи паралізувати, – ми не знаємо. Уже на слідстві розповідала, що не знає, яким чином, але сікач з леза повернувся іншою стороною – обухом. Владика захитався. Він думав, що це, можливо, з хорів упав камінець якийсь. І вже вдруге, коли вона хотіла вдарити, її спинили й відправили в міліцію.
Коли майбутній архієрей приїхав на канікули, у лавру його як непрописаного не пускали. І тоді його закрили в Успенському соборі. Цілу ніч він молився перед чудотворною іконою Матері Божої, а коли з’їхалося начальство зачинити собор, голови їм закрутилися і вони забули про свою справу.
Тоді, коли отець Яків уже став намісником, до нього приходили й вимагали віддати ключі, щоб у лаврі облаштувати музей, але він відповідав: «У мене ключі на престолі лежать. І я їх вам не дам. Хочете, маєте силу волі, ідіть самі візьміть». Колись так учинив і преподобний Амфілохій, з яким владика Яків дуже дружив.
Боротьба за Українську Церкву
Завдяки старанням владики Якова Почаївська лавра постала у всій своїй красі. Він, можна сказати, її цивілізував. Святиня сяяла золотою перлиною, наче вказуючи грішникам на праведний шлях. За такі результати, здавалося б, мали носити на руках. Але коли він став переконувати братію в необхідності створення Української Помісної Православної Церкви, деякі ченці повністю проігнорували його заслуги – і перед владикою постала загроза вигнання. Його келію швидко оточили.
– Він встиг вийти з корпуса, – згадує отець Анатолій Зінкевич. – І коли хтось із людей крикнув, що Яків втікає – бий Якова, лови Якова! – вони побігли всі в корпус, а владика тим часом боковою доріжкою встиг пройти до воріт і таким чином врятувався. З ним залишилась панагія і 900 рублів, за які тоді не проживеш. Єдине щастя, що я після виїзду на візитацію не загнав машину на територію. Ця машина нам потім довгий час прослужила.
– О 4 ранку чую, стукає хтось до хати, – підхоплює розмову настоятель Свято-Михайлівського храму в рідному селі Лосятин отець Іван Мазурчук. – Відкриваю двері, бачу його перед собою, сумного, засмученого. Кажу: «Що таке? Благословіть, владиченько». А він благословив і каже: «Мене вигнали із лаври». Звичайно, ми прийняли його, сніданок дали. Поклали спати. Коли прокинувся, то про все розповів: «Оскільки вони знали, що я їх схиляв, що на Україні мусить бути українська церква, вони все влаштували мені». Під час сніданку побачив, як у мене дуже гарно цвіла квітка. І я так глянув, кажу: «Владико, що це за ознака?» А він подивився, каже: «Це досить хороша ознака. Значить, наша церква розквітне, наша церква укріпиться, і благословення Боже видно в ній. Промисл Божий». І я так душевно зрадів. І він дійсно з цього часу поїхав до Києва, і з Патріархом Філаретом він ці питання обговорював. І розказував, як вони ридали, плакали, що все так діється підступно, безбожно, але з цього часу церква наша стала організовуватись.
Незважаючи на те, що лавра так несправедливо вчинила з владикою, він ніколи ні на монахів, ні на саму лавру не говорив нічого поганого. Він завжди мав її як велику святиню, а про монахів казав: «Ну що зробиш – прийде час і вони зрозуміють, що українська церква повинна бути, має право бути. Українська церква – це та церква, яку благословив Бог українському народові».
Треба було довести правоту своєї позиції, гуртувати навколо себе священиків, адже духовенство було розділене. Архієреї, які спочатку підтримали створення Київського Патріархату, зреклися своїх підписів. Довелося все розпочинати спочатку.
– Рішенням Священного Синоду він був призначений єпископом Тернопільським і Кременецьким, – говорить колишній секретар владики Якова отець Анатолій Зінкевич. – І погодившись зі мною, що легше буде розпочинати Київський Патріархат у західному регіоні, ми з ним поїхали. І зрозуміло, що приїхали в нікуди. У моїй квартирі, де лежала паралізована мама, була купа своїх клопотів, у двох кімнатах зробили єпархіальне управління.
Єпископ Всеволод передав йому архієрейську мантію. Таким чином він показав невизнання заборон московським собором українських архієреїв. І такий явний вчинок представника Вселенського Патріарха говорило і про ставлення Вселенської Патріархії до подій навколо Української церкви Київського Патріархату.
Владика як архієрей не поводився зверхньо. Поки я ходив по хліб, то він тим часом, маючи хист до приготування їжі, усе встигав зробити. Я довше купував хліб, а він тим часом встигав приготувати їжу. І щоб я не почувався незручно, все заохочував такими словами: «Ви знаєте, щось тут вийшло. Давайте спробуємо». Він створював таку ситуацію, щоб я не відчував дискомфорту. Його простота душевна завжди проглядалася.
– Ми ходили на треби разом, – продовжує спогади отець Анатолій. – Коли я пропонував, щоб він хрестив, він казав: «Давайте ви будете хрестити, а я поспіваю вам». Бувало, одного разу я хрестив – він співав, іншого – він хрестив, я співав. Зрозуміло, що коли була подяка, ми використовували на двох. Це говорить, що людина мала глибину скромності, простоту душі, розуміла, що благодать Божа – Богом дарована благодать, а не щось привласнене. Інколи ми читали правила в квартирі, а частіше – на вулиці під час прогулянки. Напевне, це надокучило жильцям, і жінка, відчинивши вікно, обурилася: «Бурмочуть тут, ходять ті попи, самі не сплять і не дають іншим спати». Він так промовчав, потім вибачився, став на східці, перехрестився і сказав: «Дай, Господи, їм спокійно доспати, поки ми тут молимось. Щоб вони не сердилися на нас».
За заслуги перед церквою 1993 року владика Яків був піднесений до сану архієпископа, а ще через два – до митрополита. Від 12 квітня 1995 року керував Луцько-Волинською єпархією. Був нагороджений орденами рівноапостольного князя Володимира І і ІІ ступенів. Мав нагороди Єрусалимського і Румунського Патріархатів.
Останні дні життя митрополита
Останні дні свого життя владика дуже хворів. Священики розповідають, що за два тижні до смерті, виходячи з собору, він сказав: «Мабуть, то була остання моя літургія». 15 березня 2004 року він виїхав у Київ на лікування. Помер у лікарні «Феофанія».
– Якраз перед тим я приїхала в Луцьк до сина, – згадує односельчанка митрополита Галина Нецкар. – Підійшла до семінаристів: «Прошу, чи є владика Яків?» А вони до мене: «Він нікого вас не прийме, бо від’їжджає в Київ». Але знайшовся мій син і завів до владики на благословення. «Ангела-хоронителя, бо їду в Київ. Шкода, що вашого чоловіка нема». Ще питали семінаристи: «Владико, як ви сидите?» – «Як барон сиджу». Перехрестив, благословив дорогу – поїхали.
Він ніколи не виїжджав без мощовика, котрий носив з собою. Це такий був хрест, в котрому були мощі святих отців. І не раз казав, що «я людина грішна, але є Бог святий і є молитви угодників Божих, які не дадуть мені загинути наглою смертю».
Владика Яків спочив у Бозі воістину на святій землі, яку прославили своїми подвигами угодники Божі. Очевидці розповідають, що коли його відспівували у Володимирському соборі, в небі з’явився хрест. Відійшов у вічність великий духівник.
