Австрія та її столиця є знаковим місцем для багатьох українців не лише через культурні принади, а й через давню історію зв’язків. Наприклад, греко-католицька парафія св. Варвари працює у Відні з середини ХІХ століття. При цьому українська православна громада довго не з’являлась у столиці, допоки вірянам вистачало православного собору Російської Православної Церкви. Війна змінила цю ситуацію і ось уже більше двох років поспіль у серці Австрії діє парафія Покрови Пресвятої Богородиці УПЦ Київського Патріархату, про історію якої РІСУ розповів її настоятель, священик Микола Лесюк.
Перша служба відбулась після звернення православних українців до Київського Патріархату 9 листопада 2014-го року, у приміщенні Української школи «Ерудит», яка стала своєрідним храмом. Тоді настоятелем новоствореної віденської парафії Покрови Пресвятої Богородиці був інший священик, а вже у січні наказом архиєпископа Рівненського і Острозького Іларіона, головою Управління зовнішніх церковних зв’язків Київського Патріархату, туди призначили о. Миколу Лесюка з Луцька. Повертаючись думками у ті дні, священик бачить в усьому розвитку пряме втручання Боже, адже за всіма показниками парафії могло і не бути. Сьогодні громада налічує близько 20-30 активних вірян, для яких важливою складовою залишається суспільне служіння та постійне спілкування.
– Розкажіть, будь ласка, як починалась парафія. Адже ви почали своє служіння в Австрії досить нещодавно?
– Перший раз я приїхав сюди після Водохреща, два роки тому. Українська діаспора гарно подбала, бо знайшли приміщення для богослужінь, поки воно не було продане. Потім були певні складнощі з місцем для богослужіння, оскільки це місце мало бути вільним в неділю і ми дуже хотіли, щоб Служба відбувалась у храмі. Тоді я постійно шукав притулок для нашої парафії.
Назвати це по-іншому як втручання Боже я не можу, тому що перший храм, до якого я зайшов – римо-католицький – і став нашою «домівкою». Незнайомий австрійський священик погодився давати нам ключі від храму, де ми могли б співслужити абсолютно безкоштовно. Я прийшов до нього, розповів про українську громаду, що для нього було новиною, зокрема як і активна діяльність УГКЦ у Відні. Для нас було дуже важливим, щоб ми могли фінансово оплатити послуги храму. А тут отець Норберт, який вперше бачить мене у житті, буквально одразу погоджується надавати нам приміщення абсолютно безкоштовно. І з того часу ми там служимо, Богу дякувати.
Кожного разу, коли людина опускається до якихось планів, починає думати як воно буде завтра, як далі, то в такі моменти просто відчуваєш Божу руку, яка бере, витягує і ставить на той рівень, на якому ти повинен бути. Для цього потрібна віра і повна довіра Богові. Я думаю, що це діло Боже, воно являє велику милість до людини. Я маю на увазі не себе чи нашу парафію, але тих людей, які приходять на богослужіння. Нам переповідали ще під час семінарського навчання таку фразу: заради однієї людини Бог може змінити історію держави, якщо людина може спастись. І я собі дозволяю ту думку, що заради кількох людей Бог проводить такі дивні речі такими способами.
– Як звучав запит від діаспори і чому звернулись саме до Київського Патріархату?
– Докладно я цього не можу сказати, бо я був не першим священиком. Але загальні настрої були такими, що велику роль зіграла агресія Росії. Оскільки люди, які відносять себе до православних християн, раніше ходили у православний храм РПЦ. І багато хто з них, дивлячись на всі події та неправду, які коїлись з того часу, не могли більше там молитись. Вони не мали нічого проти священика чи Церкви, але знаючи про агресію з боку Росії, де вбивають наших людей, вони втрачали молитовний настрій. Я думаю, що це і було найважливішим моментом для запиту.
Моя основна тут турбота окрім богослужіння — це спілкування з людьми. Оскільки специфіка моєї парафії в тому, що не всі наші віряни раніше були знайомі з церквою. Для них поняття Бога лише відкривається. І ми можемо говорити про елементарні речі, починаємо з найпростішого. Але з Божою поміччю цей рівень дуже швидко піднімається і ми переходимо до суттєвих питань, які допомагають людині знайти Бога.
Це мене дуже радує, тому що сам я зростав в релігійному середовищі, де дідусь був дяком, як і мамин брат, я постійно був у церкві – тому я бачу різницю у середовищі. Як говориться в одній притчі: велика кількість народу в храмі, а з них дійсно молились лише пару чоловік. Щось подібне відбувалось у ті часи дитинства. Люди йшли до церкви, тому що треба, щоб себе показати та на інших подивитись. А тут ми бачимо зовсім інше: людина приходить до церкви, бо шукає Бога. І та людина, яка не була церковною, може ніколи і по-справжньому не задумувалась над духовними питаннями, починає змінюватись – більша частина моїх парафіян є саме такими. І це дуже радує та дає наснагу, тому що завдання священика – це не кількість парафіян у храмі, але їхня якість. Основним завданням є донести Христа будь-кому, хто приходить. Подати людині поняття Бога, поняття турботи Божої про людину і таким чином укріпити віру або дати поштовх до того, щоб людина сприйняла це як реальність. Потім зароджується найперше надія, а згодом і віра. Якщо бажання є щирим, то Дух Святий діє, і це є найбільша нагорода для священика.
– Чи не виникло проблем з керівництвом РКЦ, чи не було додаткових питань з боку отця Норберта?
– Цього я точно не знаю, ніколи не чув претензій і цим не цікавився. Я вважаю, що людина, яка дійсно вірить, вона сприймає ці питання зовсім по-іншому. Якщо він сам шукає Христа, шукає Бога, він не може заборонити іншому також прийти помолитись та прославити Бога. До мене не виникало жодного питання і це не припиняє мене дивувати по сьогодні. Я вважаю якимось натхненням від Бога, найперше, мені прийти в той храм, а йому погодитись на моє прохання без жодних питань і дати нам доступ до храму. Від наших парафіян я чув певні розмови, що інші храми не хотіли нас пускати, бо ми «не канонічні», але зараз ми такого ставлення до себе не відчуваємо.
– Це величезна довіра. А як часто Вам вдається приїжджати до Відня?
– Кожної неділі у нас не виходить і це фізично важко. Богослужіння відбуваються раз або два на місяць. Якщо є великі свята, то ми обов’язково тут і служимо.
– Ви згадували про акцент на бесідах та спілкуванні – як саме це відбувається?
– Ми не робимо церковних груп, але потреба у спілкуванні завжди є. Окрім богослужіння я спілкуюсь приватно, особливо якщо я тут знаходжусь довше. Можемо і щодня говорити з парафіянами – чи телефоном, чи особисто зустрічаємось. Якщо у є когось потреба, то я завжди відкритий до розмови. Я своїми немічними силами намагаюсь пояснити, як ту чи іншу ситуацію бачить Бог, і донести те, що Бог не покине в жодному випадку, тільки якщо сама людина не відвернеться від Нього. Такі спілкування дають надзвичайно багато. Але як я собі зауважую, навіть таке спілкування хоч і дуже потрібне, але набагато більше людина отримує під час Літургії, якщо вона сповідається і причащається – тут уже діє СамХристос. І певні речі людині відкриваються і вона дивиться по-іншому на життя.
– А в Україні продовжуєте служіння? Де саме?
– Часом я служу в Луцьку, інколи можу послужити навіть у себе вдома – поїхати на Прикарпаття і там також долучитись до Літургії. У всіх таких поїздках віддаєшся на волю Божу. Чомусь Бог вибрав мене і поставив тут, мене недостойного – причин не знаю, але Він знає краще, де і кому варто бути. Так формується, огранюється душа і як каже апостол Павло, навчаючи інших вчишся і сам. На деякі речі і у мене змінюється погляд і себе бачиш в іншому ракурсі – таким чином Він виховує, працює і над тобою.
– Чула чимало про ваші благодійні акції, зокрема вашої дружини – пані Валерії Лесюк. Як вдавалось організовувати за кордоном, знаходячись в Україні?
– Всі наші акції можна охарактеризувати просто – як би це не звучало – лише проводом Божим. Усі вони починаються в голові Валерії, яка фонтанує ідеями. І практично з нічого нам вдається зробити захід, який є корисним для тих, хто потребує. Їх було надзвичайно багато позаду.
Найбільше мені запам’яталась табір для родин українських військовослужбовців, загиблих та поранених. Ми гарно продумали реабілітацію для дружин воїнів з дітками у Карпатах та почали збирати кошти. Майстри народної творчості надали нам свої сувеніри, які ми привезли в Австрію та зробили ярмарок, щоб зібрати гроші на проект. Тоді ми усе прорахували – скільки і чого потрібно для відпочинку родин, продемонстрували роботу голові ГО "Волинський координаційний центр допомоги бійцям АТО" Інні Голдованській, але ніхто з нас не побачив значної помилки – ми тоді думали, що нам потрібно всього 300 євро. На ярмарку ми ці кошти зібрали і тільки потім зрозуміли, що це лише на одну родину, а у нас їх цілих десять. Але процес запущений, усе замовлено і зупинити ми це не можемо. Ніколи не знаєш, що робити у таких ситуаціях. Але за два тижні нам вдалось залучити благодійників, щоб зібрати більшу частину суми. Коли ми везли родини у Карпати, то завдаток за проживання був, але повної суми за перебування не було. Ми їдемо туди, заплативши аванс, шукаючи гроші для повної оплати, хоча нам і так зробили гарну знижку. Вийшло так, що спочатку це було шоком для всіх, але з Божою поміччю, з підтримкою благодійників за день до виїзду з бази відпочинку ми нарешті зібрали всю суму та повністю розрахувалися. Це лише один подібний випадок прорахунку, але практично всі наші акції так і відбуваються – з нічого. Десь Бог може послати людину, десь іншу поміч – і по ниточці ми збираємо спільне і це дає величезну наснагу – коли бачиш задоволених людей, світлі дитячі очі, які хочуть бачитись знову і знову.Найпростіше, з того, що ми робимо – це обмін подарунками. З початку війни, коли з’явились загиблі військовослужбовці, ми звертаємо увагу на їхні родини. Переважно на сім’ї з дітьми, намагаємось для них робити приємності. Останній раз це була різдвяна акція – Теплий подарунок – коли дітки з України робили сердечка для ровесників у Відні, а ті збирали допомогу у відповідь. Вони підписували різдвяні вітання і робили обмін через парафіян, відписували дітям персонально. Ми намагаємось, щоб подарунок з Австрії був додатковою підтримкою – це може навіть бути і проста пожертва, на яку ми знайдемо річ за потребою. Це найпростіше, що можемо дистанційно зробити.
– А як щодо «Віденського смайлика»? Знаю, що це раптово готувалось до друку і тепер маєте український дитячий журнал для Австрії.
– Назва журналу народилась дуже давно, у Валерії, і ми вирішили втілити ідею у життя. Десь за три тижні до моєї великодньої поїздки виникла думка все ж привезти україномовне видання для молодшої діаспори. Минуло всього кілька годин роздумів, коли ми вирішили братись за справу і почали його робити. Ми з дружиною наповнювали журнал разом, а також залучили двох авторів – Наталю Гуркіну та Ольгу Міцевську, які безкоштовно поділились з нами своїми художніми творами. Виникло питання оформлення – і ми запросили луцьку активістку Наталку Скибу, у якої чоловік два роки в АТО, а на руках дві дівчинки. Вона ще й активна у Волонтерському русі «Меценати для солдата», роботи вистачає. Зайнятість була шаленою, лишався тиждень, але нічого не було – при цьому ми потребували пару днів на друк. Руки опустились, вирішили, що цього разу видати журнал не встигнемо. Наталка ж категорично відмовилась і сказала, що доробити мусить - і за пару днів журнал на 16 сторінок був готовий. Яким чином – мені це невідомо. У нас лишалось два дні на друк і журнал з типографії ми забирали у день мого виїзду. Як це назвати? Я не знаю. Напевно, що втручання Боже. Нам вистачило коштів на друк 20 примірників, які ми презентували в українських суботніх школах, у Посольстві України в Республіці Австрія. Нас дуже надихнула реакція дітей, так що зараз ми працюємо над другим номером. У планах робити новий випуск кожного місяця, тільки мріємо про оплату роботи нашого дизайнера. У нас девіз такий: робимо, що можемо, а далі покладаємо надію на Бога, який скерує.
