Поблизу Єрусалима знаходилося селище Віфанія. У ньому жив Лазар із двома сестрами –Марфою і Марією. Господь часто відвідував це благочестиве сімейство. Одного разу Лазар захворів. Марфа та Марія послали сказати про це Ісусові Христу. Ісус відповів: «Ця хвороба не на смерть, а на славу Божу». Минуло два дні. Спаситель сказав учням Своїм: «Друг наш Лазар помер» і рушив з ними до Віфанії.
Прийшла і Марія з родичами та знайомими, впала до ніг Ісуса і говорила: «Господи, якби Ти був тут, не вмер би мій брат». Бачачи їх печаль, Христос просльозився. Коли підійшли до печери, де був похований Лазар, Господь повелів одвалити камінь від входу в печеру. Він звів очі до неба і, помолившись, голосно кликнув: «Лазаре, вийди!». Померлий вийшов із гробу, обвитий, за тогочасним обрядом, по руках і ногах пеленами, обличчя його було пов’язано хусткою. Багато з юдеїв, що бачили це чудо, увірували в Ісуса Христа.
Звістка про це приголомшливе диво громом рознеслася по Юдеї...
Саме після воскресіння Лазаря первосвященики та фарисеї приймають остаточне рішення вбити Ісуса. Час їх наближається. Настає влада темряви, а з нею й останні дні земного життя Спасителя.
Воскресінню Лазаря частково присвячено увесь шостий тиждень Великого посту: у піснеспівах з понеділка по п’ятницю багато разів згадується про це чудо та події, що передували йому.
Богослужіння в Лазареву суботу відрізняється незвичайною проникливістю, значущістю. На Вечірні співається стихира «Душекорисну закінчивши Чотиридесятницю», що знаменує її закінчення. На Утрені лунають деякі недільні піснеспіви, що прославляють Воскресіння Христове: це тропарі «Ангельський собор здивувався», піснь «Воскресіння Христове бачивши» тощо. А на Літургії цієї суботи замість «Святий Боже» співають «Ті, що у Христа хрестилися, у Христа зодягнулися» – тому що в давнину цей день разом із Великою суботою був переважно хрестильним. І якщо Великої суботи у Візантії хрестили дорослих, то Лазаревої – дітей. Тож багато візантійців цього дня також відзначали день свого хрещення.
