Із тридцяти трьох зафіксованих Євангелієм чудес Ісуса Христа третина відбулася в місті Капернаумі. Одне з капернаумських чудес сталося одразу після Нагірної проповіді.
Про це у Святому Писанні сказано так: «А як увійшов Ісус до Капернаума, підійшов до Нього сотник і благав Його: Господи, слуга мій вдома лежить розслаблений і тяжко страждає. І говорить йому Ісус: Я прийду і зцілю його. Сотник же у відповідь сказав: Господи! Я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою; але промов тільки слово, і видужає слуга мій. Бо і я – людина підвладна, але, маючи під собою воїнів, кажу одному: іди, і йде; і другому: прийди, і приходить; і слузі моєму: зроби це, і зробить. Почувши це, Ісус здивувався і сказав тим, що йшли за Ним: істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри. Кажу ж вам, що багато прийдуть зі сходу й заходу і возляжуть з Авраамом, Ісааком і Яковом у Царстві Небесному. А сини Царства вигнані будуть у пітьму непроглядну: там буде плач і скрегіт зубів. І сказав Ісус сотникові: іди, і, як вірував ти, нехай буде тобі. І одужав слуга його в ту ж мить» (Мф. 8:5–15).
Піклуючись про свого слугу (раба), капернаумський сотник здивував Христа своєю вірою і смиренням. Досягаючи певного суспільного статусу, титулу або керівної позиції, багато людей переповнюються гординею, пишаються своїми успіхами та переоцінюють особисті можливості. Римським солдатам прищеплювали високу самооцінку та впевненість у вищості завойовників над підкореними народами.
Проте сотник був винятком. Його слова відкривають глибину смирення душі: «Господи! Я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою; але промов тільки слово, і видужає слуга мій». Приклад сотника вчить, що істинно віруючі бачать власні недосконалості та визнають себе негідними в очах Божих. Натомість грішники вважають себе гідними й виправдовують власні беззаконня.
Євангельське читання цієї неділі закликає нас укотре подумати над своїм духовним буттям та утвердити нашу віру в божественність і спасенність описаних подій. Сотник, безперечно, прибув до Палестини язичником, служив поганській Римській імперії, але там, у Галилеї, в нього в душі сталися певні зміни. Живучи серед юдеїв він відчув правильність єдинобожжя, – істини, що зберігалася у єврейському народі з часів прабатьків і патріархів. Бо, згідно Євангелієм від Луки, цей сотник побудував навіть синагогу за власний кошт і за те став там шанованим. Він вважав себе недостойним, щоб Господь увійшов до нього, але став більш достойним, ніж будь-хто інший, бо Христос увійшов у дім його серця й подарував йому мир і можливість успадкувати Царство Небесне.
Але що керувало цією людиною? Віра, тільки глибока, щира віра. А ще – милосердя і співчуття, яке він проявив до свого ближнього, бо став подібним до євангельського доброго пастиря, що покинув дев’яносто дев’ять овець – у даному випадку воїнів – і пішов, щоб попіклуватися про одного. Це приклад смирення і християнського життя, приклад, який показав не єврей і цим долучив себе до вибраного Авраамового народу, духовного народу. Саме таким людям обіцяно Царство Господнє.
Православна Церква вимагає тяжкої праці над собою, вимагає боротьби з власними гріхами. Вона закликає до смирення, до терпіння і до інших християнських чеснот. А вони даються нелегко. Часто християни падають під натиском спокус, але потім піднімаються і йдуть до Христа, до Царства Божого. Недаремно Господь сказав, що Царство Боже досягається силою, і ті, хто докладає зусиль, досягають його.
Прославлення і пізнання Бога – це ті два чинники, що повинні нами керувати, і ми повинні направити всі розумові й душевні сили на досягнення віри в промисел Божий над нами. І коли будемо мати хоч частину тої віри, що була в сотника, то зможемо досягнути духовної досконалості, спасіння власної душі.
