Консервативною упередженістю є думка, що на іконі не малюють портретів. Міфом та вигадкою фанатиків є твердження про те, що іконописець не має права зображати себе на іконі. Безперечно, він не повинен створювати ікону себе самого. А включати свій молитовний образ у сцену священної історії, духовно переосмисливши своє перебування при цій події, або подавати себе як донатора і молільника біля образу Ісуса, Богородиці чи котрогось святого було традиційним в історії християнського сакрального мистецтва.
Нерукотворний Образ Ісуса Христа є точним відбитком священного лику, тобто його портретом. За переказами, першу рукотворну ікону намалював св. апостол Лука, зобразивши з натури Пресвяту Богородицю. Подальші відображення цих ікон є копіями перших портретів, по-церковному – їх списками. Кожна смертна людина створена за подобою Божою, отже, її лик – творіння Господа. Іконописець, малюючи своє зображення на іконі, увічнює власну молитву.
Видатний волинський іконописець, ієромонах Білостоцького монастиря Іов (Кондзелевич) був не менш видатним богословом і знавцем християнських іконописних канонів. Він залишив на іконах живописні автопортрети як заклик до глибокої віри та молитви. Висока духовна просвітленість отця Іова спонукала його бути громадсько активним борцем за українську культуру в складні часи протистоянь Католицизму і Православ’я, спровокованих егоїстичними прагненнями панівного класу Польщі. Майстер пензля шукав і знаходив свої геніальні рішення іконописних композицій. «Бо як людина мислить, таким і постає перед нею світ. Для невігласа Всесвіт – лише безладне нагромадження випадковостей, для мудреця – це могутня і досконала гармонія» (А. Клізовський). Отця Іова хвилювала несправедливість історичного процесу, він глибоко вболівав за результати національно-визвольної боротьби українського народу, які, на жаль, не принесли на західні землі України здійснення його ідеалів. Врятувати від загибелі і поневолення могло лише компромісне протистояння, а не пасивність і консерватизм. Зберегти незалежність і стійкість українського духу допомагали новостворені школи, друкарні, гуртування у православні братства.
Суттєвою ознакою часу було поширення у Європі стилю бароко, а в іконописі – нового типажу, а саме портрета. Отже, цікавість до європейської культури перемагала і в православному церковному мистецтві. Зросла значимість людського життя, людина сприймалася, за висловом Феофана (Прокоповича), мікрокосмом, «малим, або взятим у зменшеному вигляді світом». Розквіт барокового мистецтва розвинувся на гуманістичних ідеях, які звеличували людину і її розум. Основне місце в творчості Кондзелевича належить людині, образ якої сповнений глибокого внутрішнього життя і благородної краси. Його ікони мають гуманістично-філософський характер з поглибленою психологічною характеристикою, бо він тонко відчував людські болі й переживання.
Войцех Дзєдушицький, перший дослідник іконостаса церкви Воздвиження чесного хреста з монастиря Скит Манявський, що на Івано-Франківщині (знаного як Богородчанський іконостас), виконаного отцем Іовом (Кондзелевичем), першим звернув увагу на лик одного з дияконів, зображених на іконі «Успіння Богородиці» та зробив припущення, що це автопортрет майстра (див. мал. ліворуч). Лик вирізняється яскравими індивідуальними рисами обличчя, зверненим до глядача поглядом і покладеною на груди рукою. На лівому плечі зображеного бачимо червону смугу дияконського ораря. Подібне модельне вирішення його одягу – зеленого дияконського стихаря – і зараз можна зустріти на Прикарпатті. Рука, піднята до грудей, не зухвала вказівка своєї персони, а смиренне моління покірного служителя. Заглиблений погляд говорить глядачеві: молюся разом з тобою. Рука, покладена на серце, з давніх часів означала спілкування земного з небесним, долучення до світла істини. Коли людина звертається з молитвою до Бога, то в цьому діянні бере участь людське серце, а не розум. Молитва, що виходить від розуму, своєї цілі не досягає. Подібний жест бачимо на багатьох найдавніших іконах.
Доктор мистецтвознавства П. М. Жолтовський, який очолював експедиції щодо виявлення пам’яток культури у храмах Волині у 80-х роках ХХ ст., віднайшов багато ікон, створених Іовом (Кондзелевичем). Учений висловив думку про його автопортрет на іконі «Спас Вседержитель» з церкви села Городище Луцького району (експонується в Музеї волинської ікони). Не важко впізнати його в зображенні серафима біля правої ноги Спасителя. Індивідуальні ознаки автопортрета: довгообразість, особливо завужена нижня частина обличчя, невиразні вилиці, тому щоки здаються впалими, ніс тонкий, довгий, з м’якою горбинкою і малими ніздрями, кінчик носа злегка відтягнутий униз, невеликі вуста, чітко окреслені повіки великих очей, м’яка дуга тонких брів. Волосся довге, русяве, хвилясте, зачесане посередині на проділ. Вуса і борода світліші (можуть бути нечіткі через потертості живопису).
Ознаки автопортрета впізнавані на іконі «Покрова Богородиці» з села Дорогиничі Локачинського району (нині в експозиції Музею волинської ікони). Це крайній справа чернець у чорних кокулі й мантії та з довгою сивою бородою. Його лик подано майже у фас, вражають промовисті великі очі (див. мал. праворуч).
Та найбільший за розміром і найкрасивіший свій портрет майстер залишив на храмовій іконі «Воздвиження чесного хреста» зі Скиту Манявського, яка нині експонується в Національному музеї у Львові. Розпізнати його вдалося нещодавно. У лівому нижньому кутку ікони зображено на повний зріст святого рівноапостольного Костянтина Великого (див. мал. по центру). Його голова благоговійно дивиться вгору і повернута на три чверті до центру ікони, де знаходиться хрест Господній з атрибутами мученицької смерті Ісуса Христа. Молодий лик святого вражає красою і витонченістю, його риси відповідають уже знаному автопортрету, змінено лише ракурс: голова та очі підняті вгору. Руки схрещені на грудях, у правій він тримає скіпетр. Чому саме так намалював цей образ іконописець, чому насмілився подати свій портрет на образі св. Костянтина?
Дозволю висловити свої міркування. Ікона підкоряється духовним законам і передає правду внутрішню, духовну. За твердженням Діонисія Ареопагіта, християнське мистецтво віднайшло спосіб активного перетворення дійсності, завдяки чому в земному часі та просторі закарбовано вищу реальність. Григорій Нісський вважав, що цінність художнього образу полягає у відтворенні конкретних рис особистості, бо кожна людина є унікальним творчим актом Бога. В цьому християнська культура протистояла абстрактній космології язичництва. На іконі Воздвиження Кондзелевич подає себе у стані молитви до чесного і животворчого хреста Господнього. І молиться він разом із св. Костянтином, бо просить його заступництва перед Господом, тому їх обра’зи наче накладені один на одний. А за що молиться автор ікони, підказує нам образ св. Костянтина зі скіпетром у руці, хоча за традицією його зображали з хрестом. Можливо, думки автора ікони були про мудрого правителя, який необхідний українському народу. Патріотична українська еліта, до якої належав Кондзелевич, прагнула бачити Україну незалежною і соборною державою. В народній пам’яті жили славні часи рівноапостольного князя Володимира Великого, хрестителя Русі. За відродження української слави молиться на цій іконі Іов (Кондзелевич).
Створення іконостаса (у межах 1698–1705 років) збіглося з переломним в історії України часом, коли гетьман Іван Мазепа намагався втілити свої таємні державницькі плани, використавши арену Північної війни. За припущеннями дослідників, Іов (Кондзелевич), перед тим, як розпочати роботу над іконостасом у Скиті Манявському, побував у Києві, де відчув дух перемін, який вселяв надію на щасливе майбутнє України. Не випадково верхній одяг святого Констянтина так нагадує червоний оксамит гетьманського кунтуша. Народ чекав свого сильного правителя, борця за порятунок християнських душ і захисника від Речі Посполитої і Царської Росії.
Унікальний іконостас церкви Воздвиження чесного хреста зі Скиту Манявського ввібрав усю складність політико-ідеологічних проблем свого часу. Він пронизаний глибокими патріотичними почуттями, високими ідеями про благородне призначення людини. Творець цього рукотворного дива «недостойний ієромонах» Іов (Кондзелевич), майбутній ігумен Луцького Хресто-Воздвиженського монастиря, залишив нащадкам на своїх іконах сокровенні заповіді й молитви.
