«Пане Іване» чи «Іване Петровичу»?
Віктор Іванович Гребенюк, член Спілки християнських письменників України

– Ніяких по батькові! Ми йдемо в Європу, там по батькові
нема.
– Тільки ім’я й прізвище! Пан такий-то і все! По батькові
– це совковість і русизм.
Подібні розмови доводилося чути не раз і не двічі. Та цікаво
розібратися безпристрасно, відколи ж українці стали
називати себе по батькові.
Розгорнімо «Велесову книгу», з дохристиянських часів (якщо
для когось це авторитетне джерело). Називання по батькові, т. зв. патроніми,
додаванням до імені батька суфікса –ич
зафіксовано вже тут: «А по тій добі були сімдесят князів наших, / як Мезислав,
Боруслав, Комонебранич…»
Розгорнімо «Літопис руський» – для чистоти експерименту не
«їхній», Лаврентіївський, а «наш», Іпатський список. У ньому тьма-тьменна
іменувань по батькові. Всі незліченні князі («І Давид Ігоревич, і Василько
Ростиславич, / І Давид Святославич…», «В’ячеслав Ярополчич, / І Ярополк
Володимирич»); а також численні княгині й князівни (Звенислава Всеволодівна,
Рогнідь Рогволодівна, Свобода Кончаківна, Дубровка Юріївна, Любава Дмитрівна
і т. д., і т. п.); а також бояри (Давид Вишатич, Держикрай Володиславич, Добриня
Андрійкович, Іван Творимирич, Славн Борисович…) іменуються, як бачимо, по
батькові. Трапляються такі називання й людей нижчих верств суспільства:
дружинників (Клим Христинич) і навіть простолюдинів («Сновид Ізечевич, конюх
Святополків»). Зауважимо, що це – сáме називання по батькові, а не подібні до
них прізвища, бо прізвищ тоді ще не було.
Розгорнімо «Слово о полку Ігоревім»:
«Ольговичи, храбриї князі,
доспіли на брань!
Інгварь, і Всеволод,
І всі три
Мстиславичі…»;
«Слава Ігорю
Святославичю,
Буй-туру Всеволоду,
Владими’ру Ігоревичу!»
Як бачимо, далеко перед будь-яким російським впливом
і взагалі появи Росії чи хоч би Московії наші предки називали себе по
батькові.
Видатний мовознавець Іван Огієнко (митрополит Іларіон) свого
часу писав: «Дехто вважає звертання по батькові… впливом російської мови. Це не
так. Патроніми вживались і в добу Київської Русі, навіть у західному
Галицько-Волинському князівстві; відомий, наприклад, князь Данило Романович…
Польський вплив витіснив, особливо на Зах. Укр., звертання по батькові, але
і тут у народній мові воно трималось постійно…»
То скажіть, при чім тут «совок»?
А «совок» насправді міцно присутній. Нас дуже довго навчали,
що, мовляв, український народ з’явився тільки в XIV cт., від початків козацтва,
перед тим же наша історія нібито й не зовсім наша, так лише – «спільна колиска
трьох братніх народів». І це настільки в’їлося в підсвідомість, що проявляється
і під синьо-жовтими прапорами: все, пов’язане з Руссю, здається декому не своїм,
українським, а «русским».
Тож не цураймося цього складника нашої прабатьківської
спадщини, шановні батьковичі й батьківни! Може, й на нас не перерветься наша
давньоруська традиція.
Волин. єпарх. відом.– 2017.– № 6 (151)