Волинська Епархія Православної Церкви України Офіційний сайт
Головна СтаттіПро цнотливість, куріння та гріхи монахинь: відверта розмова з черницею з Волині
Статті

Про цнотливість, куріння та гріхи монахинь: відверта розмова з черницею з Волині

Віка Вегера-Абрамович

Вона обожнює жовті квіти та котів. Здавалося б, звичайна – щира, усміхнена, приємна, коли говорить – мурашки по шкірі. Але водночас незвична, бо вже 20 років носить чернече вбрання. Наша сьогоднішня розмова із сильною, доброю та щирою. Знайомтеся: Марія Ігнатенко.

Коли вона вирішила стати монахинею, їй було 25 років. Тоді вона була одружена і проживала в Києві. Через 6 років спільного життя з чоловіком вона вирішує кардинально змінити своє. Її рішення не сприйняло оточення, священники кивали головами. Але бажання служити Богові було сильнішим за це все.

Її життя – це важка фізична праця та щоденна, ледь не цілодобова молитва.

Чому жінка ухвалила таке рішення та яким був її шлях до Христа, вона відверто й цікаво розповіла журналістам ІА «Конкурент».

Приїжджаємо у Свято-Покровський Тростянецький монастир ПЦУ. То майже 40 кілометрів від Луцька. Правда, як такого монастиря ще тут немає – ним слугує невелика хатина, у якій ведуться ремонтні роботи. Але у 2019 році на території освятили хрест під будівництво великого монастиря.

У Тростянці нам так і сказали:

"Он там, за поворотом – церква".

Тут дійсно велика й гарна церква з прибудинковими територіями та альтанками. Уся священна обитель тане у квітах. Їх багато, і всі вони різні. То постаралися черниці. Їх тут лише дві. Донедавна було п’ять. Ці ж черниці живуть у старезній дерев’яній хатині з дірявим дахом. Проте всередині – багато ікон.

Матушка Марія зустрічає з посмішкою та з котиками. Їх на території монастиря аж чотири. Є дві собаки, які охороняють територію.

«Вам кішечка не потрібна? Дивіться, яка у нас є муркотлива Аліска», – кошеня відчуває теплі добрі руки і горнеться до черниці.

Матушка Галина приносить нам каву та смачне печиво. Розмовляємо в альтанці. Ігуменя обожнює це місце. Правда, окрім як ввечері, у неї більше немає часу сидіти тут.

Чоловік, який обманув

Рішення піти у монастир Валентина (так звали Марію у мирському житті) ухвалила не спонтанно. Їй воно далося нелегко, адже була заміжня. Дітей подружжя не мало.

«Якби у нас були діти, усе було б по-іншому. Бог створює сім’ю для того, аби було продовження роду. Але мій чоловік не міг мати дітей і приховував це від мене. Правда, його родина це знала. Я чекала на появу дітей. Але була розбита і обманута. Я задумалася: у чому мій сенс життя тоді? Прожити з ним, бо він мене любить? Але я котів, наприклад, люблю. Чесність повинна бути завжди і у всьому», – каже матушка.

У 26 років вона з чоловіком розлучилася.

«Причини суддя не визнавала, а чоловік не хотів давати розлучення. Не було й статті в законі щодо того, що я йду в монастир. Але відслужила молебень Божій Матері – і знайшлася стаття. Через пів року я таки отримала розлучення. Тоді я вже пробувала не жити з чоловіком як дружина. Усі священники казали, що з цього нічого не вийде. Але ж ви… моїм життям не живете», – розповідає ігуменя.

У 27 років вона повністю перестала їсти м'ясо.

На краю географії, або Кіно, над яким треба думати

Йти у будь-який монастир не поспішала, адже хотіла саме в український. Хоча все життя до цього жінка розмовляла російською, адже родом зі Сходу. Закінчила російські школу та університет.

«У моєму лексиконі і досі багато російських слів. Але на українську мову я перейшла у 25 років. Я вивчила, у чому різниця між католицькою, російською і автокефальною церквами. А потім почали показувати українські серіали. У мене свекруха була лежачою і дуже любила їх дивитися. Усі серіали я перекладала їй на російську. Звідси й нелюбов до мелодрам. Якщо кіно, то треба думати, щоб були логіка, подія», – зізнається матушка.

Шукала монастир. Молилася.

«Три роки я молилася і просила, щоб Господь привів мене у монастир. Монастиря українського на той час не було. Це і спонукало мене ще лишатися в миру. Молитися ходила в чоловічий. Просила: «Боже, хоч на край географії, аби в український жіночий монастир піти. І тут мене духівник благословляє йти в монастир. Приїжджаю туди – реальний край географії: маршрутка ходить двічі на тиждень, площа – 7 гектарів. Монастир на місці панського будинку – високо. Внизу річка, луг, а далі просто обрій. Хотіла край географії – отримала», – ігуменя посміхається, пригадуючи перші кроки у чернецтво.

Каже, недовго була у тому монастирі, бо там не було церкви. Потім її переводять в Дубно. Звідти – у Володимир-Волинський. Тут прожила 15 років.

Розповідає, у Володимирі в черниць була мрія, що на території буде сад, а в ньому – альтанки. І ввечері можна буде сісти і почитати псалтир.

«У Тростянці нарешті наша мрія збулася. Біля альтанок ми садимо квіти, що ввечері цвітуть. Бо саме ввечері в нас є час полюбуватися ними. Бачиш церкву, захід і схід сонця, пахнуть ті квіти – і таке враження, що світ навколо тебе зупиняється. Ти просто молишся. Це моменти відчуття насолоди і безмежного умиротворення. Ради них варто жити», – каже матушка.

Невіста Христова

Коли жінка приходить у монастир, то певний час молиться за те, щоб очистити своє, внутрішнє, від мирського та побутового.

«Перестаєш думати, що у тебе вдома лишився кіт, що не потрібно взувати підбори, не переживаєш за капронки, не думаєш, що тобі ліпше пасує: ця сорочка чи плаття, чи зробила зачіску і нігті. Хоча ще і через три роки може подуматися про манікюр. Хоча нам також потрібно його робити, бо нігті мають бути гарними і чистими. Монах повинен бути акуратним і відповідати своєму статусу: невіста Христова – гарненька, чиста, догледжена», – розповідає монахиня.

Коли приходиш у монастир, потрібно заповнити анкету. Послушниця – це людина, яка виконує певний послух. Вона не дає жодних обітниць, може носити чернечий підрясник або мирський одяг. Але то не можуть бути штани. На голові – обов’язково хустина. Послушниця працює менше, ніж монахині, їсть більше і їсть жирнішу їжу. У піст є дні, коли не можна їсти олію. Але деякі послушниці одразу не можуть так жити, тому для них готується ситніша їжа.

Гостею у монастирі можна бути до місяця. Якщо людина хоче залишатися довше, вона пише прохання. Потім можна просити одяг: підрясник, апостольник. Це буде перший іночеський сан, та це все одно ні до чого не зобов’язує. Чотки тоді даються. На службі вже є право перебувати в рясі і скуфейці на голові. Скуфейка може даватися і до ряси, це вже залежить від того, як хто себе веде в монастирі. Інок теж не дає обітниць. Єдине, що обіцяється, – нести послух і жити в режимі монастиря.

«Після мантійного постригу є схима. Цей постриг приймають тільки ті, кого кличе Бог. Камілан тоді дається – капюшон з хрестами і херувимами. Схиму отримують люди старшого віку, які молитовно наближені до Бога. Вважається, що схима – це я і Бог, і між нами уже немає нічого. Це людина, яка молиться за весь світ. Ці люди мало їдять, звільнені від багатьох фізичних послухів, тому що це або старшого віку людина, або хвора. Людина, яка прийняла схиму, має страждання тіла таке, що ми й уявити не можемо. І якщо ти просиш це у Бога, то готуйся до того, що ти або не ходитимеш, або будуть дуже тяжкі болі. Така ціна схими. Я тричі вже писала прохання на неї, мені не дають. Не час, значить», – ділиться думками Марія Ігнатенко.

Зараз вона має сан ігумені.

Наголошує, що монастир – не в’язниця. Ніхто нікого тут не тримає насильно. Людина забирає паспорт – і вільна. Проте це можна зробити, поки не приймеш постриг. Після цього вже перші три роки додому фактично не відпускають.

«Родичі – то така хвороба, яка розтягує усю ту благодать, яку ти назбирав. Коли попадеш в лікарню, зокрема, порівняємо з реанімацією, тебе колють, забинтовують, відкапують, нікого до тебе не пускають. От і в монастирі відкачують від того, що з тебе зробив світ. Родичі – то багато непотрібних бажань і розмов», – вважає черниця.

Валентина-Марія, або Навіщо священник у постригу кидає ножиці

За два тижні до свого 30-річчя, на свято Преображення, Валентина прийняла постриг.

Постриги бувають іночеськими, рясофорними і мантійними. Коли приймаєш останній, з монастиря уже піти не можна. Мантія символізує відсічення своєї волі.

«Постриг – це таїнство, у якому людина дає обітницю Богові. І у знак цього її постригають. Умовно, хрестообразно. Але якщо є бажання у того, хто постригає, чи у самого послушника, то обрізається волосся. Це символізує відсічення минулого життя.

У постризі ми даємо три обітниці: нестяжання, послушання, цнотливість. Нестяжання говорить про те, що монах немає нічого свого. Може мати книги, ікони чи ще якісь дрібні речі, але не повинен бути до них прив’язаний. У мене також є подаровані ікони і книги, але сьогодні вони є, завтра їх може не бути. Тобто душею нам не можна ні до чого прив’язуватися.

Послушання – це коли все своє життя підпорядковуєш керівництву. Монах виконує послух. Молитва чи фізична робота – то є послух. І на це все береться благословіння. Ми не просимо, наприклад, благословіння винести відро – це побутове. Але якщо благословили на кухню, значить треба виконувати обов’язки щодо кухні. Але коли ти маєш вийти за межі монастиря, то береш благословіння в ігумені або в старшого, хто є на то час. Тобто не живеш по свої волі. Хоча для чого виходити з монастиря? Нема куди і немає потреби виходити. Коли людина зупиняється, зупиняє ритм життя, вона розуміє, що життя від того, що ти не пішла на дискотеку чи не побігала по магазинах, не змінилося. Ти став спокійніший, нікуди не спішиш, не біжиш. Пробуйте зупинятися.

Цнотливість – це те, що монах повинен тримати своє тіло в покорі: не цілуватися, не прагнути статевих стосунків. Але тіло – це фізіологія. І воно створене так, що періодично все одно щось буде хотіти», – розповідає матушка.

У постризі обирається ім’я, коли відрізають волосся. З новим іменем – в нове житття. Ім’я вибирає єпископ, який дає благословіння на постриг.

«Спеціальна молитва читається на наречення імені. Ми наперед не знаємо, як нас назвуть. Але я знала, тому що писала прохання, яке ігуменя понесла до єпископа. А оскільки мене постригав ігумен, то єпископ наперед написав йому моє ім’я. А зазвичай, постригаючи, єпископ тоді називає ім’я, яке першим спаде на думку. Я дуже зраділа такому імені, бо дуже люблю Марію Магдалину», – зізнається ігуменя.

На постриг жінка йде у білій сорочці. Сорочка символізує чистоту. Вона на людині повинна бути завжди. Перед цим жінка сповідається та причащається.

Владика, який здійснює постриг, тричі кидає ножиці, а послушниця тричі їх піднімає. У цей момент вона має шанс тричі подумати. Але якщо втретє подала ножиці священнослужителю, її постригають.

Розпорядок у монастирі

Кожен монастир має свої певні часові правила. У Тростянецькому молитися починають о 8 ранку. На 9 уже приїжджають люди. Вечірнє правило – о десятій вечора. Раз на місяць є монастирська служба опівночі.

«Весь світ вночі спить, на дискотеці або в кіно, а ми молимося. А сила молитви, повірте, дуже велика, тому що вся увага тобі. Бог тебе чує. Ті, хто бувають на таких службах, приїжджають ще, бо дуже велика благодать», – каже черниця.

Літом черниці починають працювати з 5 ранку на городі.

Їдять вони тричі на день. Зранку – кава чи чай з бутербродом або печивом, якщо пісний день – сухар чи бублик. Основна їжа – в обід. Вечеря легка – салат і каша.

Після 21 години у кожної черниці має бути особиста година. Але оскільки у Тростянці лише дві монахині, наразі ведуться ремонтні роботи, то цієї години немає.

Територія монастиря – 50 соток. Як стверджує монахиня, їм двом дуже важко справлятися, адже це город, сад, територію потрібно обкошувати, поле орати. Дуже допомагають люди. Є ті, хто приїжджають на допомогу з Володимира.

«Коли ми сюди прийшли, то перед цим тут ніхто не жив 10 років. На даху у будинку жила білка. Коли привезли вільхові сирі дрова, на запах прийшли бобри. Були вужі, ящірки, тритони, миші», – пригадує Марія Ігнатенко.

У старенькому монастирі є дві невеликі кімнати-келії і дещо більша трапезна. Ця кімната, до речі, слугує і так званою майстернею для матушки, адже вона шиє одяг.

На кухні – піч. Її хотіли розвалити, проте у селі немає газу. Лише нещодавно провели холодну воду. Матушки мріють про швидший ремонт, про теплу воду, пральну машину. Зараз дуже потрібні вхідні двері, проте коштів на це немає.

«За три роки, сподіваюся, у нас буде вода. Це здається така дрібниця, що ми нарешті зможемо не митися у мисці. Але коли ти приходиш у монастир, говориш про високі матерії, а ввечері говориш, що душу в монастирі немає, треба митися у мисці, дівчата тиждень живуть у нас і їдуть. Тому що люди в наш час не готові до такого», – каже ігуменя.

А паломників – людей, які хочуть пожити у монастирі, – приїжджає дуже багато. До речі, не всі знають, як правильно звертатися до черниць. Марія Ігнатенко пояснює, що матушка – це християнське звернення до жінки. Тобто для людей всі монахині – матушки. Між собою вони – сестри.

Про спокуси, або Черниці, які палять цигарки

Раз на тиждень черниці їздять у Луцьк. У селі є хороший магазин з величезним вибором м’яса. Але черниці його не їдять.

«Для того, щоб людське тіло могло молитися, воно повинне трошки страждати фізично. Чим більш воно виснажене фізично, тим легше йому дається духовно. Якщо ти не будиш постити, то Бог тобі дасть хворобу, якщо ти лінивий і не хочеш працювати, якщо симулюєш і спихаєш на сестер роботу, якщо скажеш, що болить горло і ти не йдеш на службу, то завтра воно болітиме, поки не покаєшся. Чим більше ти їси м’яса і гострої їжі, тим більше твоя плоть збуджується. Має бути м’яка, ніжна їжа. Ми не їмо м’яса, імбир та чорний мелений перець, не п’ємо вино. Від цього у голові з’являються дурні думки. Ми їмо рибу, молочне, сири, яйця. Так старцями запроваджено. Але основна їжа у нас – це гриби. І в нашому монастирі я не дозволяю перцю зовсім. Правда, ми їмо болгарський перець, часник. Особисто мені навіть запах м’яса не приємний.

Коли приходять послушниці, то на самих початках на хліб намазують майонез, а зверху ще й кетчуп. То – залежність. Мівіни у нас теж немає, до речі. Але ми користуємося травами, куркумою. Проте все в житті буває: коли, наприклад, змерз і ти в дорозі, то можна випити чай з імбирем», – розповідає Марія Ігнатенко.

Найбільше, зі слів ігумені, сатана спокушає монаха на блуд, гроші і владу. Якщо черниця порушить усі канони, її навіть можуть вигнати з монастиря.

«З настоятельки тебе можуть зняти, перевести в інше місце, але ти лишаєшся ігуменею. Цього сану, звісно, також, можуть лишити. Але завжди дається шанс на покаяння. Черниця може згрішити єрессю, блудом, красти монастирське майно. У монаха більше спокус, ніж у звичайної людини. Буває, боровся і впав, тебе не підтримали і осудили. А хтось впав, піднявся, посповідався і далі живе. Коли я прийшла у монастир, були інші проблеми, а зараз приходять сестри, які курять. Їм тяжко кинути. Якщо ти покурила і не сказала, то це – біда. Ті, які зізнаються, сповідають цей гріх, невдовзі позбуваються цієї залежності», – розповідає ігуменя.

Про Бога

Черниця закриває очі, бере до рук чотки, повільно перебирає.

«Тому, хто живе з Богом, легше і спокійніше. Є люди, яким тяжко це дається. Вони ніби й хочуть жити в монастирі, але не готові, не хочуть боротися. Бо у них інший шлях. Я завжди кажу таку фразу: я можу розказати, як мені в монастирі добре, але я ваш шлях за вас не пройду. Можу лише підтримати, підказати, насварити. Тобто кожна людина сама за себе повинна це зробити: чи то в миру, чи то в монастирі. Якщо ми думаємо, що ми прийшли у монастир, бо ми так вирішили, то ми дуже помиляємося: нас Господь вибирає ще до того часу, як ми самі собі це усвідомимо. З кожного роду Господь кличе когось в монахи, в священство, в духовенство. Хто вже як вимолить на свій рід», – каже Марія Ігнатенко.

«У мене є один недолік: я пускаю в монастир всіх, хто приїжджає. Мене за це сварять, з цим маю проблеми. Роблю я це тому, що коли я хотіла побачити, як живе монастир, мене ніхто ніде не приймав. Я не знала, як живуть монахи. А як піти у монастир, якщо не знаєш цього?

Люди, яких я впускаю, живуть разом з нами. Вони можуть навіть щось вкрасти. Хтось приїжджає, бо йому немає де переночувати. Хтось – на послух. Сюди, звісно, менше їдуть, бо це село. А у Володимирі страшне було», – каже ігуменя.

Загалом, як розповідає черниця, монастир був відкритий і для того, аби молитися за хлопців, які захищають Україну. Хоча, як зізнається, приїжджають люди, у яких біда, тому ніхто не зважає, до якої церкви належить ця людина.

Черниця молиться за всіх, хто до неї звертається. І особисте ставлення до того, хто звернувся, не має ніякого значення.

«Матінка Божа тебе покликала для того, щоб ти помогла людям в чомусь. Коли ти кажеш, що потрібно в українській церкві молитися за українських воїнів і мову рідну, люди не огризаються, тому що їх привела біда. Я не можу сказати, що українська і російська – це одна і та ж церква. І політика в цьому відіграє дуже велике значення. Якби ми свою церву любили, було б все по-іншому. ПЦУ іще ж молода і потребує передусім молитовного вкладення кожного з нас. Ми ж приходимо і хочемо щось від церкви. То давайте і віддамо щось», – каже Марія Ігнатенко.

Інтернет

Матушка має сторінку у соцмережі. Каже, що довго не хотіла ніде реєструватися. Але два роки тому все ж змушена була це зробити, бо ніхто не знав про цей монастир у селі.

Жінка упевнена, що в інтернеті мало духовного. Не можна відкрити так, як книжку, і отримати духовну насолоду.

«Я теж інколи тягну звідти якісь перекладені на українську акафісти. Проте часто нам доводиться їх удосконалювати. Бо переклад машинний, акафіст не звучить, щоб його перед іконою читати», – впевнена ігуменя.

За що живуть у монастирі

У монастирі живуть з того, що продадуть, та з пожертви. А продаються книжки, свічки, ікони.

Аби замінити вікна на пластикові, черниці колядували і досить довго збирали на це кошти.

Лак, помада, та капронові колготи

Черниці – жінки, у них так само тріскаються руки, обвітрюються губи та обличчя. Вони користуються прозорими помадами та жирними кремами.

«Ми такі самі люди. Так, ми не малюємо очі, не малюємо червоним кольором губи і нігті. Але буває таке, що лікар рекомендує щось схоже на лак. Бо у дівчат від того, що вони багато працюють, починають розшаровуватися нігті. Такий лак дає блиск на нігтях. За три тижні нігті загоюються. Крем для лиця також використовуємо, бо обвітрюється. Хоча зазвичай уже купуємо, коли обвітрилося. І помаду маємо завжди», – зізнається матушка.

Капронові колготи черниці не носять, бо вони – штучні. У монастирі носять одяг з натуральних тканин.

«Ми носимо сорочку, підрясник, жилетку, рясу. Якщо все це буде штучним, то буде дуже незручно», – каже матушка.

У побуті допускається будь-який колір, крім червоного, бо це – колір любові, збудження.

Жінки, які ходили за Ісусом Христом, мали закрити, щоб не збуджувати і не спокушати, шию, декольте, плечі. Підрясник – це плаття, до нього подається пояс. Воно мусить бути по кісточки. Зверху одягається ряса – це службове облачення, яке має довгі широкі рукава. Ряса має бути шовкова, вона символізує торжественність служби. На голову одягається апостольник. Шкарпетки закривають пальці. Відкритим залишаються лише обличчя та руки.

Коли черниці працюють, зазвичай апостольник заважає, опускається в їжу, тому усі черниці носять жилетки.

Серед чернечого одягу є ще скуфейки, як і у священників, є куколь, який симолізує, що черниці – невісти Христові. І мантія – велика красива накидка, яка має ззаду 40 складок, застібається на один ґудзик, не має рукавів. Це все службовий одяг.

У кожної черниці є по кілька видів чоток. На них ведеться відлік молитов. Коли вони перетираються, то жінки в’яжуть нові. Чотки можуть бути з каміння, дерев’яні. У черниць чотки завжди на зап’ястях обох рук. Постійно – молитва, постійно перебирається у пальцях вузлик за вузликом. У матушки Марії багато чоток, адже шкода палити, бо усі вони намолені. На зелені свята зазвичай використовують чотки зеленого кольору, на Богородичні – голубого, на Пасху, Різдво – білі, решта – чорні. До городу можна взяти сірого кольору.

Чому черниці сповідаються після флюрографії

Усі монахині мають свого сімейного лікаря. Проте усі походи у лікарню намагаються мінімізувати.

Після 40 років вони відвідують лікаря-мамолога. Якщо є потреба, то лікар дивиться груди, якщо немає, то дивиться лише знімок.

«Є серед нас і сестри з онкологією. Ми нічим не захищені. І жіночі проблеми у нас не зникають з постригом, як багато хто думає. І нам набагато складніше, бо ми не народжуємо дітей. Фізіологія не змінюється, і коли щось болить, то ми так само мусимо йти лікуватися», – каже монахиня.

Вона має проблеми з серцем, тому двічі на рік лягає в кардіологічне відділення. Звичайно, з благословіння архієрея. На операцію потрібно писати заяву.

У лікарню черниця бере спідниці і кофтини, але не підрясник. Так зручніше.

«Мою лікарку дуже дратує, коли я беру у лікарню чорний одяг. Вимагає світлий, щоб я не дратувала людей, бо коли вони бачать, каже, про смерть думають. А лікаря потрібно слухати», – посміхається монахиня.

На прийом до гінеколога черниці йдуть у крайньому випадку. Зазвичай намагаються отримати консультацію по телефону. Якщо потрібно йти в лікарню, то винятково до жінки-гінеколога.

«Буває, потрібно відповідати на неприємні запитання, але відповісти на ці питання і прийти на огляд – зовсім різні речі. Коли ти монах, ти це розумієш. На сповіді ми також сповідаємося, що на флюрографії бачили голу людину. Є ж люди, які не комплексують. А сатана ще 15 разів тобі це покаже, що ти запам’ятав це. Чому ми не ходимо, наприклад, на море? Бо це голі тіла. Хоча купатися у сорочці нам не заборонено», – розповідає Марія Ігнатенко.

Чоловік досі не змирився з вибором

Удома черниця, каже, не була вже 14 років. Їхати туди – то спокуса. Каже, родичі прсто захочуть прийти подивитися, дехто скаже про неправильний вибір у житті. Досі матушка намагається уникати поїздок у Київ, бо там чоловік, який і досі не змирився з вибором колишньої дружини. Матушка завжди намагається зробити так, аби її родичі приїхали сюди.

«Усі, хто хоче мене побачити, знають адресу. Я всіх прийму. Я живу у своєму світі і запрошую у нього всіх. Друзі іноді пишуть у соцмережах. Тут інтернет поганий, відписую коротко. Я люблю живий голос, я хочу почути. В інтернеті немає емоцій, переживання, лише сухі букви.

Брат мій живе у Кривому Розі, сестра на Волинь переїхала. Вони приїжджають сім’ями. Мене стіни не тримають, я у своєму статусі можу дозволити кудись поїхати. Але навіщо мені виходити за територію монастиря?» – каже черниця.

Вона ні про що не шкодує. Вибір був свідомим.

«Монах, як військовий: куди послали, де поселили, що дали їсти – за все дякую Богові. Я за 20 років не пошкодувала про своє рішення. У мене такий характер, що я буду просити, стукати, набридати, щоб за мене помолилися, якщо я сама не можу впоратися. У монастирях добре. Ти приходиш у дім Божий і кладеш на жертовник працю своїх рук. І отримуєш благодать», – каже матушка.

Проводжає нас з монастирськими яблуками, пригощає м’ятою та лавандою. Та запрошує приїжджати частіше.

А чай з монастирських трав, до речі, – то щось неймовірне.

Кonkurent.ua
30 жовтня 2020 р.
Інші статті за рубриками: Деканат монастирів, Ігуменя Марія (Ігнатенко)
Архів статей
Сайти нашої
епархії
Сайт нашої
Церкви
Наші
банери