Волинська Епархія Православної Церкви України Офіційний сайт
Головна СтаттіМоя дорога до Помісної Церкви
Статті

Моя дорога до Помісної Церкви

Михайло НОВОСАД

Якою може здаватися Церква дитині? Що криється в цікавих і допитливих оченятах, яких так ваблять неймовірні сюжети на стінах, дивовижні й дещо таємничі розписи Святині, сповна пронизані тонкими пахощами кедрового ладану? Що відчуває маля, коли вперше підходить до Причастя і стає співучасником Христової жертви?

Відповідей на ці запитання людство не відшукало й досі. Проте кожен може стверджувати, що певні речі людина починає розуміти у вже зрілому віці.

У суспільстві це іменується «соціалізація», у Церкві – «воцерковлення». Та за своєю суттю ці поняття, напевно, тотожні, адже стосуються одного процесу – становлення Людини.

Розвиток Церкви як інституції неможливий без якісного становлення особистості: постійного пошуку досконалого, прагнення до звершень, відточування навичок. Це вічний порив Людини до Істини.

Я досі пам’ятаю той день, коли вперше свідомо прийшов до храму. Яким незнаним було для мене все: і неповторний спів, і величне Богослужіння. Відтоді, можу стверджувати, розпочався процес мого власного становлення в Церкві. Та в той час я ще не зрозумів найголовнішого.

…Мій рідний храм у невеликому волинському селі довгі роки перебував під юрисдикцією Московського патріархату. З часом у мою свідомість закарбувалися слова священника, що наша конфесія – єдина законно визнана у світовому Православ’ї, а решта – неблагодатні. Та перед очима було інше: щирі, гарячі, а інколи й дискусійно-гострі прагнення моїх земляків молитися Богові у своїй Помісній Церкві. Уже згодом я зрозумів: це був процес становлення Помісної Церкви у їхній свідомості.

Коли з волі Господа у січні минулого року Православна Церква України з рук патріарха Варфоломія отримала Томос про автокефалію, мені здавалося, що ми нарешті знайшли те, чого так довго прагнули. Та марними були мої слова та щирі сльози односельців для нашого священника. І досі перед очима як в тумані: зляканий і немов ворожий погляд, страх, з яким «наш рідний батюшка» тримав двері у вівтар, не пускаючи туди довголітніх церковнослужителів. А потім – бажання взяти ножа на проповіді з погрозами радше зарізати себе, але не перейти до Помісної Церкви.

Дещо з цього бачив лише я, і воно, безперечно, назавжди закарбувалося в юній свідомості. Про що тоді думав, уже не згадаю, але можу впевнено сказати, що це був процес мого власного становлення в Церкві. Саме тоді я відчув цінність громади, по-новому переосмислив її роль та значення, зрозумів, чому без людей неможлива Божественна Літургія…

Відтоді минуло більше року. Наша парафія приєдналася до Православної Церкви України, а я й далі щонеділі та на свята спішу до рідного храму. Розумію, що майбутнє Православної Церкви України за молоддю і стараюся підтримувати нашу громаду, несучи послух пономаря, допомагаючи в роботі пресслужби парафії. І впевнений, що на цьому не потрібно зупинятися.

…Людей, які багато послужили Богові в храмі, часто називають «Людьми Церкви». Не знаю, чи буду я колись достойний носити це високе звання. Бо ж, як відомо, нагороди не лише прикрашають, а й зобов’язують… Але, бачачи знову щирі оченята малюків у своєму храмі, я впевнений: у Православної Церкви України буде достойне майбутнє.

28 травня 2021 р.
Архів статей
Сайти нашої
епархії
Сайт нашої
Церкви
Наші
банери