Ім’я високопреосвященнішого Іоанна, митрополита Волинського і Луцького, сповите таким плетивом найнеймовірніших спогадів, у яких радше – світ самих оповідачів, а не владики. А з державних трибун і церковних амвонів на його адресу лунали (вряди-годи знову відлунюють) і найвисокопарніші славослів’я, й люті анафеми, і слова найщирішої шаноби, і гнівні вердикти. А він, сліпучо-сивий, здається, вдивляється із потойбіччя своїми добрими, дитино-осонценими очима і тихо, хриплувато, осінивши хресним знаменням, вибачає нам, грішним, зауважуючи: «Нехай Бог прощає».
Василь Боднарчук (такі в миру ім’я та прізвище владики Іоанна) навряд чи міг уявити в дитинстві, яка терниста, щоб не сказати хресна, дорога йому судилася. Народився 12 квітня 1929 року в селі Іванє-Пусте Борщівського району на Тернопіллі. Християнська атмосфера в родинному обійсті, повсякчасна краса довкілля, особистісні вразливість, відчуття неповторності кожної миттєвості формували філософа, поета. Та став душпастирем. Завершивши навчання в середній школі села Ключів Великий Коломийського району Івано-Франківської області, стає дяком і регентом церковного хору. А до того ще школярем старався не минати жодної служби Божої. Усвідомлюючи сутність заповіді любові, висловленої Ісусом Христом і під час Таємної вечері, Василь Боднарчук не міг заплющувати очі на повсякденну вакханалію зла, на безпрецедентну наругу над земляками, рідним народом. «Визволителі», складалося враження, намагалися передовсім визволити Україну від українців. Уже пізніше, 1956 року, під час двадцятого компартійного з’їзду в Москві, це підтвердить сам Микита Хрущов (начебто був відповідний «папір», підписаний Берією та Жуковим): усіх українців не вивезли до сибірів лише тому, що… не вистачило товарних вагонів.
Одначе не ліпшими були і польські та німецькі поневолювачі. Тому й дороговказом для Василя став Шевченків принцип: у своїй хаті – своя правда, і сила, і воля. Але за тодішніх умов (та й чи не за нинішніх.) це було знаком фатуму. Тим паче, що В. Боднарчук не скаржився, не нарікав, а діяв, працюючи у підпільних патріотичних структурах. Чим це загрожувало, не міг не розуміти. Та водночас не міг лишатися осторонь. Тож і сорок дев’ятого, у двадцятирічному віці, розпочинається страдницький шлях. Василя Боднарчука за церковну діяльність і підозру участі в Організації українських націоналістів засуджено на двадцять років каторжних робіт.
До політичного в’язня – специфічне ставлення в радянських концтаборах. З одного боку – особливо пильний нагляд, намагання «розібратися» за допомогою криміналітету. А з іншого – почуття поваги (хай не завше явної) до людини, котра зважилася стати на прю зі, як дехто вважав, одвічною імперією зла. Монотонні каторжанські будні, важка щоденна праця, відчуття приреченості… Утім, з приводу останнього, то це не затінювало для Василя Боднарчука віри в торжество добра. Адже навіть у найскрутнішу миттєвість почувався слугою Господнім, сином свого народу, а не рабом безбожної системи.
Щоранку та щовечора, висловлюючи вдячність Всевишньому, просив талану і ближнім, і собі, й співвітчизникам. А ще висповідувався поетичним словом, записуючи потай на рудуватих шматках обгорткового паперу віршовані рядки. Деякі з текстів удасться винести з-за колючих дротів. Пізніше їх читатимуть найближчі – із кола однодумців, священиків, семінаристів. А сподівання на волю після смерті у 1953 році «стального» Йосипа виявилися марними. Неволя не випускала зі своїх потворних обіймів. Лише п’ятдесят п’ятого перестав бути в’язнем. І, всупереч наполегливим рекомендаціям, вирішив не зректися своєї дороги. Василь Боднарчук вступить до Ленінградської духовної семінарії. Успішно завершить там навчання. Відтак отримає і вищу теологічну освіту в Ленінградській духовній академії. Буде священиком у місті Трускавці. Після прийняття чернечого постригу з іменем Іоанна та висвячення в сан єпископа 1977 року очолить Житомирсько-Овруцьку єпархію Руської (Російської) православної церкви. І виношуватиме в собі мрію про Українську православну помісну церкву. Те, за що й сьогодні обдаровують прокляттями. А 1989 року заява владики Іоана сколихнула колишній СРСР. Єпископ зважиться на нечуване: проголосить відновлення Української автокефальної православної церкви та стане її першоієрархом. Уже в сані митрополита ініціюватиме 1990 року обрання Патріархом митрополита Мстислава (Скрипника). З листопада дев’яносто третього високопреосвященніший Іоан – митрополит Волинський і Луцький Української православної церкви Київського патріархату.
А через рік у нашому краї його життя трагічно обірветься. Владику Іоанна неодноразово підстерігала смертельна небезпека. А якщо взяти до уваги і співпрацю з підпіллям у молоді літа, і в’язничний період, то стає зрозуміло – під її пильним оком судилося відбути чи не найбільшу частину земного буття. Як християнин, покладаючись на волю Бога, він не лише залишався живим сам, а й фактично вирятовував інших. Епізод, про який ітиметься нижче, очевидно, теж не випадковість.
11 лютого 1994 року військово-транспортний літак АН-12 «Атлант», екіпаж якого очолював майор Олександр Шемякін, о 14. 04 приземлився в аеропорту Бельбек, що біля Севастополя. Прилетіли волиняни (заступник голови обласної адміністрації світлої мап’яті Євген Шимонович, голова Луцького міськвиконкому Анатолій Поха, митрополит Волинський і Луцький Іоанн, заступник голови Луцького міськвиконкому Олег Максимович, військовий комісар обласного центру полковник Олександр Радощук). Серед прибулих – й артисти філармонії, лідери громадських організацій, керівники підприєств і міськвиконкомівських підрозділів, представники преси (в тому числі – автор цих рядків). А причина «висадки волинського десанту» – вагома: на 12 лютого планувалися урочистості з нагоди підняття прапора Військово-Морських Сил України на фрегаті «Луцьк» (його захоплено Росією у 2014-му). Так і сталося. У Графській пристані митрополит Іоанн не зважав на істерично-надривні крики: «Нет украинскому флоту в Севастополе», «Долой Кравчука и американских сионистов», «Продаётся земля русская». Високий, переконаний у правоті своїй, спокійно йшов до трапа (вже пізніше стало відомо, що попередньо він зумів переконати керівництво Збройних Сил, зокрема міністра Віталія Радецького: обряд освячення українського військового корабля мусить провести представник не Московського, а Київського Патріархату). Треба було бачити, як приязно, з якою вдячністю сприйняла блаженнішого команда фрегата. Відтак у пориві одкровення скаже Євген Шимонович: «Господь буде завше берегти наших хлопців на «Луцьку», він не допустить біди, адже корабель освячений мудрим українським владикою».
АН-12 «Атлант» вилетів назад пізно уночі. Частина волинян (серед них – і митрополит Іоан) перебувала у відсіку пілотів. А більшість – у тій частині, де зазвичай місця для десантників, хоч уже знали: це – не пасажирський літак, і мороз у двадцять градусів добряче дошкулятиме. Утім, ніхто не передчував можливої біди. Мій журналістський блокнот із чиєїсь ініціативи «блукав» по руках: писали побажання, жартували. Народний артист Василь Чепелюк іноді намагався піснею подолати рев двигунів. Лише коли минула третя година польоту (до аеродрому Бельбек «Атлант» дістався за дві години й одну хвилину), занепокоїлися. З-за скла відсіку пілотів (туди, коли машина в повітрі, неможливо ввійти) жестикулювали про щось офіцеру ВПС, котрий був разом із нами. Той раптом зблід, посмутнів. Відчувалося: АН-12 то знижується, то знову набирає висоту. І так повторювалося вкотре… Блокнот, випавши із чиїхось рук, «літав» від кабіни до хвоста, від хвоста – до кабіни. Мабуть, кожен із волинян ситуацію переживав по-своєму. Ті, що керувалися передовсім логікою, розуміли: пального залишається не так і багато, за цей час можна було б долетіти принаймні за сотні кілометрів за Луцьком. Тим, хто непритомнів, допомагав військовий комісар Олександр Радощук, зриваючи балончики з киснем.
Засніжений аеродром, де приземлився літак, виявився не волинським, а київським. Поряд зі злітною смугою – пожежні машини (у мороз), якісь вантажні автомобілі, чимало військових, віддалік – швидка. Коли опущеною драбиною спустилися вниз, на заледенілий бетон, відповіді від пілотів, що ж сталося, так і не почули. Вони, щасливі, поплескували один одного по плечах. А на сніжному фоні – постать сиво-пресивого владики, котрий правицею притримує нагрудний хрест. Після дозаправки, технічного огляду літак знову підніметься у повітря й через годину, вже удосвіта, 13 лютого, здійснить посадку біля Луцька. Тільки тоді пояснять: «Атлант» так довго летів тому, що несподівано, вже за кілька хвилин до першої спроби приземлення, заклинило шасі. Під час другої – і друге. Повідомивши диспетчерам про критичну ситуацію, льотчики отримали команду летіти до Києва, де вже чекали рятувальні служби. Але в останню мить і праве, і ліве шасі таки вийшли. Замість подальших пояснень пілоти захоплено-вдячно дивилися на митрополита…
Як згадувала Любов Ганейчук, голова Волинського відділення Союзу українок, «ми були поряд із льотчиками. Знали про все, що могло нас чекати. Льотчики старалися, щоб не сталося біди, але не все в їхній силі. Владика заспокоював нас. І молився. Весь час молився. І Господь почув його. Це наш владика нас усіх врятував».
«Дітоньки», – зазвичай цим словом митрополит Іоанн звертався до молодших за віком. Оцінюючи реалії, ніколи не вдавався у крайнощі. «Суддя один – Господь», – казав. 13 лютого 1994 року не стало для нього фінішем земного шляху. Та, схоже, повсякчас відчував за спиною подих смерті-переслідувача. Адже українство не прощається навіть у країні, що декларує себе його репрезентантом. До того ж не лише міжконфесійна, а й внутріцерковна проблематика повсякчасно озивалася сердечним болем.
12 квітня високопреосвященнійший Іоанн ще зустріне 65-ліття. Скромно, в колі тих, кого йменував духовною родиною. Та кожен день уже був полічений. То й владика старався встигнути, допомогти. 9 листопада 1994 року під час автомобільної катастрофи на трасі «Горохів–Луцьк» за обставин під багатьма знаками запитання загинув блаженніший Іоанн, митрополит Волинський і Луцький. Життя він зазвичай асоціював із піснею, намагаючись досягти гармонії «я» і загальнонаціонального, християнського, всесвітнього. Цю молитовну пісню не зупинила земна смерть. Адже душа владики, небесні покровителі якого – святі Іоанн і Василій, вічна. Адже продовжують торувати земну дорогу багато тих, кого він вирятовував.
