Боєць лежав серед загиблих, та молитвами дружини ожив!

Неймовірні історії про те, як саме на війні Бог демонструє нам Свою любов

Пам’ятаєте, ми розповідали про жіночок із громадської організації «Неспокійні серця»?

Так-от вони працюють на Перемогу не лише тим, що шиють військовим спідню білизну, плетуть маскувальні сітки, заготовляють горіхово-фруктові суміші, збирають і передають на фронт чаї з лікарських трав. Іще одним фронтом невгамовних жіночок стала опіка над пораненими, які лікуються і проходять реабілітацію в Луцьку та поблизу нього.

Наскільки нашим хлопцям потрібна така ось материнська любов, ви навіть собі не уявляєте! Розчулені, наші герої зі сльозами на очах дякують: «Ви нічого нам не приносьте. Просто приходьте…» А ще, як на сповіді, вони відкривають свою душу і розповідають просто неймовірні історії Божої підтримки на війні…

Своїм теплом пенсіонерки зцілювали душу поранених

– Усе почалося минулої весни. Я того дня їхала з репетиції додому. На автобусній зупинці бачу – стоїть чоловік у військовій формі, – розповідає 70-річна Людмила Поліщук. – Він був такий худенький, бліденький, ще й із травмованою ногою, що я не стрималася і підійшла: «Синку, – запитую, – ти звідки і куди?» А він російською мені відповідає: мовляв, звати його Віталик, сам із Харкова, після поранення лікується в госпіталі, а зараз хотів поїхати на базар купити теплішого одягу та й заблукав у незнайомому місті. Я йому: «То все, Віталику, чекай нас сьогодні з пирогами!» І відтоді ми з Оленою Рашульською стали через день провідувати наших хлопчиків. Наших, хоча були вони з Миколаєва та Харкова, з Одеси і Житомира, з Вінниці й навіть Донецька.

Розуміючи, яке пекло, влаштоване рашистами, пройшли українські бійці, пенсіонерки всю свою любов вкладали в те, щоб вилікувати душевні рани військових, відігріти їхні серця, огорнути теплом, якого пораненим не в змозі подарувати рідна мама, дружина, діти.

– Щоб відволікти поранених від думок про війну, ми намагалися принести їм домашній затишок у госпіталь, – долучається до розмови 74-річна Олена Рашульська. – Тому щоразу приносили хлопцям то деруни і вареники, то картопляні пиріжки і пельмені. Готували цілими каструлями і просили хлопців: розносьте по палатах, пригощайте – щоб кожен військовий хоча б на мить згадав рідний дім і на душі йому стало тепліше…

Після дивовижного рятунку повінчався з дружиною

– Віталик (той, який із Харкова) постійно розповідав своїй дружині телефоном, як у Луцьку бабусі годують його з хлопцями домашніми пиріжками. І його дружину так розчулила наша доброта, що й вона там, у Харкові, почала пекти пиріжки і носити пораненим у лікарні. Уявляєте? – усміхаються мої співрозмовниці. – Ми фактично запустили естафету добра! Об’єднали схід і захід! Дали українцям розуміння, що в нас немає поділу на свій – чужий. Бо всі ми брати і сестри нашої матері-України!

Той самий Віталик із Харкова, якому зараз 45 років, полюбив лучанок, наче рідних, і чи не вперше в житті відкрив свою душу. Він розповів, що рано втратив батьків і єдина йому рідна душа – це дружина, з якою вони недавно розписалися, але яку довелося лишити в Харкова, а самому – йти захищати Україну.

– Коли лікарі рятували Віталика після поранення, – продовжує Людмила Поліщук, – то сказали: «За тебе хтось дуже молився. Бо два осколки пройшли біля самого серця, але не порушили життєво важливих функцій». Щойно Віталик розповів це, я сказала: «Якщо Бог зберіг тобі життя, значить твоя місія на Землі ще не закінчилася. Що би ти хотів попросити у Всевишнього?» А боєць і каже: «Хочу вернутися з війни живим і родити дитинку». – «Хочеш – значить менше пий і кури та більше молися», – порадила я йому. Провела Віталика в дорогу. А через три місяці він пересилає мені фотографії: вони з дружиною вінчаються!..

Коли був на фронті, то молився цілодобово

Серед тих, кого буквально поставила на ноги любов турботливих лучанок, – Андрій із Миколаєва.

– Коли ми йшли коридором лікарні, бачимо, в інвалідному візку сидить боєць, – продовжує Людмила Поліщук. – «Синку, – запитую, – що тебе турбує?» А він: «Та от лікуюся-лікуюся, а ноги все одно не слухають». – «То дозволь, я тебе обійму», – попросила і подумки кажу: «Господи, поможи йому стати на ноги». А через день іду коридором, бачу – Андрій уже помаленьку ходить!

Свій Небесний Покров подарувала Божа Матінка і красеню Андрієві з Донецька. Бійцеві всього 25-ть. Особисте життя не склалося. Але в бійця ще все попереду. Бо хоча осколок поцілив Андрієві в сідницю і вийшов навиліт, та не задів пах – отже, є шанс продовжити рід.

47-річний Петро із Житомирщини пережив дев’ять операцій. Щоб поставити його на ноги, лікарі взяли частину кістки з Петрового таза і сформували з неї стопу. Чотири місяці боєць був прикутий до ліжка. Але з Божою поміччю та з доччиною турботою таки почав помаленьку ходити.

У танкіста Дмитра витягнули з тіла сім осколків. Щоб урятувати бійцеві життя, зразу після поранення розрізали йому живіт, витягнули киші, промили, назад поклали, зашили – і Дмитро знову у строю.

– Коли я розмовляла зі ще одним пораненим – Славиком із Житомирщини, обняла його і запитую: «Синку, що ти зараз відчуваєш?» – «Відчуваю, як у місце поранення пішло тепло». – «От бачиш, Господь теж хоче твого одужання. Молися до Нього». – «А ви знаєте: я цілодобово молився, і осколок, яким мене поранило, не задів жодного органа», – згадує ще один випадок Людмила Поліщук.

– А Ігор із Одеси, коли його виписували з лікарні, дуже просив добросердних лучанок молитися за його двох синів, – додає Олена Рашульська. – Бо вони теж зараз на передовій і захищають нас від російських окупантів.

«Нас коли бомбанули, я вмер»

Але чи найбільш вражаючу історію розповів боєць на ім’я Геннадій. Йому 45 років. Родом із Чернігівщини – благословенної землі, де багато православних святинь і звідки родом богатир Ілля Муромець, мощі якого зберігаються в Київських печерах. Високий та кремезний Гена навіть зовні схожий на легендарного українського богатиря.

– Я, коли вперше глянула на Гену, – зізнається Людмила Поліщук, – то аж вигукнула: «В тебе на лобі обриси Богородиці!» А він: «Ото Вона мене і спасла… Нас коли бомбанули, я вмер. Після бою мене разом із іншими двохсотими повантажили в машину. Везуть. А на фронті ж доріг нема: вся земля порита осколками, від снарядів – яма на ямі. І от на одній такій ямі мене як не трусоне! Я отямився і давай кликати на допомогу. «Трьохсотий! Серед пацанів трьохсотий!!!» – зраділи побратими. Витягнули мене з-поміж тіл загиблих і доправили з пораненою рукою до медиків».

Коли Людмила Миколаївна почула цю історію, сказала до Гени: «То ти в Бога любимчик?!» – «Ні, – відповів на те боєць, – просто дружина за мене дуже сильно молилася…» Ось чому всім хлопцям, які після лікування та реабілітації повертаються на фронт, жіночки з «Неспокійних сердець» дарують нашим захисникам іконки. «Бог із вами», – кажуть вони бійцям, випроводжаючи на передову. І військові, які отримали таке благословення, всі живі та мужньо тримають український фронт.

– А ще ми домовилися, – додають співрозмовниці, – що після Перемоги всі-всі зберемося в Луцьку, відсвяткуємо і знімемо цілий фільм про те, як ми йшли до найзаповітнішої мрії кожного українця і як Бог допомагав нам на цьому шляху…

Газета «Твій вибір», 27 квітня