Неймовірні історії про те, як саме на війні Бог демонструє нам Свою любов
Пам’ятаєте, ми розповідали про жіночок із громадської організації «Неспокійні серця»?
Так-от вони працюють на Перемогу не лише тим, що шиють військовим спідню білизну, плетуть маскувальні сітки, заготовляють горіхово-фруктові суміші, збирають і передають на фронт чаї з лікарських трав. Іще одним фронтом невгамовних жіночок стала опіка над пораненими, які лікуються і проходять реабілітацію в Луцьку та поблизу нього.
Наскільки нашим хлопцям потрібна така ось материнська любов, ви навіть собі не уявляєте! Розчулені, наші герої зі сльозами на очах дякують: «Ви нічого нам не приносьте. Просто приходьте…» А ще, як на сповіді, вони відкривають свою душу і розповідають просто неймовірні історії Божої підтримки на війні…
Своїм теплом пенсіонерки зцілювали душу поранених
– Усе почалося минулої весни. Я того дня їхала з репетиції додому. На автобусній зупинці бачу – стоїть чоловік у військовій формі, – розповідає 70-річна Людмила Поліщук. – Він був такий худенький, бліденький, ще й із травмованою ногою, що я не стрималася і підійшла: «Синку, – запитую, – ти звідки і куди?» А він російською мені відповідає: мовляв, звати його Віталик, сам із Харкова, після поранення лікується в госпіталі, а зараз хотів поїхати на базар купити теплішого одягу та й заблукав у незнайомому місті. Я йому: «То все, Віталику, чекай нас сьогодні з пирогами!» І відтоді ми з Оленою Рашульською стали через день провідувати наших хлопчиків. Наших, хоча були вони з Миколаєва та Харкова, з Одеси і Житомира, з Вінниці й навіть Донецька.
Розуміючи, яке пекло, влаштоване рашистами, пройшли українські бійці, пенсіонерки всю свою любов вкладали в те, щоб вилікувати душевні рани військових, відігріти їхні серця, огорнути теплом, якого пораненим не в змозі подарувати рідна мама, дружина, діти.
– Щоб відволікти поранених від думок про війну, ми намагалися принести їм домашній затишок у госпіталь, – долучається до розмови 74-річна Олена Рашульська. – Тому щоразу приносили хлопцям то деруни і вареники, то картопляні пиріжки і пельмені. Готували цілими каструлями і просили хлопців: розносьте по палатах, пригощайте – щоб кожен військовий хоча б на мить згадав рідний дім і на душі йому стало тепліше…
Після дивовижного рятунку повінчався з дружиною
– Віталик (той, який із Харкова) постійно розповідав своїй дружині телефоном, як у Луцьку бабусі годують його з хлопцями домашніми пиріжками. І його дружину так розчулила наша доброта, що й вона там, у Харкові, почала пекти пиріжки і носити пораненим у лікарні. Уявляєте? – усміхаються мої співрозмовниці. – Ми фактично запустили естафету добра! Об’єднали схід і захід! Дали українцям розуміння, що в нас немає поділу на свій – чужий. Бо всі ми брати і сестри нашої матері-України!
Той самий Віталик із Харкова, якому зараз 45 років, полюбив лучанок, наче рідних, і чи не вперше в житті відкрив свою душу. Він розповів, що рано втратив батьків і єдина йому рідна душа – це дружина, з якою вони недавно розписалися, але яку довелося лишити в Харкова, а самому – йти захищати Україну.
– Коли лікарі рятували Віталика після поранення, – продовжує Людмила Поліщук, – то сказали: «За тебе хтось дуже молився. Бо два осколки пройшли біля самого серця, але не порушили життєво важливих функцій». Щойно Віталик розповів це, я сказала: «Якщо Бог зберіг тобі життя, значить твоя місія на Землі ще не закінчилася. Що би ти хотів попросити у Всевишнього?» А боєць і каже: «Хочу вернутися з війни живим і родити дитинку». – «Хочеш – значить менше пий і кури та більше молися», – порадила я йому. Провела Віталика в дорогу. А через три місяці він пересилає мені фотографії: вони з дружиною вінчаються!..
Коли був на фронті, то молився цілодобово
Серед тих, кого буквально поставила на ноги любов турботливих лучанок, – Андрій із Миколаєва.
– Коли ми йшли коридором лікарні, бачимо, в інвалідному візку сидить боєць, – продовжує Людмила Поліщук. – «Синку, – запитую, – що тебе турбує?» А він: «Та от лікуюся-лікуюся, а ноги все одно не слухають». – «То дозволь, я тебе обійму», – попросила і подумки кажу: «Господи, поможи йому стати на ноги». А через день іду коридором, бачу – Андрій уже помаленьку ходить!
Свій Небесний Покров подарувала Божа Матінка і красеню Андрієві з Донецька. Бійцеві всього 25-ть. Особисте життя не склалося. Але в бійця ще все попереду. Бо хоча осколок поцілив Андрієві в сідницю і вийшов навиліт, та не задів пах – отже, є шанс продовжити рід.
47-річний Петро із Житомирщини пережив дев’ять операцій. Щоб поставити його на ноги, лікарі взяли частину кістки з Петрового таза і сформували з неї стопу. Чотири місяці боєць був прикутий до ліжка. Але з Божою поміччю та з доччиною турботою таки почав помаленьку ходити.
У танкіста Дмитра витягнули з тіла сім осколків. Щоб урятувати бійцеві життя, зразу після поранення розрізали йому живіт, витягнули киші, промили, назад поклали, зашили – і Дмитро знову у строю.
– Коли я розмовляла зі ще одним пораненим – Славиком із Житомирщини, обняла його і запитую: «Синку, що ти зараз відчуваєш?» – «Відчуваю, як у місце поранення пішло тепло». – «От бачиш, Господь теж хоче твого одужання. Молися до Нього». – «А ви знаєте: я цілодобово молився, і осколок, яким мене поранило, не задів жодного органа», – згадує ще один випадок Людмила Поліщук.
– А Ігор із Одеси, коли його виписували з лікарні, дуже просив добросердних лучанок молитися за його двох синів, – додає Олена Рашульська. – Бо вони теж зараз на передовій і захищають нас від російських окупантів.
«Нас коли бомбанули, я вмер»
Але чи найбільш вражаючу історію розповів боєць на ім’я Геннадій. Йому 45 років. Родом із Чернігівщини – благословенної землі, де багато православних святинь і звідки родом богатир Ілля Муромець, мощі якого зберігаються в Київських печерах. Високий та кремезний Гена навіть зовні схожий на легендарного українського богатиря.
– Я, коли вперше глянула на Гену, – зізнається Людмила Поліщук, – то аж вигукнула: «В тебе на лобі обриси Богородиці!» А він: «Ото Вона мене і спасла… Нас коли бомбанули, я вмер. Після бою мене разом із іншими двохсотими повантажили в машину. Везуть. А на фронті ж доріг нема: вся земля порита осколками, від снарядів – яма на ямі. І от на одній такій ямі мене як не трусоне! Я отямився і давай кликати на допомогу. «Трьохсотий! Серед пацанів трьохсотий!!!» – зраділи побратими. Витягнули мене з-поміж тіл загиблих і доправили з пораненою рукою до медиків».
Коли Людмила Миколаївна почула цю історію, сказала до Гени: «То ти в Бога любимчик?!» – «Ні, – відповів на те боєць, – просто дружина за мене дуже сильно молилася…» Ось чому всім хлопцям, які після лікування та реабілітації повертаються на фронт, жіночки з «Неспокійних сердець» дарують нашим захисникам іконки. «Бог із вами», – кажуть вони бійцям, випроводжаючи на передову. І військові, які отримали таке благословення, всі живі та мужньо тримають український фронт.
– А ще ми домовилися, – додають співрозмовниці, – що після Перемоги всі-всі зберемося в Луцьку, відсвяткуємо і знімемо цілий фільм про те, як ми йшли до найзаповітнішої мрії кожного українця і як Бог допомагав нам на цьому шляху…
Газета «Твій вибір», 27 квітня
