На чернецтво благословив старець

Олександра гуляла між тихими затишними, вміло вистриженими кущами, які розділяли світ мирський, суєтний від світу чернечого, спокійного. Вона не раз і не два задумувалася над питанням: якби не пішла в монастир, то як би зараз їй жилося? Але вибір був твердим і непохитним – вона зробила правильно. Бо вже через десять років видно їй тут, як змінилося життя рідних, близьких їй людей завдяки щоденним молитвам черниць, щоденного читання Псалтиря. А ще Саша ніколи не засумнівалася в правильності вибору, бо на цей подвиг чернецтва і самозречення її благословив великий старець – подвижник, і, можливо, майбутній святий…

Однокурсниці насміхалися з довгої спідниці та хустки на голові

Звичайне життя звичайної студентки в Луцьку нікому не запам’ятовувалося. Олександра не була великою затійницею, ніхто не бачив її ні в яких тусовках, дискотеках. Так – сіра мишка, яка нікому не була цікавою, хоча навчалася добре, сиділа в бібліотеках, спілкувалася зі своїми однокласниками вкрай рідко, зате всі знали: що не запитай Сашу, вона ніколи не обманить. А ще любила кожної неділі ходити до церкви, коли всі студенти відсипалися після гульок у суботу. Співмешканки в гуртожитку не розуміли цього:

- О, не дасть поспати в неділю, вибирається тут. Спідниця до п’ят, хустка на голову. Чуєш? Так скоро й старою станеш – і молодість свою не згадаєш. Кому ти така потрібна будеш?

Саша мовчки вислизала із кімнати¸ розуміючи, що дівчата не навмисно кепкують. Їх з дитинства ніхто не привчив до храму, от вони й не знають, що то таке. А її бабуся з дитинства водила, хоч тоді, малою, вона нічого не розуміла. А тут, у великому місті, храм був для неї ніби прихистком від цього бурхливого і швидкоплинного життя. Був кораблем спасіння, де вона могла заховатися, побути сама – і знову набратися сил для подальшого навчання, яке їй не так легко давалося.

-Слава Богу, Сашо! – отець Андрій не раз помічав беззахисне дитя серед великого натовпу, – в мене щодо тебе виникла непогана ідея, давай поговоримо після служби.

До цього храму ходили не тільки старенькі бабусі, яких дівчина звикла бачити в своїй сільській церкві. Тут співали два хори: один професійний, інший – молодіжний. І завжди вони всі були чимось заклопотані, і так Саші завжди хотілося бути зайнятою разом із ними.

Ніби читаючи її думки, священник запропонував піти співати до цього молодіжного хору та ще й бути в братстві, яке опікується одним із престарілих будинків міста.

- А в мене вийде співати? А якщо я не сподобаюся іншим хлопцям і дівчатам? – студентка не вірила, що нарешті стане комусь потрібною.

- Я в тебе вірю, - отець Андрій не помилився в цій дівчині.

Згодом вона вже знала всю службу, всі церковні піснеспіви, відвідувала хворих і навіть встигала добре вчитися. Неодноразово братство організовувало поїздки до святинь.

Зустріч зі старцем перевернула життя

Сашу зачаровувало і притягувало чернече життя: вона завжди залишалася в монастирях на декілька днів щось допомагати. То на кухні посуд помити, то їсти наготувати запізнілим паломникам…

Але завжди на неї чекали студентські будні, комусь такі незабутні, а для неї довгі й тягучі. А ще й постійні кепкування однокурсників, що вона не така, як усі. Не раз задавала собі питання, що було би кращим для неї в житті: вийти заміж, народити дітей, чи, може, обрати інший шлях? Про це й думати не хотіла, бо її батьки були далекими від віри, Церкви.

Немов угадуючи її думки, якось після служби її знову затримав отець Андрій:

- Щось гнітить тебе. Не хочеш поділитися?

Дівчина не знала, що і як їй пояснювати. Духівник не став витягувати слова:

- Давай-но ти поїдеш у жіночий монастир на Київщині, я домовлюся, щоб черниці тебе прийняли на місяць. Тим паче, що в тебе вже літні канікули наближаються. Там є старець, спитай поради в нього.

Дівчина летіла на крилах. Побувала дорогою в Києво-Печерських святих, попросила в них допомоги – згодом оселилася в напівзруйнованому в радянські часи святій обителі на Київщині. Черниці були небагатослівні, працювали тяжко зрання й до смеркання. Йшла відбудова святині. Старший священик всіх підбадьорював і давав короткі, але спасительні настанови.

- Ходи-но, дитино, десь посидимо з тобою на травичці, біля нашого чернечого кладовища, тут, може, святі поховані, - він тільки легко посміхнувся у свою сиву і довгу бороду.

Розмова була довгою, але невимушеною: про невінчаних батьків, її навчання, можливе подальше заміжжя.

- Чи, може, не хочеш заміж? – старець запитав ненароком.

- Я не знаю, хотілось би дітей, але я чужа для цього світу. Та й немає в мене ні таких друзів-однодумців, ніякого навіть хлопця. Дівчина замовкла і не знала, як пояснити навіть собі свій стан душі.

- То залишайся тут, у нас. Станеш черницею. Знаєш, у старості, після прожитих багатьох років, кожен може піти в монастир, аби замолювати гріхи молодості. А от від 20 років присвятити себе Богові – ото є подвиг.

Вони ще довго розмовляли про те, який тяжкий і тернистий шлях потрібно пройти заради Христа. Чи готова вона до цього?

- Отче, благословіть поїхати додому, - місяць скоро минув під опікою черниць.

- Їдь, дитино, за благословенням від батьків. Обіцяєш повернутися? – старець ніби плакав, проводжаючи Олександру аж за браму монастиря.

- Обіцяю, - не дуже впевнено відповіла юнка.

Рідні й чути не хотіли про монастир

- Ні в який монастир ти не підеш! – батьки не говорили, а кричали на всю околицю. – довчилася, доїздилася, в хаті закриємо, бач, що надумала. Їх слова різали болючіше, ніж би хто її вдаряв. Але краще би відлупцювали, як у дитинстві, не так було би боляче.

Батьки слова дотримали: ніяких дзвінків, листів, сиділа до кінця канікул удома. А потім взяли з неї слово: мусить закінчити інститут, а тоді приймуть її рішення.

Саша з тяжким серцем поринула в науку. Ні, церкву вона не покинула.

- Ти їздила до старця. Що він тобі сказав? Не благословив? Чому така сумна приїхала з дому? – отець Андрій весь час переживав і молився за цю новонавернену дитину.

- Маю довчитися, - із сумом відповіла дівчина.

- Це й правильно. До такого рішення потрібно підійти виважено, щоби потім не пожалкувати, не покинути обраний шлях. – священник затримав дівчину, розповідаючи їй історію про те, як кожна душа християнська важлива для Бога.

- Після того, як ти побувала в старця, не знаю, що відбувалося в тебе вдома. Але той старший священник збирав черниць цілий тиждень і служив молебні за тебе, Сашо. Аби укріпити, зробити правильний вибір, щоби темні сили не могли впливати на твоїх батьків, аби ти все витримала і не зріклася віри, Церкви. Про це мені матінка-ігуменя розповідала.

Той сивочолий старець з черницями молилися за неї? А вона все думала, як передати вісточку в монастир, як сказати, що їй тяжко? А він і так усе знав і допомагав.

Олександра все-таки закінчила інститут, як того хотіли її батьки. Вони ще неодноразово намагалися видати її заміж, сватали різних хлопців. З одним вона вже майже мала йти до вінця. Батьки згадали, що в школі за Сашею бігав скромний хлопчина, якого вона навіть не помічала. Любив її ще з класу восьмого, а як пішла вчитися, то все чекав і надіявся. Про це згодом розповідали сусіди. Батьки вже жалкували, що до кінця дев’ятого класу не відпускали дівчину ні на які танці. Зараз би думала про заміжжя, а не якийсь там монастир.

Вони ненароком зустріли хлопця біля магазину:

- Слухай, Володю, а ти ще не одружився? – Сашині батьки застали його зненацька. Той навіть відповісти не встиг, як ті за своє:

- От наша Саша теж нікого в тому городі не знайшла. Може, приходь до нас увечері? Посидите за чаєм, побалакаєте.

Хлопець не вірив своїм вухам. Вони ж так часто забороняли їй навіть на шкільні вечори ходити, а тут – у гості. Володя не забарився – того ж вечора був у своєї коханої з її улюбленою шоколадкою. Він добре ще зі школи знав про її смаки.

Юні побачення, поцілунки, його любов до дівчини затягували її в тенета спокуси. Пропозиція щодо заміжжя не забарилася. Олександра стояла на межі й не знала, що робити далі. Хлопець ніби й не поганий, любить її, і не зовсім важливо, що відчуває вона до нього. «Будеш за ним, як за кам’яною стіною», - мама підштовхувала, надіючись, що дочка вже забула за свій монастир.

Заміжжя чи чернецтво?

Аби не помилитися у виборі всього життя, дівчина не дала ствердної відповіді на заміжжя, а попоросилася ще раз поїхати до монастиря. Старець зустрів її байдуже.

- Що мені робити, отче, йти заміж? – опустивши очі, стиха запитала.

- Маєш вирішити, як підкаже серце.

Вона не відчувала, що воно їй підказує. Як вчинити правильно? Не хотілося образити Володю, а коли сімейне життя не складеться, тоді кого звинувачувати? Залишилася в монастирі на декілька днів, просячи Бога та святих, аби вказали на правильне рішення.

- А ти не думай довго, - ігуменя знала, чому Олександра знову до них приїхала. – Не пам’ятаєш, про що говорили з нашим настоятелем три роки тому? Бач, ти забула, а він ні з котрою з нас не говорив так відверто про намір стати черницею. Сашо, він молиться за тебе день і ніч, просто не може тебе примусити, бо ти маєш сама вирішити, без будь-якого впливу.

Їдучи додому, Саша знала, як поступить. Потрібна твердість у розмові зі всіма. Навіть ігуменя, проводжаючи її на автобус, не знала, що вирішила дівчина. «Мабуть, вже не повернешся до нас», - сказала із сумом.

Розмови були тяжкі, знову із криками, сльозами, що дочка опозорила своїх батьків перед майбутніми сватами. «Але ж ви обіцяли прийняти моє рішення, як тільки-но я закінчу інститут», - не відступала від свого дівчина. Батьки здалися і змирилися. Молитва старця виявилася сильнішою, яка укріпляла юнку в часи її сумнівів.

Саша пішла в той монастир на Київщині. Можливо, подалі від батьків, які до кінця так і не розуміли її вибору. Хотіли внуків. Але ж Саша була не єдиною дитиною в сім’ї. Тому дитячий сміх у батьківській хаті скоро й залунав. Згодом батьки повінчалися, хоча все своє життя цьому противилися, виховані в радянському дусі. Ходять обоє до церкви. І коли навідуються в гості до монастиря, то вже й не уявляють інший вибір дочки.

А священник знав усе наперед і не мав сумнівів щодо шляху цієї дівчини. Знав, що витримає і не зламається. Вона обіцяла повернутися, але, на жаль, трішки спізнилася, бо живим старця вже не застала.

І вкотре, прогулюючись монастирськими вузькими доріжками, Саша згадувала його слова, який, знаходячись вже не зі своїми підопічними, все ж невидимо допомагав і охороняв на цій тернистій дорозі.