“Неминуча унія ПЦУ з Римом” Чому один з найпопулярніших пропагандистських наративів МП насправді нереальний

Зараз в Україні відбуваються історичні процеси формування своєї незалежної церкви. Головним завданням на цьому шляху є досягнення єдності усіх православних українців в лоні однієї помісної Церкви, створеної Томосом Вселенського Патріарха Варфоломія у січні 2019.

Проте відділення центру історичної Київської Русі стало б непоправним ударом по імперських амбіціях та претензіях Московської Патріархії, котра офіційно називає себе Руською православною церквою. Починаючи з 17 століття Кремль робив усе, щоб знищити окрему українську ідентичність та духовність. Як тоді, так і зараз Москва використовує численні страшилки та маніпуляції для того, щоб спинити формування єдиної повністю незалежної від неї Церкви України. Більшість із них як і вся пропаганда російської держави не мають під собою жодних реальних підстав, але повторюються так часто і впевнено, що неволею сотні кліриків та парафіян УПЦ МП починають сприймати їх за реальність.

Однією із таких “страшилок” є начебто перехід Православної Церкви України в унію з Римом одразу після припинення функціонування структур РПЦ на території нашої держави. Суть цього наративу проста – створити у пастви й особливо священників штучне ототожнення підпорядкування Московському патріарху Кирилу із вірністю православному віровченню та загальмувати об’єднання усіх українців у лоні єдиної помісної Церкви. Очевидно, що приєднання до митрополії, яка має євхаристійне єднання з чотирма помісними Церквами та фактично зі всім світовим православ'ям не надто схоже на «зраду віри» чи відхід від істини. Перехід же у католицтво, який нібито йтиме вже дуже скоро після цього кроку, виглядає куди менш привабливим.

Для просування цієї тези пропагандисти МП як в Україні, так і поза її межами працюють не покладаючи рук. Наприклад так званий «Союз православных журналистов», який не рідко поширював навіть відверто політичну дезінформацію Кремля, періодично запевняє своїх читачів, що «новая уния» от-от настане як мінімум із 2015 року. Окрім рядових пропагандистів поширюють цей наратив й ієрархи УПЦ МП, як-от підсанкційні митрополити Лука (Коваленко) чи Феодосієм (Снєгірьовим) та архієреї-симпатики РПЦ із Сербії та Єрусалиму. Особливо інтенсивність такої пропаганди загострилася після надання Церкві України Томосу про автокефалію. Попри те, що жоден з їхніх прогнозів чи термінів так і не збувся, а сама ця «аналітика» більше схожа на пророцтва деяких радикальних сект про скоре надходження кінця світу, яке постійно переноситься, маніпуляцію продовжують тиражувати.

Щоб зрозуміти, що ця теза є лише фантазією поборників «канонического православия» варто звернути увагу на декілька моментів. У тому числі історичні прецеденти та норми канонічного права самої Католицької Церкви.

Згідно із теорією пропагандистів УПЦ МП нова унія впроваджуватиметься через єдність між ПЦУ та УГКЦ. На підтвердження своїх теорій вони наводять приклади участі у спільних заходах й загалом прагнення двох гілок східного християнства до єдності у майбутньому. Але чи можливе таке єднання саме у формі унії, тобто прийняття ПЦУ католицького віровчення та верховенства Папи Римського?

По-перше, для того, щоб дати відповідь на це питання варто зрозуміти значення самого терміну унія. Саме це слово з латини прямо перекладається як «об'єднання», або союз. Згідно ж з церковних правил католицької церкви унією є сопричастя помісної Церкви, або в окремих випадках однієї чи кількох парафій із Церквою Риму. Зараз у складі Вселенської католицької Церкви є Латинська церква (на чолі із Папою Римським) та 23 “унійні структури”, або церкви sui iuris», тобто «свого права”, які перебувають з нею у єдності таїнств та віровчення. Частина з них мають вищий, патріарший, статус, а частина як-от УГКЦ – верховної архієпископії. При цьому на відміну від православ'я між собою вони спілкуються не безпосередньо, а через “вселенського архієрея”, тобто Папу.

З цього всього стає зрозумілим, що сценарій реалізації так званої «нової унії» шляхом співслужіння чи сопричастя між ПЦУ та УГКЦ є неможливим, адже прийняття нової Церкви «свого права» до складу Католицької Церкви є виключним правом Римського престолу і не може здійснюватися без його згоди. На цьому також наголошували й представники обох структур. Так, виступаючи перед студентами «Львівської політехніки», Митрополит Епіфаній заявив, що досягнення єдності між ПЦУ і УГКЦ можливе тільки після подолання догматичних і еклезіологічних розбіжностей, які свого часу привели до «Великої схизми» 1054 року. Він прямо сказав, що «ключі від єдності знаходяться у Римі та Константинополі».

Враховуючи все це, варто звернути увагу на те в якому стані перебувають взаємини ПЦУ та Ватикану. А це дуже непроста історія. Адже, якщо католицькі структури всередині нашої країни одразу прийняли, отримання автокефалії древньої Київською митрополією Вселенського патріархату, то офіційний Ватикан поставився до цієї події значно стриманіше. Влітку ж 2022 предстоятель ПЦУ взагалі зізнався, що з моменту надання Томосу діалогу безпосередньо між Київською митрополією та Апостольським престолом просто немає. На цьому фоні показовими виглядали демонстративно теплі відносини між Папою та патріархом Кирилом. Кульмінацією цієї дружби мала стати друга після 2016 зустріч між понтифіком та главою РПЦ в Єрусалимі, якій завадило повномасштабне вторгнення РФ в Україну.

Про те, що головною перепоною для початку діалогу між Українською Церквою та Ватиканом є Москва говорив і сам предстоятель ПЦУ і кремлівські пропагандисти. Так, ще на початку 2019 прокремлівський ресурс «ТАСС» з посиланням на власні джерела писав, що «Ватикану навряд чи потрібні проблеми з РПЦ через визнання «українських розкольників», а тому, мовляв, боятись на цьому напрямку Даниловому монастирю нічого. У тому ж червні 2022 митрополит Епіфаній заявив, що у питанні взаємин із ПЦУ Москва ставить ультиматум: «або ми, або вони».

Вартими уваги тут також є офіційні зустрічі посадових осіб Ватикану з церковними діячами нашої країни. І тут виходить цікава ситуація, що найінтенсивнішими є їхні контакти з тими, хто лякає своїх вірян переходом ПЦУ в католицтво. Зокрема першим православним єпископом, якого відвідав апостольський нунцій після свого призначення став керівник справами УПЦ МП митрополит Антоній (Паканич), а трохи згодом папський посланець навідався до Києво-Печерської лаври, де зустрівся із її намісником митрополитом Павлом. А державний секретар Ватикану П’єтро Паролін, перебуваючи на урочистостях до Дня Незалежності України у серпні 2021, поспілкувався з очільником УПЦ МП митрополитом Онуфрієм, який став єдиним на цьому заході релігійним лідером не католиком, який був удостоєний такої шани.

І попри те, що крига між ПЦУ та Святим Престолом після початку повномасштабного вторгнення та за активного сприяння Вселенського Патріарха почала скресати, відносини між обома релігійними центрами досі навряд чи можна назвати теплими.

Отже, враховуючи все вищесказане, можна дійти висновку, що перехід ПЦУ в унію через зближення з УГКЦ неможливий з точки зору самого католицького віровчення. Встановленню ж сопричастя напряму із Римом заважають занадто холодні стосунки між релігійними центрами та страх папи зіпсувати взаємини із Москвою. Тим же, хто, вірячи скорому встановлені унії, тримається єдності з РПЦ варто було поглянути на її власні стосунки із Апостольським престолом. Бо хоча перехід Московського патріархату в католицтво також малоймовірний, але шанс неочікувано змінити віру в прихильників УПЦ МП все ж вищий, аніж у ПЦУ. Бо ж, якщо вони не вийшли з підпорядкування Кирилу навіть після відкритого благословення геноциду українців, то чи зроблять це, якщо Гундяєв згадає в диптиху на одне ім’я більше? Хай навіть, якщо це і буде ім'я папи Франциска.