На сьогодні тема клятви є досить актуальною. Ми можемо чути клятву на різних рівнях нашого суспільства, починаючи від «мамою клянуся» й інших шановних людей і закінчуючи клятвою президента, коли він кладе руку на Євангеліє і дає присягу перед народом України. Так само є клятви в суді... І цей виток клятви йде ще зі Старого Заповіту. Адже тоді там було так прийнято – прийнято було клястися навіть Богом. Це було нормально. Але з приходом Нового Завіту ця клятва нівелюється. Це питання стає іншим шляхом, це питання стає іншим ребром. І Господь Своїми словами каже, що не потрібно клястися Богом. З цього моменту основним свідком людської правди ставала совість. Адже совість є внутрішній голос Бога. І совість говорила: так чи інакше потрібно це робити. Совість говорила: чи правду говорить, чи ні.
Клятва – для чого вона взагалі дається? Вона стає додатковою гарантією того, що людина говорить правду. Люди, зазвичай, у Старому Завіті чи Новому, клялися чимось дорогим, чим вони не можуть пожертвувати. І ця людина, перед якою давалася клятва, розуміла, що вона дасть точну відповідь, абсолютно правильно. Вона жертвує всім: це була клятва небом, клятва землею і навіть клятва Єрусалимом. Але Господь нам на Нагірній проповіді говорить такі слова: «Ще чули ви, що сказано древнім: не порушуй клятви, але виконуй перед Господом клятви твої. А Я вам кажу: не клянись зовсім ні небом, бо воно престол Божий; ні землею, бо підніжжя для ніг Його це; ані Єрусалимом, бо він місто Царя великого; ні головою твоєю не клянись, бо не можеш ані одного волоска зробити білим або чорним. Але нехай буде слово ваше: так – так, ні – ні, а що зверх цього, те від лукавого».
Так питання в тому, чому не можна клястися? Не можна клястися, бо людина не є господарем усього цього, чим вона клянеться, – чи небом (ми не є господарями неба), чи землею (ми не є господарями землі). Буває таке, що люди клянуться життям своїм чи життям своїх рідних і близьких (ми не є господарями життя). Цим усім управляє Бог і Він є господарем. Ісус пропонує нам говорити прямо, без усяких доказів, і не виправдовуватись, і не підкріплювати свої слова усякими клятвами. Щоб щось ствердити, достатньо сказати «так», щоб заперечити щось – нам достатньо сказати «ні», а що більше, те від лукавого. А диявол – він тішиться, він хоче збурити людей, він залякує. І людина для того, щоб доказати свою правоту, якось викручується, відбріхується, ставить на кін свою репутацію і навіть клянеться своїми батьками чи своїм життям. Натомість Господь – абсолютна протилежність. Він дає вільний вибір – чи вірити людині, чи ні. Він дає свободу.
Але людина не може покластися сама на себе. Чому людина не може клястися щось зробити у майбутньому? Вона не має влади над своїм майбутнім, вона не має влади змінити своє минуле, вона має лише теперішнє. Ніхто не знає, якщо ти поклянешся, чи ти будеш мати час, здоров’я і можливість здійснити цю клятву. Якщо ти її не здійсниш, ти будеш неправдомовцем, брехуном, ти зганьбиш себе.Тому пропоную: якщо ти впевнений перед людьми у своїй правоті, не потрібно ніякої клятви. Якщо тобі люди вірять, якщо ти чесний завжди з ними, то ми повіримо. Якщо ти хочеш довести свою правоту, здійсни це якимось іншим способом.
Священник Дмитро ЧЕРЕНЮК,
клірик луцької парафії Холмської ікони Богоматері
