«Жодного слова недостатньо для того, щоб гідно зобразити любов, оскільки вона не земного, але небесного походження… навіть мова ангелів не в змозі досконало досліджувати її, оскільки вона безперервно виходить з великого розуму Божого», – казав святитель Іоанн Златоуст. Проте, щоб дати певне розуміння цієї Божественної реалії, спробуємо пояснити різницю між християнською любов'ю і любов'ю чуттєвою, тілесною, романтичною.Всі ми пам'ятаємо, які характеристики любові дає апостол Павло: «Любов довго терпить, милосердить, любов не заздрить, любов не звеличується, не пишається, не бешкетує, не шукає свого, не дратується, не мислить зла, не радіє неправді, а тішиться істиною; все покриває, усьому вірить, все сподівається, все переносить.
Любов ніколи не перестає, хоч і пророцтва припиняться, і мови замовкнуть, і знання скасується» (1 Кор. 13: 4-8).
Закоханість, або «романтична любов» – це зовсім не та любов, про яку як про найвищу чесноту говорить християнство. Однак саме це кохання-закоханість сприймається молодими людьми як дуже важливе, яскраве, неповторне, проникливе почуття, змішана та незрозуміла емоція.
Що таке закоханість чи романтичне кохання?
Якщо користуватися розподілом людської природи на дух, душу та тіло, то закоханість – це, безумовно, сфера душі. Якщо згадати про святоотецький поділ на розум, серце і тіло, то романтичне кохання – це, безумовно, сфера серця.
Не здатні відповідати перед людьми, лукаво ставлячись до громадянських зобов'язань, чи зможуть ці люди відповісти перед Богом?
Тут слід зазначити, що ми використовуємо поняття «романтична любов» і «закоханість» як синоніми, тоді як останній термін найчастіше використовується для характеристики поверхневих, несерйозних взаємин (як кажуть у світському суспільстві, флірту) на противагу «справжньому коханню», «коханню на все життя», вірності. Але в нашому контексті романтичне кохання чи закоханість – це насамперед почуття, емоція. І для нас важливо підкреслити, що ця «любов» – не те жертовне християнське кохання, не рух до Бога. Романтична любов – це початкове почуття, але воно зовсім не низинне – навпаки, джерелом цього почуття є якраз Божественна любов. Можливо, саме цим пояснюється той факт, що це почуття з огляду на надзвичайну яскравість і силу переживань поети різних часів і культур помилково називали «божественним». Блаженний Августин у своїй знаменитій «Сповіді» говорив, звертаючись до Бога: «Ти створив нас для Себе, і не знає спокою серце наше, доки не заспокоїться в Тобі». Саме «втрата спокою» дуже часто відображає як зовнішню поведінку, так і внутрішній стан закоханого, оскільки одночасно розвивається залежність, що характеризується частковою втратою волі і називається у святоотцівській традиції пристрастю. У більш високому розумінні все людство позбавлене спокою у пошуках істинного Бога.
Навіщо потрібна громадянська реєстрація, якщо можна засвідчити свої стосунки перед Богом?
Багатьох молодих людей дещо бентежить той факт, що таїнство вінчання в церкві може відбутися лише у разі наявності документа, що підтверджує громадянську реєстрацію сімейного союзу. Постає питання: невже Богові потрібні якісь штампи? І якщо ми даємо обітницю вірності одне одному перед Богом, то нащо нам якісь печатки? Насправді це питання не таке складне, як здається. Потрібно зрозуміти одну просту річ. Людина в цьому світі відповідальна не тільки перед Богом, а й перед людьми, що оточують її, і перше неможливе без другого. Сім'я складається мінімум із двох персон, а в перспективі її склад може збільшитися і до трьох тощо. І в цьому випадку сім'я – це частина суспільства, і суспільство має знати, що це його частина, що це саме сім'я. Адже суспільство надає сім'ї певного статусу, певних гарантій, а відповідно ці люди повинні засвідчити перед суспільством: «Так, ми хочемо бути сім'єю». Якщо ці дві людини стверджують, що не відчувають свого взаємозв'язку з суспільством і заперечують вищезгадані взаємні зобов'язання, то в такому разі вони повинні повністю і безкомпромісно відмовитися від усіх видів громадських зв'язків та соціальних послуг. Але ж вони цього не роблять. Отже, в основі їх позиції лежить лукавство. Не здатні відповідати перед людьми, лукаво ставлячись до громадянських зобов'язань, чи зможуть ці люди відповісти перед Богом? Очевидно, що ні. На що тоді перетворюється для них таїнство вінчання? Церковне вінчання є закріпленням шлюбу державного, його вінцем. Якщо ж «домобудівники» не здатні звести фундамент, то чи не зарано їм зводити купол?
Говорячи про сім'ю, хотілося б закінчити ось чим. Церква у своїй літургійній традиції зовсім не каже, що сім'я – це легко. Швидше навпаки. Таїнство, в якому Господь благословляє чоловіка і жінку, називається вінчанням. Слово «вінчання» та «вінець» – однокореневі. Про які вінці йдеться? Про вінці мученицькі. Коли священник під час таїнства вінчання вдруге обводить молодят навколо аналоя, то виголошує: «Святі мученики!». А в одній із молитов священник, звертаючись до Господа, просить Його зберегти подружжя, як «Ноя в Ковчезі, як Іону в утробі кита, як трьох юнаків у вогні, пославши їм росу з неба» і т. д.
Вимоги щодо сімейних зобов'язань (зокрема заборона розлучатися) Самого Ісуса Христа здалися апостолам настільки суворими, що деякі з них у серцях вигукнули: «Якщо такий обов'язок чоловіка до дружини, то краще не одружуватися». Проте християнський досвід свідчить, що справжню радість людині дає не те, що просто, а те, що складно! Так, сім'я – це складно, так, це шлях, що складається з випробувань і навіть спокус, але своїм вінцем цей шлях має невимовну благодать.
