В моєму журналістському житті було не просто багато, а надзвичайно багато зустрічей з цікавими й креативними людьми. Про декого з них писав у газеті, виданих мною книгах, а про декого просто фізично не встиг. Адже роки летять, наче розгнуздані коні, й деколи просто не встигаєш їх наздогнати, щоб сказати: «Час, зупинись!».
Проте іноді настають такі моменти, коли відчуваю: мушу взятися за перо й розповісти про ту чи іншу особистість, яка є знаковою на теренах краю і внесок якої у соціально-духовний розвиток його важко переоцінити. Тим більше, що коли не розповім я, то хтозна, чи вдасться зробити це іншим.
Сьогоднішня моя розповідь – про людину, з якою звела мене доля у 90-ті роки минулого століття. Розповідати про ті складні і неоднозначні часи не буду, бо то зайняло б багато місця. Скажу коротко: саме тоді настала епоха революційних змін. У всьому – в економіці, соціальній сфері, міжнародних стосунках. Не всі ці зміни дали позитивний результат, бо, як відомо, не завжди трапляється так, як усім хотілося б.
Але в одному, думаю, всі ми «виграли». І це одне – духовне відродження, яке торкнулося буквально кожної сім’ї, кожної людини. Після важкого і тривалого, силою насаджуваного атеїзму розпочався релігійний ренесанс, коли зняли заборону на віру в Бога, і люди отримали право на віросповідання й відновлення дещо призабутих або заборонених національних традицій.
Саме тоді до редакції ковельської газети завітав молодий, але досить ерудований і активний священник із села Дубового о.Іван Бонис. Він запропонував систематично подавати в «міськрайонці» тематичну сторінку «Добрий пастир» (згодом — «Духовні вісті»), щоб поширювати серед населення основи християнства, інформувати про найважливіші православні свята, а головне – сприяти утвердженню і розбудові Української незалежної Церкви (тоді це була УПЦ Київського патріархату).
Ми сприйняли цю ідею, і згодом у «Вістях Ковельщини» стали регулярно з’являтися матеріали, підготовлені о. Іваном, на означену вище тематику. Зайве говорити, що вони користувалися великою популярністю серед читачів, багато з яких тоді йшли до Божих храмів, не маючи елементарних знань про суть християнства. Цілком очевидно, що наша спільна праця не стала даремною.
Згодом я дізнався, що о. Іван Бонис – це людина, яка все своє свідоме життя вирішила присвятити служінню Богові й Україні. Народився він на Дрогобиччині Львівської області 20 квітня 1970 року в багатодітній робітничій сім’ї. Всього батьки виховували десятеро дітей, з яких Іван був найстаршим. На жаль, цього року (25 червня 2023 року) один з молодших братів воїн-захисник Юрій загинув, захищаючи Україну в населеному пункті Роздолівка Бахмутського району Донецької області.
Здобувши середню освіту, два роки відслужив в армії, потім закінчив з «відзнакою» Дрогобицьке кооперативне училище. Згодом зрозумів: це «не його». На формування світогляду юнака великий вплив мав священник Михайло Бонис, дядько Івана. Однак кардинальні зміни у світогляді юнака сталися під впливом місцевого парафіяльного душпастиря протоієрея Романа Цапа, що в кінцевому підсумку привело хлопця до Львівської семінарії, куди вступив 1991 року. Через два роки, навчаючись на третьому курсі в 1993 році, тобто 30 літ тому, прийняв духовний сан диякона, а 26 листопада того ж року – сан священника (на світлині – в центрі). Перше пастирське служіння розпочав 4 серпня 1994 року настоятелем семінарського храму Св.Івана Золотоустого у Львові. Там пройшов рік навчання і служби Богові.
Після цього отримав призначення настоятеля у храм Покрови Пресвятої Богородиці с. Лаврів Луцького району, а 22 лютого 1996 року о. Іван Бонис отримав указ призначення настоятелем Свято-Юріївської парафії с. Дубового Ковельського благочиння. 21 березня 1997 року митрополит Яків призначає отця Івана духівником Ковельського благочиння.
Довелося непросто: душпастирську діяльність поєднував з господарськими клопотами, адже треба було розписати храм іконами, добудувати приміщення (паламарки, ризниці), розпочинати будівництво житла для священика, перекрити куполи жовтою бляхою та дах храму — металочерепицею, оскільки він протікав.
Відбулася заміна вікон, утеплення приміщення та проведення опалення, а також будівництво водосвятної каплиці на честь Волинської Богоматері (на світлинах внизу ви бачите, як виглядав храм колись і як виглядає тепер). Одночасно навчався у Львівській Духовній Академії, яку успішно закінчив у 2004 році. Однак молодому й енергійному священнику все вдавалося, бо мав чітку мету у житті – довести до ладу Храм Божий, об’єднати людей на добрі справи, навчити їх любові, повазі один до одного, прищепити риси переконаних патріотів, відданих українській національній ідеї.
10 жовтня 2003 року протоієрея Івана Бониса було призначено благочинним храмів Ковельського благочиння, а 11 травня 2004 року — благочинним храмів Ковельського районного благочиння (тоді благочиння було поділене на міське та районне). З вересня 2000 року отець Іван викладає уроки з основ християнської етики у Дубівській школі.15 вересня 2003 року митрополит Яків призначив його настоятелем парафії Різдва св. Івана Предтечі с. Бахова Ковельського благочиння (тут є незмінним настоятелем до сьогодні). 7 липня 2003 року було освячено хрест та наріжний камінь під будівництво храму Різдва св. Івана Предтечі в Бахові. Ініціатором були о. Іван Бонис та Віктор Ніжник.
Під керівництвом та благословенням отця Івана бахівчани розпочали будівництво,а через кілька років – 16 листопада 2008 року – відбулося у новобудові перше архієрейське Богослужіння та освячення храму, яке звершив митрополит Луцький і Волинський Михаїл з настоятелем парафії о. Іваном та духовенством з Луцька та Ковельщини (на світлині вгорі).
Чим довше працював протоієрей Іван Бонис на Ковельщині, тим більший авторитет здобував. Сьогодні він – старший декан Ковельського деканату Волинської єпархії Православної Церкви України (офіційно отримав указ 20 жовтня 2020 року), шанована і знана людина не тільки на Ковельщині, а й на Волині.
Хочеться згадати, що духовна праця у винограднику Христовому пошанована вищим духовним керівництвом. За заслуги у відродженні духовності в Україні та утвердження Помісної Української Православної Церкви протоієрей Іван Бонис у 2014 році указом Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета нагороджений орденом Св. Юрія Переможця, а 23 січня 2015 року — медаллю «За жертовність і любов до України». Душпастир має також нагороди від керуючого Волинською єпархією митрополита Луцького і Волинського Михаїла – це орден «За церковні заслуги» з нагоди 25-річчя священичого служіння та орден «За жертовність» з нагоди 50 –річчя від дня народження.
Від Волинської обласної державної адміністрації, Ковельської районної військової адміністрації, Ковельської районної ради, управління освіти і науки, місцевої влади, військових, капеланів та школи – грамоти та подяки.
Нещодавно, сонячного осіннього дня, я побував у Дубовому. Мета – зустрітися зі святим отцем, привітати його з ювілеєм отримання духовного сану, на власні очі, як кажуть, побачити результати тієї великої жертовної праці, якій сповна віддаються священник, парафіяни, громадськість села.
Отець Іван зустрів мене приязно і щиро, хоча, можливо, я трохи й «відірвав» його від господарських клопотів. Але це не завадило йому показати і розповісти мені все, про що я хотів дізнатися. Безперечно, одразу в око впало величне приміщення храму, будівництво якого завершилося 1994 року. Однак вік святині в Дубовому набагато більший. Церква тут була і в минулому столітті. Із 1 березня 1925 року до 10 лютого 1942 року у ній служив настоятелем відомий релігійний і громадський діяч архієпископ Ігор (у той час іще священник Іван Губа). Правив винятково українською мовою. У сан архієпископа його висвятили у лютому 1942 року. Спочив у Бозі 24 листопада 1966 року в Нью-Йорку (США).
Отець Іван як гостинний господар ознайомив мене із святинями, що зберігаються в храмі, показав водосвятну капличку із постійно діючим джерелом, розповів про інші цікаві моменти в житті громади і навіть запросив піднятися на дзвіницю. Тут встановлено два дзвони – один великий і один менший. Їх історія цікава, хоча частково й трагічна.
У роки Першої і Другої світових воєн церковні дзвони (всього їх було чотири ) люди знімали і закопували. Коли ж нацисти знищили храм, про місце знаходження дзвонів знали тільки «»втаємничені» (зокрема, Степан Рабко, який був свідком подій, коли в 1943 році дід Віктор Бабарика (дід Тюбай) з місцевими активістами закопали в клуні дзвони). До пори-до часу вони мовчали, але по війні ті дзвони відкопали. Правда, лише два, бо інших не знайшли. Можливо, їх уже й немає. Дзвони забрали у Свято-Воскресенський собор в Ковелі, де настоятелем був о. Йосип Жаборецький, котрий став своєрідним душпастирем для дубівчан (хрестив їх дітей, вінчав молодят, відспівував покійників).
Однак, коли будівництво церкви завершували, віряни виявили бажання повернути дзвони у Дубове. Питання це вирішити було не так просто, тому парафіяни звернулися за допомогою до головного редактора обласної газети «Волинь» Полікарпа Шафети, людини авторитетної і шанованої в нашому краї.
Його прохання відіграло велику роль: дзвони повернули на своє попереднє місце. До їх збереження, до речі, доклалися в різні роки згадуваний вище о. Іван Губа (архієпископ Ігор), регент Йосип Поліщук, дяк Петро Рябко, церковний староста Віктор Бабарига, церковні активісти Олександр Борисюк, Клим Троць, Василь Пантолік, Платон Безека, Володимир Супрунюк та Андрій Безека.
У цій Богоугодній справі активну участь брала Надія Чаюк, яка, окрім іншого, організовувала і їздила з делегацією до єпископа Волинського Ніфонта, щоб отримати дозвіл на повернення дзвонів, особисто зверталася до свого земляка Полікарпа Шафети.
Перебуваючи на дзвіниці, о. Іван Бонис легенько вдарив так званим билом по дзвонах, дозволивши згодом це зробити й мені, аби я міг почути справді божественний звук історичних святинь. Зробив це я з великим душевним хвилюванням і піднесенням, відчуваючи якусь неземну радість у душі. Воістину незабутня на все життя мить!
Підняттям на дзвіницю моє перебування в «гостях» у о. Івана не завершилося. Священник показав мені чудотворну ікону Казанської Божої Матері, котра до того, як оновилася, знаходилася в оселі Агафії Кучеренко. У храмі на видному місці – також ікона Спасителя, яка оновилася в хаті місцевих мешканців Масловських. Розповів святий отець і про випадки чудес, які мали місце і які свідчать про велику зцілювальну силу ікон.
В ході нашої довірливої розмови ми згадали роки, коли о. Іван Бонис тільки починав свою душпастирську діяльність на ковельській землі, його участь у становленні незалежної Української церкви. Спочатку це була УПЦ Київського патріархату, а нині – Православна Церква України, котра отримала Томос від Вселенського патріарха Константинопольського Варфоломія.
Я поцікавився:
— Отче, Іване! Ви були в перших рядах тих, хто створював релігійні громади Української Православної Церкви на Волині, разом із своїми однодумцями виборювали право здійснювати церковну службу рідною мовою. Скільки таких громад створено за Вашою участю на Ковельщині?
Мить подумавши, священник сказав:
— В кількох словах про це розповісти важко. Шлях ми пройшли довгий і не завжди легкий. За ці 30 років відкрито 16 парафій, в яких освячено храми, 10 парафій перейшли з московського патріархату до ПЦУ. На перших початках моєю вірною помічницею була активістка Марія Рибчук. Спільно з місцевими настоятелями закладали громади в Бахові, Поворську, Озерному, Гулівці, Волі-Ковельській, Красноволі, Стеблях, Черкасах (дві громади — Вмч.Варвари та Іова Почаївського), Люблинці, Любитові, Білашеві, Голобах, Заячівці, Будищі, Нових Кошарах, Мельниці, Тойкуті. З названих парафій тільки п’ять не мають нових побудованих храмів, але місце під побудову освячене.
Всіляко допомагав і допомагає нам митрополит Луцький і Волинський Михаїл, з яким ми починали Богоугодну справу в Люблинці, Любитові, Білашеві. Разом із нами були святі отці, вірні Богові та Україні. Нині вони опікуються 6 округами, керівництво якими здійснює очолюваний мною Ковельський деканат.
Офіційно сьогодні в Ковельському деканаті служать 33 священики (враховуючи Ратнівський та Старовижівський округи), 52 парафії (до речі, 13 жовтня 2008 року протоієрей Іван Бонис нагороджений найвищою церковною відзнакою — правом носіння митри). Працюємо дружно, наполегливо, послідовно, бо розуміємо: незалежна Українська держава неможлива без незалежної Української Церкви. В цьому особливо переконалися нині, коли путінська росія віроломно напала на нашу країну.
— Очевидно, війна позначилася на діяльності релігійних громад Православної Церкви України?
— Безперечно. Бандитський напад рашистів на нашу країну для кожного з нас став іспитом на мужність, стійкість, патріотизм. Тисячі і тисячі синів і дочок України стали в обороні честі й гідності народу. Храми ПЦУ перетворилися в справжні осередки волонтерського руху, згуртували довкола себе тих, хто не тільки словом, а й ділом підтримував і підтримує військовиків.
Скажімо, в Дубовому організувалася громадська спілка «Діємо вже», куди ввійшло багато активістів церковної общини на чолі з Наталією Тхоржевською. Подібні об’єднання створені при всіх храмах Ковельського деканату, а чимало священників вступили до лав військових капеланів, яких об’єднала духовно-громадська організація «Капелани Волині». Про це постійно повідомляють засоби масової інформації, в тому числі газета «Вісті Ковельщини», соціальні мережі.
З початку отримання Томосу найбільш активні громади провели загальні парафіяльні збори та ухвалили рішення – вийти з московського патріархату та возз’єднатися з ПЦУ (Радошин, Битень, Байківці, Старі Кошари, Доротище). Я був спостерігачем на цих зборах.
— Отче Іване! Становлення Православної Церкви України супроводжується шаленим опором з боку проросійських сил як зовні нашої країни, так і в її середині. І все-таки ПЦУ міцніє, розширює коло своїх прихильників, а прикладом цього є парафія Св. ап. Іоана Богослова с. Скулина, яка 5 червня 2022 року на загальних парафіяльних зборах прийняла рішення вийти з юрисдикції московського патріархату та возз’єдналась з ПЦУ. Варто згадати і про Свято-Успенську парафію с. Доротища, яка покинула московський патріархат 10 лютого 2019 року, але уввійшла до свого рідного храму тільки весною цього року. Тут вперше 28 серпня 2023 року на Успіння змогли почути літургію українською мовою з нагоди празника. Ось і нещодавно за Вашою участю відбулась Божественна літургія у селі Тойкуті (колишніх Несухоїжах) в церкві Покрови Пресвятої Богородиці на честь храмового свята після відновлення тут релігійної громади. Вперше за останніх 80 років вимушеної перерви, викликаної різними причинами, Боже слово зазвучало рідною українською мовою.
– Ще можна згадати, що в цьому році у Голобському окрузі, який очолює благочинний протоієрей Андрій Сех, долучилися нові громади, які перейшли з московського патріархату в юрисдикцію Православної Церкви України (Воля-Любитівська, Старий Мосир, Новий Мосир, Волошки та Дарівка). Люди розуміють, що у своїй державі має бути Українська Церква як надійна опора для воїнів та всього українського народу, а в храмах має звучати молитва рідною мовою.
Тому я пишаюся тим, що разом із однодумцями — представниками духовенства, громадськості, вірян – причетний до утвердження і зміцнення незалежної Української Церкви. До речі, в скорому часі у Тойкуті буде закладено новий храм, документація на початок будівництва якого розробляється. Втішає, що триває процес переходу релігійних громад УПЦ (МП) в підпорядкування ПЦУ.
Волинська єпархія станом на листопад 2023 року нараховує 347 релігійних громад. З часу отримання Томосу до Волинської єпархії Православної Церкви України приєдналося 133 парафії. У 2022 році 41 парафія УПЦ (МП) на Волині прийняла рішення про перехід до Православної Церкви України. Цьогоріч цей процес триває.
Офіційно сьогодні в Ковельському деканаті служать 33 священики (враховуючи Ратнівський та Старовижівський округи), 52 парафії (до речі, 13 жовтня 2008 року протоієрей Іван Бонис нагороджений найвищою церковною відзнакою — правом носіння митри). Працюємо дружно, наполегливо, послідовно, бо розуміємо: незалежна Українська держава неможлива без незалежної Української Церкви. В цьому особливо переконалися нині, коли путінська росія віроломно напала на нашу країну.Розмовляли ми з отцем Іваном довгенько. Йому є що розповісти, бо особистість він різностороння, досвідчена, мудра. Мені цікаво слухати старшого декана, котрий разом із братами по вірі перебував і перебуває на передовій лінії боротьби за Бога та Україну. Ця боротьба – і в душпастирській діяльності, і в громадській роботі, і в господарських клопотах. А ще ж — сім’я, родина, діти, домашнє господарство, недільна школа, викладання уроків християнської етики в Дубівському ліцеї, пости в соцмережах.
Слава Богу, протоієрей Іван Бонис скрізь встигає. Господь дає йому здоров’я, енергію, силу. Все те, що нині найбільше потрібно кожному з нас.
…Коли ми прощалися, до нас підійшла жіночка, котру стривожив церковний дзвін, про який я згадав вище.
— Щось трапилося? – запитала вона.
— Ні, все добре, — заспокоїв святий отець і розповів, у чому справа, одночасно представивши мене. Жінка заясніла усмішкою:
— О, то обов’язково напишіть про нашого отця Івана. Він – найкращий!
Думаю, слова вірянки коментарів не потребують.
