Інтерв’ю з протоієреєм Віктором Пушком, головою інформаційно-видавничого центру єпархії і настоятелем луцького храму Софії – Премудрості Божої при ВНУ імені Лесі Українки, до його 50-річчя.
Про ювілей: нові сенси замість підсумків
– Отче Вікторе, 50 років – це більше підсумки чи нові сенси?
– Це більше нові сенси, бо підбивати підсумки у 50 років, я вважаю, не дуже скромно. Це насамперед про осмислення усього прожитого. Уже розумієш, що справді має значення, що є вартісним у житті, важливим, а що тимчасовим. Якщо раніше деякі речі здавалися дуже важливими, то нині вони абсолютно другорядні. Те, на чому зосереджували багато уваги, виявилось, можливо, не настільки вагомим і суттєвим для життя.
50 років – це досвід, завдяки якому ти думаєш, як далі рухатись. Ми живемо в такий час, коли буває, що людина за 70 років не має такого досвіду, як той, хто прожив лише 16–25, – маю на увазі пандемію і особливо війну. Справа не у віці, адже є дуже багато молодих людей, які пережили значно більше, ніж людина, яка вже прожила вік. Це військові, це ті, хто втратив своє житло, втратив родини, втратив усе, але продовжує жити і не втрачає сенсу. Я думаю, це те, що не вимірюється роками, воно в глибині досвіду, в глибині серця і почуттів.
Шлях до служіння: «Бог взяв мене за руку»
– Коли у Вашому житті з’явилося відчуття покликання служити Богу?
– Та ви знаєте, я б не сказав, що був якийсь конкретний момент осяяння чи різкий поворот. Швидше за все, це тривалий процес певного розпізнавання, який, імовірно, розпочався ще в школі у старших класах. Згодом він продовжився під час навчання в семінарії. А рукоположений я на четвертому курсі, коли мав двадцять один рік.
У мене завжди було таке відчуття, що Бог мене взяв за руку і постійно веде. Навіть у час війни стільки разів відчував ті знаки, що Господь супроводжує мене, направляє, створює обставини, в яких я можу розпізнати Його присутність у моєму житті.
– Родина часто формує світогляд. Які цінності з дитинства Ви пронесли через усе життя?
– Для родини моє рішення служити Богу було несподіванкою. Мама відвідувала храм; батько цікавився суспільними змінами кінця 80-х – початку 90-х, багато читав – саме він прищепив мені любов до книг. Спочатку історія, потім релігія, філософія. Все, що з’являлося - все викликало інтерес. Це ж часи, коли падав радянський союз і лишалося трішки до проголошення незалежності.
Я не прийшов до семінарії з глибоко церковного середовища. До цього ніколи не прислуговував у храмі, не був знайомий зі священниками, не мав духовного наставника. Тому я завжди намагався бути відкритим до людей і до світу. Вступив у духовний навчальний заклад, який тільки-но відкрився в Луцьку. Власне, це те, що мене завжди рухало і продовжує рухати.
Медіа, викладання та «руйнування міфів»
– Ви поєднуєте пастирське служіння, викладання і роботу з медіа. Як це вдається?
– Для мене це все одна справа – і робота зі студентами, і розмови з парафіянами, і медіа. Викладач повинен працювати над собою, готуватись до лекцій, і це не дає самому «заіржавіти». Важче, певно, було б займатися лише чимось одним.
– Радіостудія «Благо» — це більше про місію чи про сучасні формати?
– «Благо» – це більше про місію. Започаткували ми радіостудію в 2010 році як один із напрямків діяльності інформаційно-видавничого центру Волинської єпархії. Комунікація – це дуже важлива складова нашого буття. Не просто в житті людей, а в богословському розумінні. Бо Господь, до Кого ми молимось, віримо, – це Бог, Який комунікує. Якщо я, приміром, прийшов до Церкви, до віри завдяки книгам, то сучасна людина, як не крути, йтиме до Бога за посередництвом інтернету, відео. Та й радіо вже не таке, як колись. Те, що колись було класичним радіоформатом, зараз трансформується у подкасти.
– Ви викладаєте у богословській академії. Який Ви викладач?
– Минулого року один семінарист назвав мене руйнівником міфів. Може, я трішки і незручний викладач, може, занадто суворий чи різкий, але стараюсь студентам більше ставити питання, ніж давати готові відповіді. Бо інколи нам здається, що богослов'я – це такий набір формул, які треба вивчити і відтворити. Саме тому я часто лишаю студентам запитання без відповідей. Бо вважаю, що сумнів – це доволі нормальна річ для віруючої людини. Якщо молодій людині, яка шукає Бога, давати однозначні відповіді – це шлях до сліпої віри чи фанатизму.
Служіння в часи війни: храм Софії
– Парафія Софії – Премудрості Божої при ВНУ імені Лесі Українки – це особливе середовище. Чим воно відрізняється?
– Мені дуже хочеться думати, що відрізняється. Як проповідник я намагаюся не давати людям готові відповіді, бо роль священника – бути поруч у процесі пошуку. Треба допомогти людині відчути присутність Бога, особливо в умовах війни, коли так багато болю. Мій зошит, у якому імена воїнів, стає все більшим, поповнюється іменами безвісти зниклих. Яким би священник не був красномовним, він не зможе дати людині готових рецептів. Цей час горювання треба пережити, просто бути поруч.
Слово «премудрість» у назві нашого храму спонукає дати людям можливість знайти сенс, побачити дію Бога в усьому тому, що відбувається. Якщо люди можуть, незважаючи на лихо, відчувати Божий промисел, то це даватиме надію. Можливо, ми зрозуміємо лише згодом, через роки, Бог усе-таки піклується про нас.
– А які особливості служіння на парафії сільській та університетській?
– На мою думку, сільська парафія – це основа церковності в Україні. Це коріння. Там люди ближче один до одного. Їхнє життя сплетене щодня. Вони більше спілкуються, знають усіх, що живуть поруч. Віра проходить через конкретні якісь стосунки, справи, спільну працю. В селі значно легше організувати людей для спільної справи. З іншого боку, в селі священник ближче до людей. Тоді як у місті в храмі часто зустрічаються парафіяни, які нічого не знають один про одного, і саме церква робить їх ближчими. Вони помічають, що хтось відсутній, цікавляться, чому захворів, більше контактують, взаємодіють один з одним. Сільська школа віри і спільноти, на мою думку, завжди буде фундаментом, принаймні в Україні. І це треба зберігати. У місті ж люди, які приходять до віри, зазвичай мало знають про богослужіння, про традицію, але їх спонукає інтерес, цікавість. А в селі це вже давно вкорінилося: бабуся веде онучку, мама веде доньку і таке інше. В будь-якому разі це цікавий досвід для священника.
– Світогляд душпастиря в час війни. Що змінилося для Вас особисто?
– Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, ніхто не думав, що війна так довго триватиме. Нині всі розуміють, що треба зосереджуватись на тому, що сьогодні і зараз, не надто покладатись на завтра. Бо ми не знаємо, чи будемо у завтрашньому дні. Оце дуже загартовує терпіння. Війна нас навчила бути відповідальними, триматися купи. Бо якщо втратити отаку внутрішню цілісність, нам тоді не треба й зовнішнього ворога. В цей час, який ми зараз переживаємо, священник – це більше не про повчання, як про присутність, про те, щоб бути поруч, щоб піклуватись, про турботу.
Про чудеса, плани та мрії
– Коли Ви були настоятелем у селі Лище, сталося масове оновлення ікон. Розкажіть про це чудо.
– Ой, це було десь в 2004-му. Мені особисто не потрібні якісь чудеса для того, щоб укріпити свою віру. Віра не вимірюється надприродними явищами. Справжнє спілкування з Богом відбувається в повсякденності: жити чесно, з любов'ю, відповідально.
Тоді був неймовірний ажіотаж. Почали приїжджати журналісти, люди з інших містечок і сіл. Я як священник переконаний, що справжнє чудо любить тишу, молитву і благоговіння. Інколи нам здається, що Бог нас не чує або нам не відповідає, що Він мовчить. Насправді мовчання Господа – це теж розмова з нами.
– Розкажіть трішки про Ваші плани щодо розбудови інформаційної діяльності єпархіального управління. Що чекати найближчим часом?
– Плани насправді дуже прості: зберегти те, що є, примножити і наповнити. Хотілося б, можливо, щось масштабнішого щодо видавництва книг, але це дуже непростий виклик. Хочеться більше серйозних та глибоких розмов. Але, на жаль, як бачите, нині запит на короткі відео, вони поглинають інформаційний простір, і нічого з цим не вдіяти. Є певні виклики – спілкуватися з людьми зрозумілою їм мовою. Змінюється і стилістика, і психологія сприйняття інформації. Раніше люди читали тексти, газети, журнали. Нині ж усе зовсім по-іншому. Люди хочуть швидку інформацію. Зараз і глядач, і слухач лінивий. Нічого дивного. Мимоволі ми стаємо заручниками цього всього, на жаль.
– Яку пораду Ви дали б собі, двадцятирічному, після всього пройденого у житті?
– Не покладатися на завтра. Це насамперед. Робити сьогодні і вже. Також побажав би собі більше самодисципліни.
– Про що Ви мрієте сьогодні?
– Бажання прості. Мати зір у старості, щоб читати, мати слух і здатність говорити, щоб можна було спілкуватися. Щоб не бути ні для кого тягарем.
А ще – прикро, що я так і не побачив єдності серед християн в Україні. Сподівався на це в 2019-му, коли оголосили Томос. Мені б дуже хотілося, щоб у державі була одна Православна Церква. Розділення – це аномалія і наш спільний гріх. Ми лишаємо це нашим майбутнім поколінням. Єдина Церква – це моя велика мрія.
