«Церкву зробили найбільш винною в росповсюдженні коронавірусу», – волинський капелан про пусті храми і пожертви

Головний військовий капелан Волинської єпархії Православної церкви України, настоятель парафії в селі Княгининку Луцького районного деканату Михайло Бучак поділився своїми думками щодо ситуації, викликаної епідемією коронавірусу, та враженнями від проведення богослужінь у пустому храмі, а також розповів про власні червоні лінії та ставлення до пожертв.

Про що запитували у священника парафіяни – читайте в матеріалі Інформаційного агентства Волинські Новини.

Чи задоволені ви тим, як на Волині пройшов Великдень?

Я задоволений тим, що цей Великдень настав у моєму житті, що ще одне величне свято Воскресіння Господь сподобив мені відчути, прожити.

Щодо пустоти церков, то, коли я зайшов у пустий храм на Пасху, зрозумів те, що відбувається у світі. Зараз люди сидять у своїх оселях, а земля відпочиває від них. Я скажу жорстокі слова: і храми відпочивають від людей, від нашої суєтності, від нашого марнослівства, осуду. Коли я зайшов у пустий храм, мене вразила тиша. Господь не в громі, Господь – у тиші. Було тихо, як у раю. І навіть коли люди стоять у храмі в тій невеликій кількості, вони мовчать. Мовчать не в тому розумінні, що не спілкуються з Богом, – вони не спілкуються одне з одним.

Ця Пасха мене вразила тим, що було дуже мало суєтності, натомість було дуже багато щирості. Навіть ти, як священник, дякувати Богу, не граєш на велику публіку, а просто співпереживаєш з Богом момент його Воскресіння, ти насправді служиш Богу і з Богом. Тому служити було незвично, але ця незвичність не була прикрою. Я думаю, що Господь дав нам можливість відчути те, чи нам взагалі потрібен храм.

Я задумався над тим, якою буде наступна Пасха. Чи знайдуться люди, які скажуть, що їм комфортно самим святити паску, або такі, котрі попросять освятити кошики біля їхніх домівок? Проблема – в тому, чи потрібен нам храм, чи потрібна нам спільна молитва в церкві, ми скучили за Богом чи за звичайною людською розмовою в храмі?..

Я хочу, щоб Україна показала світу, що пандемію можна побороти не тільки за рахунок мільярдних вкладень, інших матеріальних цінностей, а за рахунок духовного багатства та сили віри. Світ сміється, а українець хреститься і вірить, що Бог допоможе, стає на коліна перед Богом, а не перед коронавірусом.

Ви напевно бачили, як у Святогірській лаврі УПЦ МП наплювали на карантин – там було повно людей без масок і без дотримання дистанцій, попри те, що держава в особі президента Володимира Зеленського просила очільників ПЦУ і УГКЦ закликати вірних не йти у храми.

Моя позиція незмінна. Я не хочу жалітися і розказувати, що нині церкву чомусь зробили найбільш винною в розповсюдженні коронавірусу. Поїдьте, будь ласка, на берег річок, подивіться на шашлики, велику кількість рибалок, порахуйте автомобілі біля супермаркетів. А в нас чомусь винна церква… Даремно церкву зробили винною в розповсюдженні коронавірусу.

Хочу пояснити своїм побратимам-священникам, чому сьогодні ми маємо таку непросту ситуацію. Відповідь є на сторінках Святого Письма: «Бо й пророк і священник грішать, їхнє зло я знайшов теж у домі Своїм» (Книга Єремії, 23:11). Ще: «Горе пастирям тим, що розгублюють та розганяють отару Мого пасовиська» (Книга Єремії, 2:31). Господь знаходить проблематику в нас: «І не матимуть пастирі захисту, а проводирі череди утікання. І чути крик пастирів, і лемент тих проводирів череди, бо пустошить Господь їхню череду» (Книга Єремії, 25:35). Хто сьогодні пустошить нашу череду? Господь. Чому ми нині кричимо? Тому що були немудрими в управлінні паствою, не туди вели паству. І треба зрозуміти свої помилки, помилки свого духовного служіння.

Якщо говорити про Московський патріархат, то я не маю звички радіти чужим проблемам. Я вважаю, що на все є допуск Божий або воля Божа, але я не маю права плескати в долоні, коли комусь важко.

Моя особиста позиція така: можливо, проблематика виникла в Києво-Печерській чи Святогірській лаврі з однієї причини – через гординю. Якби я вийшов до людей і сказав їм: люди, та що нам той коронавірус, ми такі віруючі, що той коронавірус на раз-два розгонимо. Але перепрошую: хто я такий, щоб розписуватися за Господа? Якщо у світі є проблематика, є захворювання, вірус, який спричиняє смерті людей, то він допущений Богом. Якби Бог не хотів, він би його не допустив. Якщо Господь його допустив, значить ми не повинні легковажити, бо легковажимо ми завжди через свою гординю.

Я прихильник так званого царського шляху або золотої середини. Не треба з гордим серцем казати, що ми нехтуємо хворобою, що нам все рівно і ми на зло вказівкам, які йдуть від керівництва держави, будемо робити по-своєму. Взагалі на зло нічого не можна робити – це нерозумно і неправильно. Це – горде серце, яке вважає, що заслуговує на те, аби Бог виконував його веління. Господь – не наша чарівна паличка. Господь – творець і люблячий батько, а ми – його покірні діти.

Сьогодні ми маємо дослухатися до медиків. У Святому Письмі є цілий розділ, присвячений лікарям. Господь дав лікарю через наші немочі, нашу слабку віру можливість зціляти нас медичним мистецтвом, тому ми зобов’язані прислухатися до думки лікарів.

Отож, перша крайність – наша гординя. Друга – те, що заради збереження життя ми готові здатися абсолютно. Це теж, як я вважаю, неправильно. Не треба переходити червоні лінії. Для мене червоними лініями є зневага того, що все життя для мене було святим і залишиться таким, – це святе причастя, хрест, ікони, святині. Це моя позиція. І я її ніколи не зміню.

Однак я, як пастир, розумію, що не всі мають настільки тверду віру, як люди, яких я знаю. Але знаючи, що є люди, які мають слабку віру, ми повинні розуміти, що нині настав такий період, коли ми обмежуємо навіть доступ до святинь – не через їхню заразніть, а через те, що ми заражені маловір’ям. І до тих пір, поки віра не виросла, не утвердилася, сходячи до немочі віри, ми робимо ці речі, але аж ніяк не через те, що Господь коронавірусний. Він ніколи не був і не буде. Згадаймо сторінки Святого Письма. Він без гріха. Єдине, що Він зробив – це взяв на нас Своє тіло, щоб показати приклад, як можна змінити світ і як можна його любити.

Тому, говорячи про те, що відбувалося в лаврах, скажу, що очільники занадто великої думки були про свою віру.

Може, ця пандемія дасть нам можливість зрозуміти, яким чином відбувається наше єднання з Христом і що Господь дав нам право від його імені висловлювати, а що – ні. Ми не керуємо Богом. На сторінках Святого Письма сказано: «Дух Святий дише де хоче, ми не знаємо, звідки він приходить і куди іде» (Євангеліє від Івана).

Під своїми постами у фейсбуці ви вказуєте реквізити для пожертв.

Насамперед звернувся до серйозного джерела, тобто до Святого Письма: «Коли ми сіяли вам духовне, чи ж велика то річ, як пожнемо ми ваше тілесне? Хіба ви не знаєте, що священнослужителі від святині годуються? Що ті, хто служить вівтареві, із вівтаря мають частку? Так і Господь наказав проповідникам Євангелії жити з Євангелії» (послання Павла до коринтян, 9:11).

Якби я мав бажання заробляти великі кошти, я би не пішов у храм, тому що тут усе залежить від доброї волі людей. У нас немає десятини… Церкві такі гроші й не снилися…

Церква, як і священник, живе на пожертви. Мені можуть закинути: та які пожертви, ви встановлюєте на все ціни. Та не встановлює ніхто ціни. Коли ви заходите в храм, то бачите орієнтовну пожертву. Моя свічниця пояснює, що це не ціна свічки, а орієнтовна пожертва. Ви можете її дати, а можете – ні. Чому орієнтовна? Тому що для когось 500-600 гривень за хрестини – це дуже багато. А з іншого боку, що таке 600 гривень для сина губернатора, банкіра чи нафтового магната? Копійки. Тому й орієнтовна пожертва – кожен орієнтується згідно зі своїм серцем.

Я вважаю, що банкір чи олігарх має дати пожертву за 40 бабусь, щоб священник навіть не думав, чи брати в них кошти... Прикро, коли на Йорданські свята ти благословляєш оселі парафіян, а бабуся, яка нічого не має, витягає останні 50 гривень. Це щире серце. Буває і навпаки… На жаль, зі збільшенням статків, зменшується щедрість людини…

Зараз, наприклад, подають записочки онлайн. Поруч вказується картка для добровільних пожертв. Так-от зі 300 записочок пожертви складають близько 20 людей. І дякувати Богу, бо нині непрості часи. Інші не можуть скласти пожертви, але церква за них молиться – і за їхнє здоров’я, і за упокій їхніх рідних. Просто так. А ви просто так щось робите? Ви надаєте послуги просто так? Ми так робимо, бо це наше служіння.

Мене ще раніше турбувало питання, чи маю я право обтяжувати свого ближнього власними турботами, якщо я можу їх вирішити інакшим чином? Одного разу ми разом із моїм другом і духовним наставником, монахом із Росії, поїхали на богослужінні в Камінь-Каширський район. Потім стояли на зупинці і чекали маршрутне таксі до Луцька. І він мені каже: давай зупинимо автомобіль. Я відповідаю: для чого зупиняти автомобіль, якщо через 10-15 хвилин приїде маршрутне таксі? І він мені сказав прекрасні слова: ти неправий, ти не даєш людям шансу зробити добру справу, адже зупиниться тільки та людина, якій дасть це зробити Бог, а ти будеш зобов’язаний розрахуватися молитвою…

Сьогодні ми молимося за здоров’я людей, які тією чи іншою мірою щось роблять, молимося за спокій їхніх близьких. Хтось має кошти і перераховує їх на картку, аби в нинішні непрості часи священник не переймався тим, як щось купити завтра. Хтось не має коштів і просто помолиться за мене. Це буде його подарунок мені: ціна – молитва. Коли я вказую номер своєї картки, це означає, що я даю можливість тому, хто має фінансову змогу, допомогти. А я буду зобов’язаний помолитися за цю людину. Я не бачу в цьому нічого поганого. Таким чином ми вчимося бути люблячими: хтось обіймає молитовною любов’ю, а хтось надає пожертву.

У Святому Письмі є слова: «Носіть тягарні одне одного і так виконаєте закон Христовий» (До галатів, 6:2). От ми і носимо: ви носите наші тягарі, ми – ваші, а разом ми ідемо з Христом.

Volynnews.com