Сайт "Чернецтво Волині" розпочинає цикл статей про наших сьогоднішніх монахів. Які є вони - нинішні "романтики" Церкви? Подвижники чи диваки?
Чому вони залишають цей світ і стають ченцями? І це попри те, що монашество в сучасну епоху, навіть в лоні Церкви, на жаль, не є особливо популярним і шанованим, порівняно, скажімо, з часами розквіту чернецта, коли монахи фактично були опорою Церкви, її душею і совістю.
Наші розмови з монахами - прості й відверті, без формальностей і патетики. Ми прагнемо дещо відкрити монаха цьому світові, перш за все, як людину з її "маленькими" радостями і печалями. Зазирнути в душу монаха і, по можливості, отримати дещицю натхнення й світла - ще одне "маленьке" Боже чудо. Тож нехай Господь благословляє нас у цьому й відкриває серця. Для Його прославлення і нашого спасіння.
Перший герой наших розмов з ченцями - ієромонах Сильвестр. Недаремно його часом по- дружньому і жартома називають Сильвестром Сталоне: це волинський монах-богатир, який чимось нагадує древніх вікінгів. Отець Сильвестр простий у спілкуванні, любить і вміє займатися господарством, часто сміється, наспівує "Алилуя", заохочує всіх до постійної фізичної праці як до ліків від багатьох проблем. Не любить формальностей. Інколи жорсткий, але в очах часто можна прочитати доброту й душевність. Особливо трепетно отець Сильвестр береже монастирські гроші, а душі монахів - від любові до нових речей і благ цивілізації.
Про монаха
Отець Сильвестр. Ієромонах, благочинний Свято-Миколаївського чоловічого монастиря в Жидичині. 27 років, 5 років монашества. Постриг - 3 листопада 2015 року. Зріст - 186 см, вага - 120 кг. День ангела - день вшанування преподобного Сильвестра печерського, ігумена: 2 січня, 28 вересня (разом із собором усіх отців києво-печерських у Ближніх печерах) і в другу неділю Великого посту (разом із собором всіх преподобних отців печерських).
Ченці й гумор
- Отець Сильвестр, пригадайте, будь ласка, якісь найбільш кумедні ситуації з вашого життя в монастирі.
- У нас тут багато смішних ситуацій. (Отець Сильвестр сміється.) Ось тільки що заїжджав бус у монастир, і йшов наш ієромонах Лазар. Він фактично нічого не чує. Він іде по вузькому провулку і машина ззаду їде, машина сигналить, мигає, сигналить, а він іде просто собі і йде, і нічого не чує. Ну так він смиряє навколишніх людей...
Ще колись на скиту (Свято-Духівський скит монастиря в Жидичині) отець Макарій жив. Колись ми пожартували з нього: зачепили до великого дзвона шнурка і сховалися на цвинтарі, збоку вдарили в дзвін і сховалися. Отець Макарій виходить з отцем Агапітом, дивиться - але нікого немає. Так ми робили не раз, поки нас не розкусили. (Сміється.) Це було теж смішно, потім розказували про це братії і сміялися. (Сміється.) Було багато всіляких таких ситуацій...
Не люблю розсольник, це найгірша страва для мене
- Що ви любите? Наприклад, з їжі, з напоїв.
(Сміється.)
- Люблю все, а з напоїв яких саме?
- Алкогольних і безалкогольних.
(Сміється.)
- Люблю чай, люблю каву, часом вип'ю вино, часом можна пива.
- Червоне вино чи біле?
- Люблю червоне, біле не люблю, бо воно кисле, люблю напівсолодке вино. А зі страв люблю шубу, картоплю тушену з грибами. Таку, як учора отець Лазар приготував. Загалом люблю усе, тільки не люблю розсольник, це найгірша страва для мене. Скільки живу в монастирі, але все одно не можу себе пересилити і його їсти. Колись квасолі не їв, але прийшов у монастир і потрошки звик.
Я хотів після школи поступити на повара вчитися, але завдяки бабі поступив у семінарію
- Як ви прийшли до Бога, коли вперше з ним свідомо зустрілися?
- Оце так, коли на серце лягло, - був, мабуть, клас 8. Моя бабушка, уже покійна, Зося постійно ходила в церкву, знала всі піснеспіви, і постійно садила мене біля себе, Так почав я ходити в церкву.
Я хотів після школи поступити на повара вчитися, але завдяки бабі поступив у семінарію. Уже будучи в семінарії, я почав вивчати книги про монашество, про святих. Якось так воно на серце мені лягло. Раніше у нас в семінарії була практика (а зараз уже менше) - коли студенти на перший тиждень Великого посту їдуть в монастир і живуть там.
Я хотів туди поїхати, але мені постійно не виходило: то місця немає, то ще щось. Боявся. А потім в один прекрасний момент вже, на п'ятому курсі, трошки я надебоширив у семінарії (як кажуть, начудив), і мене прислали в монастир. І з тих пір я лишився тут.
Приїхав сірий воронок, забрав нас, привіз в монастир
- Чому, отче, залишилися?
- Тому що мені сподобалося тут. Сама атмосфера життя в монастирях. Це був 2014 рік, після Пасхи. Отець Константин був уже намісником. Ми з ним добре поговорили... Приїхав у монастир, як називали в нас, на сірому воронку. Приїхав сірий воронок, забрав нас, привіз в монастир, І так я лишився тут.
Мама довгий час не знала, що я в монастирі, десь рік вона нічого не знала
- Боялися розповідати?
- Ні, не боявся, у мене так було заведено, що я більше відкривався тату, аніж мамі. Жінка є жінка, вона не все повинна знати, навіть мама. Я тату відкривався, ми про це говорили.
Проживши монастирі рік часу, я повідомив мамі про це.
Навчання закінчилося весною, були літні канікули. Я приїхав додому, розповів мамі, що буду жити в монастирі. Вона, як і всі мами, була проти, і тато, але все ж таки я поїхав в монастир.
Вже живучи в монастирі, я закінчив 6 курс, жив тут як послушник, і 3 листопада мене постригли в монахи. Це був, якщо не помиляюся, 2015 рік.
Батько приїжджав в монастир перед моїм постригом і відмовляв мене
Час швидко біжить, восени буде вже 6 років, як я тут. Таке відчуття, що я тільки прийшов у монастир і що в мене ті ж самі враження, які були, коли я тільки прийшов, хороші враження залишилися. Ніяких особливих турбот, ніякого страху про те, що буде в майбутньому. Не переживаєш, як далі буде. Бувають різні моменти, але дуже складних ще не було, проблеми вирішуються.
Батьки змирилися з моїм рішенням. Для батька це було особливо важко. Він приїжджав в монастир перед моїм постригом і відмовляв мене. Він помер сьомого листопада минулого року. Спочатку він був дуже незадоволений тим шляхом, який я обрав, але помаленьку змирився.
Я один син в сім'ї, І батьки покладали надії на мене, щоб займатися сімейним господарствам, фермерством. У нас були і магазини, і все інше. Вони надіялися, що це все залишиться мені, але получилося так, як получилося.
- Є ще у Вас, отче, сестри?
- Так, є в мене дві сестри: одна старша, друга менша.
- Як вони сприймають ваше рішення піти в монастир?
- Чесно кажучи, не цікавився. Хтось називає мене "Саша" (Олександр - колишнє, мирське ім'я отця Сильвестра), хтось - Сильвестр, раз так раз так. Але коли я сьогодні інколи приїжджаю додому, то вже відчуваю себе як гість. Раніше я приїжджав як у рідний дім, а сьогодні приїжджаю у гості. Як правило, приїжджаю раз на рік, буває, при потребі, 2-3 рази в рік на півдня.
- Складно вам було зробити вибір щодо монашества? Що стримувало і що приваблювало?
- Стримував страх: як буде далі... от я прийду і не справлявся, не хватить якоїсь сили так жити...
Але спілкуючись з отцем Константином і читаючи книжки, розумієш, що власних сил для цього не хватить, будуть і якісь падіння, і підйоми, - але з Божою допомогою все можливо.
- Що вас, отче Сильвестре, приваблює в монашому житті?
- Просте життя монаха. По своєму послуху благочинного виїжджаю часто в місто, і відчуваю себе як не в своїй тарілці. А в монастирі себе почуваю як вдома. Монастир називаю вже домом, тому що ти тут живеш, а всі інші тут - це твоя сім'я, хоча в сім'ї бувають і суперечки.
- Якщо порівняти перші враження від монастиря і сьогоднішні - що змінилося?
- Напевно, нічого не змінилося. Мені так здається: як був, так і є.
Більше часу ти приділяєш перевірці совісті, молитві, стоянню перед Богом
- Яке воно у вас - монаше життя? Для чого ви стали монахом?
- Напевно, для того, щоб постаратися поборотися із самим собою, зі своїми страстями, зі своїм я, тому що звички старі залишаються.
Для чого йти в монахи? Для когось призначення на землі - створювати сім'ю, одружуватися. А в монашестві ти доручаєш своє життя Церкві, Богу. Зв'язуєш своє життя з Церквою. Заповіді ті самі залишаються, але більше часу ти приділяєш перевірці совісті, молитві, стоянню перед Богом.
Ти перевіряєш, як ти стоїш перед Богом: чи то ввечері, чи вранці, чи протягом дня. Пробуєш спастися.
Часом затягує оцей мирський вир, тебе закручує, ти біжиш, бо і там треба встигнути, і там.
А загалом основний момент - коли ти стаєш на правило своє. Ти зупиняєшся, дивишся на себе, де ти оступився цього дня, де ти когось образив, аналізуєш і просиш Господа сили це все зрозуміти, просиш духовної мудрості.
Якби ти жив у миру - зробив би не так, а в монастирі інше життя, ти живеш в колективі, совість усе одно буде тобі говорити, що не для того ти сюда прийшов, щоб щось комусь доказувать.
Ти прийшов, щоб поставити себе перед Богом.
- Від чого ви як монах отримуєте найбільше задоволення?
- Від служб, від самого ставлення до життя.
Нам, монахам і священикам, треба боятися втрати благоговіння, якийсь такий трепет...
- Сьогодні навіть серед священства зустрічаєш скептицизм щодо монашества. Чим можна привабити в монашество молодь, семінаристів?
- Семінаристів має надихати не красномовство, а наше життя, життя духовного зростання.
Ти приходиш сюди на підйомі.
Але нам, монахам і священикам, треба боятися втрати благоговіння, якийсь такий трепет.
Потрібно пам'ятати для чого ти прийшов, для кого ти прийшов. Так, коли ми приходимо до начальства, до владики - ми переживаємо, що говорити, як... А коли ти стаєш перед Богом, то часто ловиш себе на тому, що ти звикаєш до цього. І ця звичка руйнує твій внутрішній світ, руйнує твій внутрішній мир. Ти перестаєш помічати твої маленькі відходи від Бога. Ти звикаєш до того, що там можна щось не те сказати, нахамити.
А студенти, які приходять сюди, хочуть бачити не монахів в якихось красивих підрясниках, не бороди і косички, а сам приклад життя духовенства. І це тоді буде їх зачаровувати, це буде їх стимулювать.
На жаль, нашій Духовній академії цього не хватає. Цього, свого роду, духовного романтизму.
І тому менше студентів академії думають сьогодні про монашество. Часом чуєш від студентів, що вони в Богові розчарувалися, в самій Церкві розчарувалися. Ти питаєш: а ти пробував жити так, як тобі говорять? Вони провину покладають не на себе, а на інших, на викладачів, інспекторів, на оточення. Їх можна зрозуміти... Нам потрібно більше працювати, більше говорити про монашество. Щоб монашество не було закритим - саме в собі. Потрібно працювати більше з молоддю. І викладачам треба працювати, інспекторам. У тому ж духовному читанні. Бо студенти зараз мало читають.
- Що б ви радили прочитати молоді про монашество?
- Якщо говорити про романтизм, то найпростіше - це "Несвяті святі". Буває і смішно, коли читаєш про буденне життя монахів, щось і прикрашено, але загалом цікаво.
Якщо ти хороший сім'янин - ти будеш хорошим монахом
- Ні, це не так, ми не втікаємо від проблем. Не пам'ятаю, який святий казав: якщо ти хороший сім'янин - ти будеш хорошим монахом, якщо ти хороший монах - ти будеш хорошим сім'янином. Це залежить від відповідальності: як ти вмієш відповідально відноситися до будь-яких речей. І найменших. Це і відповідальність прощати. Якщо ми до цього відповідально ставимося, не зациклюємося тільки на собі - все буде добре.
Боротьба з гнівом
- Від яких звичок і пристрастей мирських вам було найважче відмовитися?
- Від гніву, напевно.
- Як ви боретеся з ним, який рецепт порадите іншим?
- Просто уникати. Промовчати, відійти. Воно перекипить у тобі, і тоді вже спілкуватися. Бо коли в гніві говорить, то, зазвичай, буває дуже поганий результат.
Я і зараз з цим борюся, і власними силами ми нічого не зробимо, тільки з Божою допомогою.
Тому просиш Господа, щоб дав тобі мудрості духовної...
- Коли ви стали благочинним монастиря, що змінилося для вас, які плани ставите перед собою, перед монастирем?
- Для мене нічого не змінилося. Я просто монах, і це мій послух. Часом важко, бо в монастирі по віку я самий молодший. А плани залежать від намісника. Я є просто його помічником у тому, що він планує.
Основне для монаха - його особиста перевірка совісті
- Чим сьогодні монастир займається?
- Займаємося собором, який до нас перейшов недавно. Багато там потрібно і фінансів, і фізичної праці. З Божою допомогою плануємо відреставрувати.
Маємо десь два гектари землі, худобу. Працюємо для власних потреб. Городина - вся своя, і худобі потрібно сіно заготовлювати. Є корови, вівці. І братії, мабуть, корисно попрацювати разом. На зиму корів віддаємо, бо поки нема приміщення, де їх можна утримувати. Можливо, дасть Бог, і побудуємо. Часом владиці молоко відвозимо. Він теж у нас любить молоко. Часом місцеві жителі купляють молоко, сир і сметану.
- Як людина змінюється, коли стає монахом?
- Про себе нічого сказати не можу. Мені здається, що життя в мене йде в одному руслі. Коли стану перед Богом, тоді Господь все вирішить. Мабуть, основне для монаха - його особиста перевірка совісті.
Коли повз і читав 50 псалом, то, напевно, разів три чи чотири збивався і заново починав
- Як у вас постриг відбувався? Було страшно, не хотілося втекти?
- Втекти не хотілося, але було страшно. Коли повз і читав 50 псалом, то, напевно, разів три чи чотири збивався. І заново починав, переживав.
- Якому святому найчастіше молитеся?
- Мабуть, до святого Миколая як до покровителя нашого монастиря. Просиш і за братію, і за себе. Є потреба і щоб братія збільшувалася, і у внутрішньому нашому розвитку.
- Яка книга найбільше зігріває ваше серце? Що останнє вразило вас?
- Зараз читаю Іоана Крестьянкіна "Побудова сповіді", дещо по-іншому відкривається ставлення до сповіді. Кожна книжка впливає по-своєму в різні моменти життя, залежить і від настрою. Буває, читаєш, і є відчуття, що це стосується саме тебе в цей час.
- Що б ви, отче Сильвестре, сказали братії у цей час Великого посту, перед Пасхою?
- Хочеться, щоб ми зустріли це свято, світле Христове Воскресіння, з великою радістю. Щоб ця пасхальна радість зігрівала наші серця. Щоб цей період Великого посту, в який живемо, ми побачили себе в цих усіх богослужіннях, в житті Марії Єгипетської, в каноні Андрія Критського, в Євангелії, яке читаємо. Щоб ми з сімейною радістю зустріли це свято, тому що це сімейне свято. І в монастирі.
