Від перших днів російської агресії на сході України протоієрей Віталій Антонюк, настоятель парафії Собору Пресвятої Богородиці села Забороль, разом із однодумцями підтримував українських військових у зоні АТО.
Священики з Гаразджі, Підгайців, Забороля та Сьомаків під керівництвом благочинного Луцького районного деканату отця Володимира Присяжнюка організовували жіноцтво для приготування домашніх смаколиків. Спритні господиньки ліпили вареники, крутили голубці, смажили котлети, начиняли ковбасу, кришили салати. Аби харчі не зіпсувалися, їх або заморожували, або ж заливали жиром і відправляли на схід, пише газета Волинські Новини від 29 листопада.«У грудні 2016-го ми служили капеланами разом із протоієреєм Іваном Гуреєвим. Я – у Красногорівці, він – у Мар’їнці. Не кривитиму душею, було дуже страшно. Воєнні дії точилися за два-три кілометри. Розумів, що солодко не буде, триває війна. Але ж капелан теж несе службу, та єдина його зброя на фронті – це молитва», – каже священик.
Отцю Віталію довелося правити служби в наметі, отцю Івану дісталася впорядкована капличка у приміщенні. Там були облачення, молитовнички, ікони. Волиняни привезли воякам хрестики і Нові заповіти із книгою псалмів кишенькового формату. Дуже зручні, їх можна носити в нагрудних кишенях і почитати в будь-який момент.
Капелани розуміли: вони мусять завоювати авторитет, тоді військові почнуть їм довіряти і ділитися проблемами. Треба бути в одному човні з бійцями, які потребують спілкування, духовної розради і поради. Та не кожен у вільний від служби час прийде до капелана поговорити про свої тривоги. Переважно вояки стримані в емоціях. Вони розкриваються, коли бачать смерть побратимів. Тоді переживають стрес і можуть виговоритися. За словами отця Віталія, священики не дають бійцям впасти морально й піддатися озлобленості.
«Насправді на молитву дуже мало часу, але щоранку ми разом молимося дві-три хвилини. Потім священик каже напутнє слово: чому вояки тут і за що воюють. Треба все добре продумати й викласти. Пояснити, що вони захищають рідну землю, Богом дану. Завдання священика – утвердити вояків духовно і налаштувати. Адже людина з вірою – переможець, вона іде з Богом, не робить зла, захищаючи землю», – каже отець Віталій.
Священик пригадує, як під час перших днів ротації після вранішньої молитви узяв хрест і пішов до солдатів. Однак не врахував, що серед них лише 60% православні. Решта – іншої віри. Так, вони стоять і моляться, але своєї віри не зраджують. Усі розуміють: виживеш чи ні, а звертався до Бога через священика.
Разом із бійцями капелану доводилося переживати трагічні моменти на передовій, бачити смерть. Після цього солдати плачуть і щиро моляться. – Такої молитви у миру не побачиш, – зітхає священик.
«НАШЕ ЗАВДАННЯ – РОЗУМІТИ КОЖНОГО ВОЯКА»
«Солдати з різних регіонів України по-різному сприймають капеланів. Але наше завдання – розуміти кожного вояка і бути готовими з ними говорити. Є такі, що приходять пізно увечері виговоритися. Саме виговоритися, а не посповідатися. Не всі готові до сповіді, хоча я постійно про це нагадую під час вечірньої і вранішньої молитов. Та й сповідь на війні не така, як у миру. Приходить солдат, добре, що не їв три-чотири години. Більше має бути готовий капелан, ніж боєць», – каже Віталій Антонюк.
Незаперечний факт, що військо потребує духовного наставника. Зараз це питання врегульовують – капелани укладають контракти на рік-два, як на службу. На всеукраїнському зборі капеланів офіційно затверджено форму оливкового кольору.
«Та в бою ми одягаємося у військові однострої з шевронами капелана. Інакше як будеш бігати в окопах?» – пояснює душпастир.
Робота капелана триває і на мирній території, адже вчорашнім бійцям важко адаптуватися до іншого способу життя.
«Українське військо ще не таке, яким ми хотіли його бачити. На захист від загарбників першими стали добровольці. У 2014 році, ще коли існувала 51-ша ОМБР, один боєць постійно мені телефонував. Навіть уночі, коли починався бій, просив молитися за нього. Не раз питав у розпачі: «Що я тут роблю? Мені б орати ниву, плуга дайте в руки, а не гранату». Дякувати Богу, він повернувся додому. Нині контрактна служба розв’язує багато питань. Є ті, що хочуть і можуть воювати, решта відсіялися. Направду, ситуація серйозно змінилася», – констатує капелан.
У САДОЧКИ І ШКОЛИ – ПІД ОБСТРІЛАМИ
«На сході ситуація непроста. Нас сприймають вороже, дивляться спідлоба. Самому іти містом небезпечно – можуть бути непередбачувані наслідки. Там живуть різні люди. Багато жителів маскують агресію. Поряд із ними є волонтери, які радо контактують із нами. Ми стараємося ставитися до цивільного населення толерантно. Не образити, не дорікнути. Ця війна безпомилково показує, хто справжній українець. Боротьба триває досі. Тому є люди, яким все одно, хто переможе – аби був мир», – зазначає душпастир.
Мар’їнка і Красногорівка – сіра зона. Близько 70% населення не підтримує українську армію. Натомість решта 30% – борці, йтимуть до переможного кінця. Прикро, що люди звикли до війни, живуть під обстрілами. Під свист куль дітки йдуть у дитсадки і школи.
«Так, нас не сприймають, але звідти не можна іти. Інакше Україну розірвуть на шматки. Нині все тримається на плечах простих солдатиків, які зі зброєю в руках захищають свою державу», – наголошує Віталій Антонюк.
ВОЛОНТЕРІВ ЩИРО ЗУСТРІЧАЮТЬ ХІБА ДІТИ
Нещодавно військовий священик повернувся з чергової ротації на сході. Протягом десяти днів волиняни проїхали понад три тисячі кілометрів. Кажуть, хоч і повільно, ситуація змінюється на краще. Поступово встановлюють антени для трансляції українського телебачення і радіо. Прикро, що не всі готові його слухати, свідомість людей важко перебудувати – їм подавай російські телеканали.
Щиро зустрічають волинян хіба діти. Не приховуючи радісних емоцій, малюки дякують за подарунки. Зокрема, цього разу священики завітали у реабілітаційний центр «Лелека» й передали іграшки, розвивальні ігри, книги, канцелярські товари та солодощі. Усю цю допомогу для попаснянських дітей зібрали батьки вихованців луцького дитсадка.
Воякам теж привезли потрібні речі. Зокрема, 30 пар шкарпеток, які для хлопців сплела бабуся Соня Гайдай із Забороля. Рукодільниця планує передати ще одну партію вовняних виробів, але ближче до Нового року.
У день пам’яті святого великомученика Димитрія Солунського волинські священики співслужили єпископу Ужгородському і Закарпатському Варсонофію, який очолив Божественну літургію в храмі святого Миколая Чудотворця у Волновасі. До слова, єпископ Варсонофій – єдиний єпископ-капелан в Україні, який служить у 128-й ОМБР. Нагадаємо, що храм святого Миколая у Волоновасі постав із благословення Митрополита Луцького і Волинського УПЦ КП владики Михаїла.
І КАПЕЛАНИ МАЮТЬ НАДІЙНИЙ ТИЛ
Отець Віталій визнає, що священики їздять на схід зі спокійною душею завдяки дружинам. Адже матушки на той час беруть на себе додаткові зобов’язання, мусять дбати про родину.
«Нам там легше, ніж матушкам тут», – каже капелан.
Тому називає свою дружину справжньою героїнею.
«Ми не оцінили подарунок Бога – Незалежність України. Не зуміли її прийняти і розбудувати. Не вчили Державний Гімн, не впроваджували мову, не сприйняли церкву. А коли настала війна, згадали про Бога, почали більше до церкви ходити. Причому в усіх храмах молимося за мир, за воїнів – наших батьків і синів. Очевидно, Бог таке допустив, щоб ми зрозуміли через кров, чим зневажили. Платимо дорогу ціну за Незалежність держави. Але з Божою поміччю все буде Україна!» – переконаний капелан.
