В інтерв’ю для передачі «Прайм-тайм» телеканалу «Конкурент TV» (ведучий Євген Мікоян) митрополит Луцький і Волинський говорив про подолання впливу «русского міра» в церковному житті та духовну стійкість суспільства в умовах війни.
Ведучий:
– Владико, почнемо з головної новини – Успенський собор у Володимирі, який нарешті передали ПЦУ. Але ми бачили повідомлення, що попередні власники вивезли звідти майже все – залишились майже голі стіни. Як Ви особисто це сприймаєте: це проблема, треба буде все робити з нуля, чи, навпаки, можливість зайти в чистий дім і наповнити його українським змістом?
Митрополит:
– Чим особливий Успенський собор? Це пам'ятка, яка належить українському народові, пам'ятка архітектури. У ньому, звичайно, крім стін, якими він показує свою історію, розказує і є впізнаваний, є цінні реліквії. Усі реліквії, наскільки мені відомо, там залишилися. Звичайно, що храм наповнюється не лише реліквіями, які пошановані з покоління в покоління. А люди від себе особисто чи церковне начальство, яке відповідає за благоустрій храму, добавляють ще щось своє, інше, буває, сучасне. Тому якщо уходять, то звичайно, що вони забирають із собою придбане. Але якщо у храм подарували, то з храму не виносять. Це недобре, бо все-таки це ти подарував Богу, а не якимсь конкретним чи людині, чи навіть організації. І воно у цьому храмі повинно залишатися. Але виявляється, що в кожного своє бачення, де ці речі повинні бути. Вони винесли їх. Звичайно, що частина речей, які винесли, – це не біда. Я думаю, багато речей винесли, які не характерні для нашого волинського і українського іконопису. Ікони чи якісь інші зображення наповнені будуть характерним для Волині, для України – ті святі, яких найбільше пошановуємо ми в Україні, а не деінде. Якщо для них цінна ідеологія «русского міра», то можна сказати, що винесенням цих «скарбів» вони винесли дух «русского міра».
– Тобто нам спростили роботу?
– Спростили роботу, звичайно, бо треба було потім щось з тими іконами робити, кудись їх дівати. Це викликає у людей взагалі таке, знаєте, двояке ставлення. Одні – «добре, що забрали», а другі звикли, щоб ця ікона там була, на тому місці. Тому я би сказав, що це більше позитиву, ніж негативу. Ми зможемо наповнити його українським духом.
– Ви правильно згадали, що це важлива пам'ятка саме для Волині. І довгий час там звучала московська молитва. Першу Службу там очолить Блаженніший Епіфаній. І певною мірою можна сказати, що історична справедливість відновлена на Волині. Але, на Вашу думку (це вже якщо брати нашу область), чи в нас ще є якісь «незакриті гештальти» в цьому плані?
– Щодо Успенського собору це закрита тема. Тобто вже держава визначилася, хто ним буде користуватися. Якщо говорити по всій Волині, то, на жаль, у нас дуже багато ще окупованих святинь. Ми їх назвемо так: окуповані «русским міром»: луцька Покровська церква – одна із найстаровинніших, Чарторийськ, Мильці, Зимне і багато інших святинь, які побудовані навіть не за росії, навіть не за московії. Вони збудовані за давніх княжих часів. І, звичайно, що там повинна звучати молитва за Україну, за перемогу, за воїнів, за український народ, а не бути належним до «русского міра».
– Якщо за чотири роки взяти статистику переходів до ПЦУ, то перейшло майже 1400 громад, але динаміка падає. Якщо у 22-му році це були сотні парафій, то за весь 25-й це менше як 200 по всій Україні. От, на Вашу думку, чому ця динаміка спадає? Це вже всі, хто хотів, перейшли, залишились лише принципові? Чи люди просто втомилися від конфліктів, коли йдуть спори, чекають, поки це якось державою почне регулюватись?
– Тут можна навести приклад інший. Сонце сходить у свій час, але люди пробуджуються у різний час: хтось о 5-й, хтось о 7-й, хтось о 12-й ще не виспався. Хто винуватий? Це вже така природа людини. Хтось давно вже дозрів належати не до російської церкви, а до української. Ще задовго до отримання Томосу існував Київський Патріархат. І велика громада людей, які вже свідомо відійшли з московського патріархату, наповнювали храми Київського. Хтось іще, будучи забобонним, і заангажованим, і закодованим російською ідеологією, ще щось уявляв, що нам щось потрібно, бо «щось не так». Аргументація була така: нема Томосу. Тепер є Томос. І перша хвиля тих об'єдналися з утвореною Церквою. Інша частина вважала: Томос є, але «якось воно не так». Друга хвиля – коли почалася війна, побачили: це ілюзії, що там нібито наш брат і там наш релігійний центр, тобто в москві вороги, ті, хто ненавидять Україну. І вже ці рожеві окуляри вони зняли і, знову ж таки, об'єдналися з раніше створеною Православною Церквою України. На жаль, є ще зазомбовані до цього часу, процес уповільнився. Не можна сказати, що він припинився, він уповільнився до чергової якоїсь хвилі. Народ постійно дозріває. І ми знаємо частину єпископату, вірних московському патріархатові, який пробує залишитися тут, в Україні. Вони шукають різні шляхи і дуже успішно відкривають свої парафії за кордоном. Тому що тут вони не можуть нічого зробити, але пробують відкрити за кордоном, показувати життя цієї спільноти. А в Україні залишаються ті, хто звик, і ті, у яких немає альтернативи. Тому я не вважаю, що це такий зовсім кінець, – це інша хвиля. І тут дуже важлива роль була завжди і залишається за державою. Держава робить напівміри. Така її незрозуміла поведінка, незрозумілі принципи роботи. Я маю на увазі сьогоднішній курс державних мужів, яку вони виробляють політику. Тому і народ спостерігає: а почекаємо, зажди, очікуємо… Всі не знають, як закінчиться війна, особливо ті, хто в Центральній і Східній Україні. Якщо війна закінчиться не зовсім на користь України, а будуть якісь пріоритети для московії, вони скажуть: «Ми були вірні» (тут питання вже не стояння за істину євангельську), тож «ми будемо вірні москві». Або якщо «москві» казати немодно, то – «будемо вірні нашому предстоятелю» і називають його ім'я. Тобто вірність така – це основна їхня тема і думка, яку вони сьогодні собі говорять.
– Але у цьому році повинні бути жорсткіші кроки, так? Адже має бути втілення Закону про заборону релігійних організацій, пов'язаних з РФ. От, на Вашу думку, як це виглядатиме на практиці для Волинської єпархії? Ви готуєтесь до того, що доведеться приймати якісь парафії через суди чи виконавчу службу?
– Держава зараз багато приділяє уваги юриспруденції у цьому плані. Наша підготовка – це у першу чергу кадри. А кадри – це майбутні священнослужителі. Тому наша Духовна академія може повністю забезпечити не лише свою єпархію Волинську, а й багато інших. У нас багато випускників, усі йдуть на пастирську ниву. Це перша підготовка, яка повинна бути. Друге – це дуже велика тяганина буде в юридичних напрямках різних: за майно храму, самі храми, будівлі біля храму, землю і т. д. Це буде затягнута процедура. Але будуть юридичні прецеденти, і тому вже наступним суддям, які прийматимуть рішення, буде легше, бо є вже прецедент, як у такому випадку треба вчиняти. І це черговий етап, бо важливо, що вже нарешті держава визначилася і заборонить. Хоча давно вже треба було залишити цю тему на вчорашній день, а не на завтрашній. Але, але, але… Ми йдемо в Європу і робимо все у межах законодавства.
– До речі, в мене виникло цікаве питання, як Ви сказали, про кадри. А скільки часу взагалі займає навчити священника – від вступу до академії та коли він зможе стати настоятелем якогось храму?
– Навчання із висвяченням у сан незіставне. Або отримуєш освіту – отримуєш сан, або отримав сан, а потім обов'язково повинен отримати освіту. Навчання на бакалавра триває чотири роки і ще два роки магістратури. Це один напрямок. І додатково – військовий капелан, Волинська православна богословська академія у нас єдиний навчальний заклад, який має військову кафедру. Тобто ми випускаємо священнослужителів для духовної опіки над військовослужбовцями. І ще один напрямок, який у нас найуспішніший на всю Україну, – це медичне капеланство, або клінічне душпастирство. Це священнослужитель, який окрім духовної своєї справи може надати домедичну і первинну медичну допомогу. І в нас були історії, коли священник зміг реанімувати людину, поки приїхала швидка допомога і констатувала: він її повернув до життя, запустив серце. Тут ми працюємо не самі, у співпраці з нашими медичними закладами. Це, зокрема, обласна клінічна лікарня і медичний інститут, що на вул. Лесі Українки.
– До речі, в Україні стають обов'язковими уроки базової військової підготовки (БВП), їх вводять у вищі навчальні заклади. От Ви у себе вводите ці уроки чи плануєте вводити?
– У нас є військова кафедра, тож ми священнослужителів готуємо, щоб вони могли бути серед наших військових. Тобто ми не схожі тут із державою, але самобутньо йдемо, своїм шляхом. Ми кафедру відкрили у 2014 р. і навчали священнослужителів бути дієвими. Це не ті священники, які в тилу, а ті, які на передовій. Вони проходили вишкіл на полігонах Національної гвардії ще тоді, вони проходили навчання, задіювали фахівців військової справи. Ну, а тепер трошки інша форма навчання, вже безпосередньо на бойових місцях. Тому в нас на сьогодні 40 священників на фронті.
– Це немаленька цифра.
– Це багато.
– Ну гаразд. Ви декілька разів згадали в різному контексті слово «звичка». Це досить сильна така емоція. І ми не так давно перейшли на новий календар, у людей раніше була звичка святкувати по певних датах, зараз це змінилось. Ви як це бачите: люди до цього вже звикли – до нових дат, що новий календар?
– Ну, я хочу наголосити, що Волинь була першопроходцем нового календаря. Ми відкрито голосили, відкрито першими пішли. І, як бачимо, не лише ПЦУ прийняла цей календар, а й Греко-Католицька Церква. І я не бачив винятків серед людей чи парафій, які би казали: «Ми не хочемо, ми не будемо». Але знаємо, що по Україні й безпосередньо у Волинської області ще є парафії московського патріархату. Вони дотримуються старої російської традиції… Час потрібен, час, і все більше людей буде приймати цей календар. Це, знову ж таки, звичка. Я радів, що серед людей нема ворожнечі в цьому плані.
– У нас ще є такі, що святкують за старим календарем. От як Ви вважаєте, ми наскільки далеко від цього процесу, щоб все у нас зрівнялось?
– Поки не помруть ті, хто святкував по-старому… Вони звикли, що от такого-то числа якесь там свято, і далі за звичкою. Коли вони помруть, це закінчиться. Ще можуть їхні діти традиції батьків продовжувати.
– Загалом, як Ви кажете, для всього потрібен час. Потрібен час переосмислити, час зрозуміти.
