Ми на нашому акаунті часто пишемо про церковну музику і про неймовірних українських регентів.
У цих історіях зазвичай переплітаються особиста траєкторія головного «камертона» хору, історія парафії та історія того, як голос за голосом складалася музична команда громади.
У церковних хорах співають дуже різні люди. Професійні музиканти, які водночас є глибоко віруючими. Звичайні парафіяни, які раніше ніколи не співали, але вчаться. І справжні самородки, які співають без жодної музичної освіти.
Є відома фраза: «Мені ведмідь на вухо наступив. Хочу співати, а не можу». Але інколи, навіть добре це усвідомлюючи, люди все одно приходять на клірос — бо дуже хочуть співати.
І саме завдяки терпінню, жертовності та величезній праці українських регентів стає очевидно: людина все-таки вінець творіння. І навіть якщо той ведмідь народився раніше за неї та встиг добряче потоптатися по її музичному слуху — це не вирок. Це завдання.
І тоді, з молитвою, працею та під керівництвом регента народжується гарний спів, той, що так потрібен храму.
Головним «камертоном» Жидичинського монастиря вже майже п’ятнадцять років є Оксана Стречен. Скрипалька, дружина скрипаля і мама скрипальки, вона очолює монастирський хор.
Вони з чоловіком від самого початку були вірянами Української Церкви. Ходили до іншої парафії, у приміщення, переобладнане під храм. Але саме в цей час відроджувалася Жидичинська обитель, тож зустрічі з монастирем, здається, було не уникнути.
Як почалося служіння пані Оксани? Як із людей, багато хто з яких навіть не знав нот, виріс хор, що сьогодні співає Леонтовича, Кошиця, Бортнянського й Веделя? І що найскладніше у праці регента?
Про це ми поговорили з керівницею прекрасного монастирського хору. І можемо сказати про це напевно: ми чули, як він звучить.
А далі - думки пані Оксани.
Ми стали вірянами монастиря не одразу. Спочатку підтримували нашу невеличку парафію Української Церкви, яка збиралася у приміщенні школи.
Але наша донька почала ходити до недільної школи при Жидичинському монастирі. Обитель тоді тільки відроджувалася. Одного дня нас запросили на свято, де вона виступала. Ми із задоволенням прийшли, подивилися, а вже наступного дня нам подзвонили й запросили співати в хорі.
Так ми з чоловіком почали там співати. Я стала більше вникати у церковну музику. Мені це дуже подобалося, але тоді це було лише знайомство саме з церковним хоровим співом. Професіоналом у цій справі я себе зовсім не відчувала.
Моє музичне служіння йшло паралельно з поступовим воцерковленням і Богопізнанням. Спочатку цей шлях був інтуїтивним, не до кінця усвідомленим.
Мені, людині, яка виросла в атеїстичні часи, треба було пройти цей шлях.
І музика, і особистий досвід, і відповіді на молитви у важкі моменти - усе це поступово привело мене до усвідомлення: я з Богом і не повинна відступати. А для цього насправді потрібні роки.
І я справді відчуваю: коли людина працює для розвитку Церкви, вона не залишається сама. Приходить і допомога, і підтримка. Я відчуваю цю Божу допомогу у своєму житті настільки сильно, що вже лише від цього почуваюся щасливою.
Бувають складні моменти, буває втома, але водночас є дуже глибоке відчуття, що Господь веде і підтримує.
Якось узимку молодіжне братство попросило мене допомогти підготувати різдвяний концерт, щоб можна було поїхати колядувати до різних установ, лікарень, заспівати у храмі.
І всі, хто тоді був поруч, зі слухом чи без нього, почали вчити колядки. На Різдво виступили. Співали на один-два голоси, їздили, вітали людей.
А потім ігумен запитав: а чи можна було б створити молодіжний церковний хор?
Так усі, хто тоді співав колядки, і стали основою нового хору.
Я прослуховувала всіх: і тих, хто вмів співати, і тих, хто до цього ніколи не співав. Дуже добре пам’ятаю перші відбори. Буває, людина не співає, майже не чує, але раптом гарно повторює один звук і думаєш: ну добре, спробуємо.
Я не могла відмовити людям, які хотіли співати. Ми брали всіх.
І я побачила: у людей, які дуже хочуть співати, навіть за відсутності початкових даних поступово розвиваються і слух, і голос.
Спочатку слухаєш і думаєш: о, людина вже не заважає. Потім минає час і чуєш: а вона вже співає.
Людина справді може прорватися крізь свій нерозвинений слух. Може навчитися чути, може вивчити свою партію. Ми мали репетиції двічі на тиждень.
Я почала роздавати ноти, хоча більшість із них до того нот ніколи не бачила. Потроху почали вчитися читати їх. Вони навіть опановували сольфеджіо.
А я поступово почала брати складніші твори: уже на чотири голоси. Спочатку це було невдало. Не звучало. Але ми все одно співали. Співали і співали.
Хтось стежив за мною, хтось вгадував ритм по губах, поступово всі звикали до мого жесту як диригента, і ми таки вивчали ці твори.
Я й сама тоді вчилася диригентської справи. Дуже допомагав чоловік: він також скрипаль, закінчив Львівську музичну академію.
А одного дня наш старший регент Людмила Адамівна сказала: «Будеш керувати».
Вона передала мені камертон дуже стрімко, буквально за два-три тижні до Великодня. Я просто занурилася в процес. І ми гарно відспівали всі служби Страсного тижня та Великодня.
Відтоді хор розвивається. Сьогодні ми вже включаємо до Літургії твори Леонтовича, Кошиця, Бортнянського, Веделя.
Причому якщо раніше люди без музичної освіти зі страхом дивилися на ноти, то тепер, коли я кажу про новий твір, вони самі запитують: «А ноти дасте?»
І знаєте, це зовсім не міф, що наш народ музично обдарований. У нас справді дуже співучі люди. Гарний слух, гарні голоси, якесь природне відчуття мелодії. Українська душа ніби сама прагне співати.
Це особливо помітно в церковному співі. Людина може не мати музичної освіти, може ніколи не вчитися професійно, але в неї є внутрішнє відчуття голосу, гармонії, молитви. І коли це розвивати, відкриваються дуже великі здібності. Мені здається, наш народ справді має особливий талант до церковного співу.
Хор це непросто. Передусім це робота з людьми, а всі люди різні. Хтось приїжджає з Луцька, хтось із навколишніх сіл, хтось живе в самому Жидичині.
Але я бачу, наскільки хор потрібний людям.
Людям потрібна музика на Різдво. Потрібна вона і під час богослужіння. Музика - це особливий спосіб, через який Господь може достукатися до людського серця.
Вона має бути проникливою, але водночас такою, що допомагає молитовному зосередженню.
І водночас час змінюється, музичне життя змінюється. Тому навіть класичні твори іноді потрібно адаптувати, десь згладжувати, шукати таку форму, щоб музика залишалася красивою, але передусім служила молитві.
